Пам’ятаємо · “Такі люди – окраса нашого краю, ті, на кого рівняються інші”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Виходець із Романівки – командир УПА
Слово Просвіти, №18 за 2024 рік
“Хлібороб”, а потім і в “Громадському голосі” почали друкуватися його виступи та статті не тільки на господарські, але й на політичні теми. Та це ще не все. За ініціативою Павла Думки 28 червня 1892 року в селі Купчинцях постало перше товариство “Сокіл”. Так, не у Львові, Тернополі чи Станіславові. А саме в Купчинцях. У 1895 році Павло Думка побудував хату та перейшов з родиною мешкати на купчинецький хутір, що за 6 км від села, за назву якого почали сперечатися два перші поселенці – Білий та Гарматій. Кожний хотів його назвати своїм прізвищем. І цим суперечкам не було кінця. Аж Іван Франко, який приїхав до Павла Думки, вгомонив ці пристрасті, порадивши назвати його на честь Михайла Драгоманова – Драгоманівкою. Новоутворене село швидко розрослося, у ньому замешкали переважно заможні люди. Та й Павло Думка, крім активності в суспільному житті, був досить працьовитий, володів 30-ма моргами поля. Правда, мав кому їх дарувати, бо в нього було дев’ятеро дітей. У 1908 і 1913 роках Павло Думка був послом у Галицькому сеймі. А щоби стати помітним, завоювати авторитет у виборців, то потрібно було їздити від села до села на віча, виголошувати свої програми дій. Перебуваючи на цій посаді, він постійно відстоював інтереси простого селянського люду, українства, домагався від австрійських властей більших асигнувань на освіту, науку, щоби викладачі у Львівському університеті викладали предмети рідною українською мовою. Під час утворення ЗУНР як сеймовий посол був делегатом Української Національної Ради. На початку Першої світової війни поет важко захворів, але продовжував писати. Відійшов у засвіти 19 листопада 1918 року. Похований у Купчинцях. У радянський час ім’я селянського поета було призабуте. Щоправда, купчинецькому вчителю Володимиру Хомі разом із відповідальним за випуск кандидатом філологічних наук Аркадієм Халімончуком вдалося видати кишенькового формату книжечку Павла Думки “Веснянка” (Львів “Каменяр”, 1970). У період відлиги перше пошанування роковин Павла Думки було організоване Денисівським осередком (імені Іванни Блажкевич) Тернопільського товариства української мови імені Тараса Шевченка – 25 червня 1989 року. Проходило воно в Купчинцях та Денисові до 135-х роковин від народження Думки. На захід до Денисова приїхали та виступили очільник Тернопільського Товариства української мови, професор, письменник Роман Гром’як, українсько-румунська письменниця Магдалина Ласло-Куцюк, член ради Товариства, шістдесятник Ігор Ґерета та ін. А до 140-ї річниці від народження Павла Думки купчинецький учитель Володимир Хома зробив перевидання книжки “Веснянка” з доповненнями під назвою “Молитва рільника” (Тернопіль, “Діалог”, 1994). Зараз біля школи в селі Купчинці стоять пам’ятники Іванові Франку (1970, скульптор Іван Гончар) та Павлові Думці (1999, скульптор Іван Мулярчук).
Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, голова Житомирської “Просвіти”
Десь із далекого мого дитинства, наче крізь сон, пригадуються такі події. Ще досить теплої осени в нашій хаті несподіване збудження: мої старші сестри, вже дорослі Ольга і Надя прибирають у хаті, на ікони чіпляють чисті рушники, батько Карпо порається у дворі, наводячи лад і чистоту. Йому допомагає брат Андрій, високий стрункий русявий хлопець, вояк УПА, який кілька днів тому з’явився вдома, відпущений командиром сотні. Мати й сестра Ганя пораються на кухні, готують смачні страви, аж запах лоскоче ніздрі. – Тату, а що то буде, яке свято? – запитує батька старший брат Тарас, якому йшов дев’ятий рік. – Так, свято, мої дорогенькі синочки. До нас приїде командир партизанів “Генерал Гончаренко” (партизанами у нас на Волині називали вояків УПА). Обійняв і пригорнув до себе нас обох. – Карпе, а хто той генерал? Як добре, що вже маємо своїх генералів, – усміхнулась наша мати Текля, що саме підійшла до нас із батьком. Вона добре знала, що діється в краї, що постала нова українська армія, яка б’ється з німцями, поляками і москалями за свою незалежну Українську державу. Була батьковим однодумцем і, чим могла, допомагала спільній справі. – Хто той генерал, запитуєш? Зустрічав його на зібранні районових та надрайонових провідників ОУН краю в штабі УПА під Золотолином, виступав перед нами. Вельми освічений чоловік, був офіцером ще у війську Симона Петлюри, надзвичайно обізнаний у військових справах. Східняк. Десь із Наддніпрянщини, казали. Чи-то з Полтавщини, чи Київщини. Я тоді одразу його впізнав. Тож мій добрий знайомий по просвітянських та ОУНівських справах. Пригадуєш, він був у нас у гостях восени в 1938-му разом із лікарями Рощинськими, Ганною та Петром із Костополя. Працював тоді на Бабинському цукрозаводі, що біля Гощі, агрономом, бо ще юнаком закінчив Київський університет святого Володимира, агрономічний факультет. Учасник першого і другого Зимових походів Українського війська проти москалів. А нині вони з Климом Савуром інспектують розташовані в нашій Костопільській окрузі бойові відділи УПА і нашу Антонівську сотню теж. “Сівач” уже попереджений… “Сівач” (Володимир Кобринович) – батьків вихованець, командир сотні УПА, наш хлопець із Антонівки. – Авжеж, пригадую, – радісно підтвердила матуся. – Хіба таких видних людей, як оцей генерал, чи Петра і Ганну Рощинських можна забути? Такі люди – окраса нашого краю, ті, на кого рівняються інші. Були високі гості в нашій хаті, була нарада командирів, була й вечеря. Відтак уночі генерал і його почт подався у справах військових далі. Про це через багато літ розповідали мені матуся та сестра Ганя, як найбільш утаємничені в батькові справи. Адже наш батько, Карпо Васильчук (“Морозенко”, “Сагайдачний”), був надрайоновим провідником ОУН Костопільської адміністративної округи, військової округи УПА “Заграва”. На жаль, згодом арештований органами НКВД, в Рівному його судила “тройка НКВД”, і дістав він звичних на той час “20 лєт каторжних работ і п’ять лєт ссилкі” сибірських концтаборів, звідки вже не повернувся… За української держави я працював в архівах, досліджуючи історію УПА, нашої Костопільщини, життєпис повстанських командирів краю та його лідерів ОУН. І тут надибую таке, від чого аж дух перехопило: “Генерал Гончаренко”, шеф штабу УПА в 1943–1944 роках, виявляється, був родом із села Романівки тодішнього Сквирського повіту Київщини (нині це село Романівка колишнього Попільнянського району Житомирської області,
батьківщина видатного українського поета Максима Тадейовича Рильського). Справжнє прізвище “Генерала Гончаренка” – Леонід Венедиктович Ступницький. Народився 25 травня 1891 року в селі Романівці, в сім’ї сквирських міщан Венедикта Степановича та Михайлини Степанівни Ступницьких, які придбали землю і стали постійно тут проживати. Сина Леоніда віддали в науку до Сквирського двокласного училища, яке той закінчив у листопаді 1912 року. З початком Першої світової війни Л. Ступницький був мобілізований до царського війська, зокрема, до 9-го уланського Бузького полку (стояв у Білій Церкві). Отримав чин унтер-офіцера. З цим полком виступив на фронт. За участь у боях нагороджений Георгіївським хрестом V ступеня. З липня 1915 року навчався в Київській школі прапорщиків, яку закінчив у вересні цього ж року. Служив у 8-му та 12-му запасних батальйонах. Станом на серпень 1916 року – командир роти. Без застережень сприйняв українську революцію 1917–1920 років і став одним із командирів підрозділів новоствореного українського війська. У складі його майже чотири роки поспіль у
1917–1921 роках був у складі Діючої армії, воював за незалежну українську державу проти війська головного нашого ворога – Російської імперії у вигляді червоної комуністичної Росії. Учасник Першого і Другого Зимових походів в Україну 4-19 листопада 1921 року, командир кінного загону повстанської військової групи Юрія Тютюнника. Після невдалого походу і великих жертв повстанців, пробився з групою кавалерії назад на Волинь, зайняту поляками. З 1922 року жив в Острозі, працював агрономом на Бабинському цукровому заводі (Рівненщина), адже мав вищу сільськогосподарську освіту – закінчив агрономічний факультет Київського університету св. Володимира. Проживаючи на українських землях, захоплених Польською державою, болісно сприймаючи поразку українських визвольних змагань 1917–1921 років, спілкувався з колишніми вояками українського війська, що опинилось за кордоном, з діячами Української Народної Республіки в еміграції, активно підтримував позицію про необхідність перегрупування українських патріотичних сил і відновлення незалежної Української держави, використавши для цього міжнародну ситуацію, що склалась. Високо оцінював реальну діяльність на західноукраїнських землях молодої когорти Організації українських націоналістів з-під стягу провідника ОУН Степана Бандери. У 1939 році західноукраїнські землі зайняла московська совіцька влада. Її репресивний орган НКВД розпочав тотальні арешти українців, які не визнавали цієї влади. Розпочались масові репресії. За період з вересня 1939-го по липень 1941-го років було засуджено і депортовано до концтаборів Сибіру понад півтора мільйона українців. Десятки тисяч було розстріляно без суду і слідства. Схоплено і Леоніда Ступницького, засуджено на 5 років тюрми, яку відбував у Брестській в’язниці. Звільнений з неї німцями, що в 1941 році зайняли це місто. Вже через місяць, у липні, повернувся до Рівного і очолив підстаршинський вишкіл “Холодний Яр”, створений ОУН для формування української армії, де викладав тактику ведення бою. Та вишкіл невдовзі розігнали німці і Л. Ступницький повертається до господарської праці. У березні 1943 року приєднався до Української Повстанчої Армії, що постала на Волині. Був призначений шефом штабу УПА, який розміщувався на хуторі Гут-вин, на Костопольщині, між селами Стидин і Тростянець над Горинем. Мав псевдо “Генерал Гончаренко”. Узяв на себе високу відповідальність за створення і розбудову збройної потуги народу – Повстанчу армію, яка мала захистити українську спільноту від окупантів багатьох мастей: насамперед німців, поляків та москалів. І робив це досить успішно спільно з Головним командиром УПА “Климом Савуром” (Дмитром Клячківським).
Поважні справи шефа штабу Л. Ступницький успішно поєднував зі створенням підстаршинського вишколу “Дружинники”, під командою поручика Левка Криська “Гориня”, ветерана Карпатської Січі. Як бойова сотня ця школа діяла в серпні-листопаді 1943 року на Поліссі, де вояків готували до командних посад в УПА. У цій школі навчався і старший син Л. Ступницького Юрко, згодом в’язень сибірських концтаборів, що лишив мемуарні спогади про повстанську боротьбу на Волині “Спогади про пережите”. Друга вишкільна сотня “Лісові чорти” під командою сотника “Борового” (Василя Брилевського), діяла тут же в жовтні 1943 – січні 1944 року. На хуторі Гутвин було 15 хат. Тут діяв також повстанський шпиталь із вишколом медсестер, окремий вишкіл дівчат і штаб УПА під орудою “Генерала Гончаренка” – Леоніда Ступницького, який поряд із поважними штабними справами, плануванням і проведенням бойових походів і операцій проти окупантів, викладав тактику ведення боїв у цих старшинських вишколах. Третій вишкіл “Олені” був сформований у Карпатах (район Долина, Станіславщина) у складі трьох бойових сотень, діяв із березня по вересень 1944 року (два випуски), який закінчили 404 вояки. У цьому – теж заслуга Леоніда Ступницького. Героїчно загинув 30 липня 1944 року в бою проти карателів НКВД біля с. Дермань Здолбунівського району на Рівненщині. У квітні 1945 року рішенням підпільного українського парламенту, Української Головної Визвольної Ради (УГВР), був підвищений у званні до рангу генералхорунжого (один із дев’яти генералів УПА). Ось таку видатну особистість дала Україні Романівка. І не раз буваючи тут на літературно-мистецькому святі “Романівська весна” з ушанування життя і творчості видатного українського поета, перекладача, громадського діяча Максима Рильського, який тут народився, я згадував і світлу постать української історії, генерала УПА Леоніда Ступницького, уродженця цього села. Варто відкрити йому тут меморіальну дошку, аби нагадати землякам про ще одного свого видатного односельця. Особливо тепер, коли ми готуємось до 130- річчя від дня народження Максима Рильського. Вартувало б провести наукову конференцію про діяльність УПА і участь у ній нашого земляка, уродженця Романівки “Генерала Гончаренка”, до 80-річчя від дня його загибелі (1944 р.). Це наш обов’язок перед пам’яттю одного з відомих діячів наших національно-визвольних змагань за відновлення незалежної Української держави.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
