Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп “Глядач — це партнер”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

О Оллееннаа ХХО ОХХЛЛААТТККІІННАА:: «Свої вистави створюємо з любов’ю»

Слово Просвіти, №18 за 2018 рік

В одному з попередніх чисел газети ми писали про прем’єру вистави “Дорога Памела”, яку в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка поставив Дмитро Чирипюк. Роль Памели Кронкі у цій виставі стала першої головною роллю народної артистки України Олени Хохлаткіної на провідній драматичній сцені країни. Сьогодні пані Олена гість “СП”. — Протягом 14 років Ви були однією у провідних актрис Донецького національного академічного українського музично-драматичного театру. А як Вас доля пов’язала з цим містом? — До цього працювала у Херсонському академічному музично-драматичному театрі імені Миколи Куліша. А в Донецьк мене та мою родину 1999 року запросив Марко Бровун, який тоді формував нову театральну трупу. Тут я зробила творчу кар’єру, стала народною артисткою України, отримала багато інших відзнак. Наш художній керівник робив усе для того, аби акторам працювалося комфортно. Спершу мене ввели у виставу “Ці вільні метелики” за п’єсою Леонарда Герша, де я грала маму головного героя. Потім були ролі у казках. Запам’яталася вистава “Енеїда”, яку ставив Віктор Шулаков. Цю постановку удостоїли високої Шевченківської премії. Загалом це був насичений період. Я зіграла багато ролей. Серед них — роль Проні у виставі “За двома зайцями”. Цікавою була і роль тьоті Моті у виставі “Тьотя Мотя прієхала” за п’єсою Миколи Куліша, яку поставив молодий талановитий режисер Ігор Матіїв. Зараз він також живе в Києві, працює в Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Ця вистава мала великий успіх у глядачів, її любили актори. На жаль, сталося так, що ми мало її грали. Невдовзі частина акторів виїхала з Донбасу, а частина залишилася на тимчасово окупованій території. Як відомо, більшість населення Донеччини, особливо у містах, російськомовне. Але це не заважало нашому театру бути на 90 % українськомовним і при цьому мати велику популярність серед глядачів. Ми дуже часто їздили з гастролями. Цей проект мав назву “Схід-Захід”. Щороку з новими виставами відвідували Івано- Франківськ, Львів, Київ, інші міста. Постійно звітували перед глядачем про творчу роботу. Одне з чільних місць у репертуарі театру посідала українська класика. Незадовго до початку війни Ігор Матіїв поставив виставу “Сліпий” за Тарасом Шевченком. Коли вже захопили Донецьку ОДА, ми грали цю виставу і глядач стоячи аплодував і Шевченку, і нам. Багато їздили зі своїми виставами містами-супутниками Донецька з українським репертуаром. Коли починалася вистава, в залі був шурхіт, мовляв, “знову українською”. А коли закінчувалася, — нам довго аплодували й дякували. Ми потім запитували: “Ну як Вам вистава українською мовою?”. — “А вона була українською?”, — питали в нас. Усе було зроблено настільки якісно, естетично і зрозуміло, що питання мови не виникало. Наш театр був одним з потужних осередків культури і його дуже любив глядач. — Що змінилося 2014 року? — Я залишила Донецьк і переїхала до Києва, до моєї дочки Оксани Жданової, яка працює актрисою Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зважилася на цей крок, оскільки не підтримую ідеологію самопроголошеної ДНР. Так само вчинила половина моїх колег. Інші залишилися у Донецьку. Думала, що невдовзі ситуація зміниться, і я знову зможу працювати в рідному театрі. Але, на жаль… У Києві нас зібрав Ігор Матіїв. У нас не було свого приміщення і коштів, розуміли, що чогось грандіозного створити не зможемо, але потрібно було з чогось починати. Вирішити розпочати з комедії. Адже глядач дуже любить цей жанр. Поставили виставу “Шикарне весілля”, яка свого часу йшла в Донецьку і мала великий успіх. Мені запропонували грати маму нареченої, роль невелика, але смішна. Ми намагалися вижити і водночас розважитися. Нас підтримали друзі і знайомі. Ми збирали повні зали. Багато гастролювали Україною. Завдяки енергії, наполегливості і професіоналізму заступника директора театру Олени Байбак (наразі керівник літературно-драматургічної частини Київського театру ляльок на лівому березі Дніпра) вдалося організувати глядача. А коли їздили тими самими містами вдруге, то нас уже зустрічали як рідних. На жаль, цей проект уже припинив своє існування. Але вірю, що в його організатора Ігоря Матієва велике творче майбутнє. Також граю Омелію у вистава “Людина, яка платить”. Її поставив Дмитро Богомазов. З режисером мене познайомила донька, в якої він викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З цієї виставою ми також їздили Україною, а зараз вона в репертуарі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. — Вже третій рік Ви актриса Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. — Це мій улюблений театр. Він подобається своєю історією, своїми корифеями, своїм сьогоденням. Театр Франка для мене — це театр-легенда. Якби навчалася у Києві, то, напевне, намагалася б розпочати свою творчу біографію саме з цього уславленого колективу. Певною мірою допомогло те, що я була в статусі переселенки. Люди щиро відгукнулися на мої проблеми. Дякую Богу і генеральному директору театру, що мені повірили, прихистили і дали роботу. Першою стала невелика, але досить цікава роль Клавдії Іванівни Пєтухової у виставі “Великі комбінатори”, яку поставив Дмитро Чирипюк. Глядач сприйняв цю роботу добре, за що йому вдячна. Скрізь приходять люди, які люблять театр. І кожен театр може похвалитися своїм глядачем. На першому місці після репертуару й акторів йдуть схвальні відгуки про глядача. Глядач у Києві, як і в Донецьку, прекрасний, добрий чуйний. Глядач — це партнер. Після “Великих комбінаторів” була роль Уліти в “Лісі” за О. Островським, хоча це й не головна, але досить важлива дійова особа, яка задіяна в багатьох сценах. Також граю Матільду Штосс у виставі “Три товариші” за Е. М. Ремарком. — Нарешті у Вас з’явилася головна роль. — Режисер Дмитро Чирипюк вирішив зробити зі мною виставу і запропонував для цього проекту п’єсу американського письменника Джона Патрика “Дорога Памела”. Сприйняла цю пропозицію з радістю. Мати головну роль у Театрі Франка — велика честь і велика відповідальність. Дуже подобається цей образ. Мені близьке її ставлення до життя, до Бога, до людей, її доброта. Звичайно, свою роботу важко оцінювати. Але я дуже задоволена колегами, вони справжні професіонали. Репетиції тривали понад місяць. За цей час склалася чудова творча атмосфера. Свою виставу ми створювали в любові й взаєморозумінні. Маю надію, що в нас вийшла гарна робота. Велика заслуга в цьому акторів Олексія Петухова, Олега Стальчука, Назара Задніпровського, Тетяни Шляхової і Олексія Зубкова. — Чи знімаєтесь у кіно? — У цьому виді мистецтва я роблю лише перші кроки. Переважно знімаюся у невеликих епізодах у серіалах. Цікавою має вийти роль старої циганки у фільмі “Пекельна хоругва, або Козацьке Різдво”, який знімає Михайло Костров. Мрію про великі ролі в українському кіно, сподіваюсь, що вони з’являться у перспективі. Люблю подорожі на велосипеді, роботу на землі, раніше у мене була дача. Відпочиваю душею, коли відвідую свою малу батьківщину — Херсонщину. Там живе моя мама. Мрію мати власний будинок, і щоб в Україні, нарешті, запанував мир, а Донбас знову став українським. Спілкувався Едуард ОВЧАРЕНКО ролі” — Даша Плахтій, фільм “Стрімголов”; “Кращий режисер-постановник” — Сергій Лозниця, фільм “Лагідна”; “Вибір глядача” — фільм “Dzidzio Контрабас”, Сергій Лавренюк; “Найкращий фільм” — фільм “Кіборги”, Ахтем Сеїтаблаєв. Головним символом Національної кінопремії стала статуетка “Золота дзиґа”, дизайн якої розробив український митець Назар Білик. Підготувала Ольга ЖМУДОВСЬКА

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин