Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Вчився не згідно з планом, а за потребою, так само вчив інших”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Шляхи і думи Андрія Бокотея

Слово Просвіти, №18 за 2018 рік

У березні ц. р. ми радо привітали академіка НАМУ, Народного художника, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, професора Львівської національної акаE демії мистецтв Андрія Андрійовича Бокотея з його 80Eріччям. Назвати майстра видатE ним буде визначенням надто делікатним: ім’я і праці ювіляра добре відомі в Україні і даE леко за її межами — без перебільшення, від Португалії до Китаю. Сьогодні нашу культуE ру неможливо уявити без Андрія Бокотея, як і його творчість — не усвідомити, а особисE тість — не зрозуміти окремо від славного, давнього родоводу. Бо якщо мистецькі напряE ми й течії славні іменами засновників і послідовників, то кожне з імен своєю яскравою неповторністю рівною мірою завдячує, крім Божого дару, ще й країні, з якою пов’язане родовим корінням. Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ Три століття цього славного роду нараховують дослідники за_ карпатських династій. Від 1720 ро_ ку, коли у селі Білки занотоване народження Василя Бокотея, ми_ нуло 11 поколінь. То були і суть люди побожні, працьовиті, доб_ рочесні й освічені. Дід Леонтій служив дяком у церкві й директо_ ром сільських шкіл; виховав 12 дітей, давши їм добру освіту. Батько, Андрій Леонтійович, піс_ ля Берегівської гімназії, відчувши вище покликання, закінчив Уж_ городську духовну семінарію і став священиком. Мати, Марія Миколаївна Чедрик, теж одержа_ ла гімназійну освіту. Вона вихо_ вала в дітей цікавість до мис_ тецтв, любов до музики й малю_ вання. Як згодом виявилося, са_ ме віра у Провидіння і повага до вищих духовних цінностей допо_ могли родині Бокотеїв пережити політичні переслідування і мате_ ріальну скруту. Гоніння на греко_католицьку церкву, що почалися майже одра_ зу після приєднання Закарпаття до СРСР, не минули їхньої сім’ї. “У 1949 році серед ночі іршав_ ського священика з п’ятьма діть_ ми виганяють з парохіального бу_ динку на вулицю. Притулила їх водній кімнаті бідна селянська сім’я. Решта відвернулася...” (Олександр Гаврош. Бокотеї. З циклу “Закарпатські династії”. У кн. “Земне і вічне”. Львів, 2014). Після арешту і заслання батька 11_річний Андрій лишається в сім’ї за старшого чоловіка. Крім нього, на руках у матері було двоє його молодших братів і стільки ж сестер. Вони мусили якось вижи_ вати. Мати давала музичні уро_ ки, старша сестра Єва грала на акордеоні, супроводжувала ан_ самблі. “У ті повоєнні роки, — Андрій Бокотей у майстерні роялі та фортепіано. І, зрозуміло, малює, що і визначило вибір шляху. Було з чого вибирати і від_ так він опиняється на полі обра_ зотворчих, пластичних мистецтв. Вважаючи, що тут більше просто_ ру, не помиляється. 1959_го за по_ радою Івана Скобала, викладача Львівського інституту приклад_ ного і декоративного мистецтва, Андрій Бокотей починає свої сту_ дії в цьому закладі. Відтоді слав_ ний інститут стає його Alma mater і в усіх сенсах виростає разом з ним до значення, ролі й почесно_ го звання Академії. Але це ста_ неться вже у відповідному пункті часопростору. Тоді ж, у 1960_х, сама назва навчального закладу немовби зо_ бов’язувала до ужиткового приз_ начення творів, що нерідко діста_ вали неповажливу назву виробів. А живопис і графіка стримували за межею двомірності; звідси ви_ никла цікавість до художньої ке_ раміки. Вази, сервізи, розписані емалями вироби з кам’яної маси і шамоту як виражальні засоби дозволяли лише частково вико_ ристати творчий потенціал, бо і в тривимірному просторі майстру було затісно. Тоді категорію часу як четвертий вимір, завдяки все_ бічному обдарованню, компенсу_ вав музикою, якою, дякуючи ро_ динному вихованню, захоплю_ вався з дитинства. Створив ком_ позицію для 10 жіночих голосів “Плач Ярославни”. Коли ж поз_ найомився з поезією Миколи Вінграновського, поклав на му_ зику слова його вірша: “Грім гро_ му, блискавок аркани і ядра хмар, хоругви неба змерклі. Лежать з підбитими ногами і руками ко_ зацькі черепи під Берестечком в церкві”. Вийшла ораторія для 100 співаків! Зрозуміло, що вико_ нати подібні патріотичні твори тоді не було змоги, але бентеж_ ний романс на слова Олександра Олеся “Тихше, тихше, ходять зві_ рі, п’ють народну кров вампі_ ри...” студентський хор під його керівництвом усе ж, здається, проспівав. Поза сумнівом, соціально_по_ літичні обставини і лещата ідеоло_ гізованого навчального процесу не сприяли таким патріотичним експериментам. Але рух опору “Колісниця”. 2017 р. шістдесятників і у викладацькому, і в студентському середовищі був досить відчутний. Навколо про_ фесора дорадянської школи Кар_ ла Звіринського гуртувалася мо_ лодь; у нього вдома на вулиці Ли_ сенка відбувалися неформальні зібрання чи то незалежні студії, де періодично зустрічалися спраглі знань однодумці, яких не влашто_ вували набридлі канони та аполо_ гії “соцреалізму”. Там бували, крім Андрія Бокотея, Любомир Медвідь, Олег Мінько, Зеновій Флінта, Роман Петрук, Богдан Сойка, Петро Маркович, Леся Цегельська (Крип’якевич) та ін_ ші, що мріяли вихопитися за куці рамки офіційних вимірів. Подоба Тайної Вечері? Можливо. Профе_ сори Роман Сельський, Данило Довбошинський, Вітовт Манас_ тирський, Іван Скобало і Дмитро Крвавич, якого Андрій Бокотей також вважає своїм учителем, ро_ зуміли ці поривання і пошуки но_ вих форм та змістів, підтримували за потреби патріотичну студент_ ську молодь. Така потреба була: тоді яничарство звалося партій_ ною принциповістю, а Блудний син, як писав Євген Сверстюк, ставав позитивним героєм. Борців за Незалежність, аж від гетьмана Мазепи, називали “зрадниками”, визнаючи лише діячів промосков_ ської орієнтації. У цьому просте_ “Теракотова армія”. 2017 р. жувалася послідовність режимів, починаючи від царського. Худож_ ник, не намалювавши Леніна, не діставав офіційного визнання... Тим часом у чинадіївському буди_ ночку Бокотеїв з картини на гостя дивився, стоячи поміж стиглих ланів, задумливий Ісус: “Я мило_ сердя хочу, а не жертви” (Єванге_ ліє від Матвія, 12 : 1_8). Тодішній працівник Львів_ ської картинної галереї, мистец_ твознавець, дисидент (згодом — відомий в’язень сумління і пись_ менник) Богдан Горинь згадує, як запросив Андрія Бокотея і Рома_ на Петрука до свого помешкання на Театральній, поруч із театром Заньковецької (потім “Театраль_ на” і “Заньковецька” навіть ста_ ли певними паролями у розмовах про “самвидав”). Перед тим, як розмножити фотоспособом не_ гласне видання поетів_шістде_ сятників (І. Драча, М. Вінгранов_ ського, І. Калинця та ін.), Горинь попросив тих, кому довіряв, оформити цю саморобну книжку. Молоді люди, уперше беручи участь у розповсюдженні заборо_ неної літератури, без роздумів погодилися і зробили оригінал_ макет. Довіра була взаємною. Ко_ ли Богдана вже наступного року заарештували (друга хвиля репре_ сій), на допиті він заявив, що все зробив сам... Андрієві ж пощас_ тило закінчити Інститут; завіду_ вав музеєм студентських робіт, підготував дисертацію про кера_ міку Чернігівщини. Та накотила_ ся ще й третя хвиля, т. зв. гене_ ральний погром української інте_ лігенції 1972_го. Пригадали все: дружбу з Ігорем та Іриною Ка_ линцями, зустрічі з В’ячеславом Чорноволом на львівському теле_ баченні, того ж таки Гориня. До_ питували тривало, виснажливо. Відмова співпрацювати з “ком_ петентними органами” означала, як мінімум, вигнання з Інституту. Так і сталося. Тільки зовні ситуація нагаду_ вала вимушену ізоляцію та безро_ біття. По суті, ця життєва фаза

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин