Пошта “СП” · “Потужна мелодія стала символом українства – могутнього, волелюбного, нескореного, героїчного”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Чари “Дніпрової октави”
Слово Просвіти, №18 за 2024 рік
Ярослава РІЗНИКОВА, м. Одеса
Нова книга, як дитина... Ти виношуєш її, вимріюєш і, зрештою, випускаєш у світ, із завмиранням серця представляючи людям. Днями така хвилююча зустріч нової книги з читачами відбулася в Одеській обласній науковій універсальній бібліотеці імені М. Грушевського. Роман Кракалія – член Національних спілок письменників і журналістів України, заслужений журналіст України, лавреат премій ім. Степана Олійника, ім. Івана Франка та Літературно-наукового конкурсу ім. Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету – представив свою нову повість “Дніпрова октава” (“Торговий дім “Преса”). У творчому доробку публіциста і письменника – “Причали Анатолія Ротаря” (1986), “Блукаючі острови” (2012), “Невизнані герої” (2012), “Вернись на Золотий Берег” (2016), “Три барви Дунаю, або Чужий серед чужих, не свій серед своїх” (2017), “Автостанція” (2020) та ін. Цього разу пан Роман взявся за розповідь про життя і творчість українського педагога-словесника і композитора-аматора Данила Крижанівського (1856–1894), автора музичного шедевру “Реве та стогне Дніпр широкий”, написаного на текст із балади Т. Г. Шевченка “Причинна” (вперше надрукована в альманасі “Ластівка” 1841 року). Потужна мелодія, якій через століття судилося стати позивним сигналом Національного радіо незалежної України, була створена на Одещині, в м. Болграді. І вперше прозвучала під час вистави в Одесі з уст улюбленця публіки Марка Кропивницького. Вона швидко стала символом українства – могутнього, волелюбного, нескореного, героїчного! Роман Кракалія визнає – працювати було складно, але цікаво. В офіційних довідниках і енциклопедіях дані про цю неординарну людину скупі і багато в чому перекручені, тож довелось докласти чимало зусиль для пошуку фактажу, що для біографічного твору є і фундаментом, і будівельним матеріалом. Але погодьтесь, що не менш важливим
Кожне село в нашому краї має свою славну історію, історичну пам’ять, хоч відрізняється звичаями, традиціями, укладом життя, веденням господарства, які передаються із покоління в покоління. Чималу роль в збереженні історії того чи іншого села відіграє його назва. Перші поселенці теперішнього села Коритне вибрали собі для проживання вигідне і зручне місце, де зливаються дві малі річечки Бережниця і Бережонка, утворюючи розвилку – вила. А спільну річку (ніби держак від вил) назвали Бережницею. Там, де зливаються дві річечки, мало орної землі, тому місцевим жителям доводилось заготовляти сіно на пагорбах, використовуючи для скиртування вила. Тому назва “Вилавче” припала людям до вподоби. Це один із варіантів походження топоніма. Інший варіант походження назви села, але вже як “Велавче”, — це розташування його між пагорбів. Навколо краса природи чарівна і неповторна. Велична. Тому цю величаву Божу красу карпатського передгір’я назвали “Велавчем”. Коли в наш край у 1918 році прийшла румунська влада, то вона, як і пізніше – радянська, прагнула знищити все українське. Так село було назване Валя Лунчій, що в перекладі – Долина Луг. У квітні 1944 року з приходом москалів почались репресії і насильства. І незважаючи на те, що село, згідно з історичними документами, ще з 1433 року мало назву Вилавче, хтось із тодішніх представників влади побачив у селі “корито” і вирішив перейменувати село на Коритне (Карітноє). Мешканці ніяк не змогли змиритись з такою назвою, але мовчали, бо влада була кагебістською і репресивною. Кагебісти за будь-яке суперечливе слово чи власну думку могли вислати в Сибір, закатувати. На початку 90-х років ХХ століття активні жителі поставили питання перед районною і місцевою владою про повернення історичної назви селу Велавче. Зібралися збори в Будинку культури, я був присутній. Розпочалась активна дискусія. Патріоти села аргументовано переконували, що потрібно відновлювати історичну справедє не просто показ фактів, а творче їх осмислення, пошук сутності характеру героя – оте творення “ілюзії” правди, що змушує читача слідувати за неспішною оповіддю автора й по-особливому сприймати запропонований матеріал. І тут уміння пана Романа знайти правильну “тональність” безсумнівне. Тому, перегортаючи сторінку за сторінкою “Дніпрової октави”, раптом розумієш, яким реалістичним стає образ Данила Крижанівського з усіма його спогадами та мріями, розмовами й думками, буденними шкільними справами в Болграді та прогулянками Одесою, яку, як стверджує автор, “завжди сприймав лише як звучання оркестру, а вірніше – як репетицію оркестру перед великим концертом. Пташина проба голосів, поки що не злагоджений хор, у якому кожне мовби виконувало свій власний гімн теплому сонечку, ласкавому вітерцю, яким лагідне море посилало вітання рідному місту, а синьо-синє небо так привітно всміхалося з висоти, що й не одвести погляду. Й усе це зливалося в одну симфонію радости, а може – недалекого щастя...”. Проживаючи з головним героєм муки творчості (“...найбільше мучив якраз початок, оті найперші слова “Реве та стогне Дніпр широкий”… Як їх озвучити? З чого почати? Може, з іншого фрагменту? Але ні, це ж заспів, за ним розгортається людська драма...”), розділивши з ним радість від правильних акордів (“він чує музику – оновлену музику до балади “Причинна”; він вже чує, як Марко Лукич прокашлює горло, відтак починає співати, а зала… зала ще мовчить, дослухається...”), не перестаєш дивуватися майстерності автора, його знанням, багатству асоціативних зв’язків, що перетворюють вимисел на переконливу художню гіпотезу. Під час презентації відчувалось, що, незважаючи на позірну незворушність, пан Роман хвилювався. Але вже після перших виступів стало зрозуміло: твір сприйнято прихильно. Знана художниця, голова Южненського міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка Лариса Дем’янишина, картина якої прикрасила обкладинку “Дніпрової октави”, зазначила, що книга буде цікава всім, хто цікавиться історією рідного краю, і стане ще одним артефактом, який пов’язуватиме Тараса Шевченка з Одещиною.
Марія Забуранна, голова Одеського об¬ ласного відділення Товариства письмен¬ ників і журналістів ім. Івана Франка, від¬ значила глибинне знання автором як укра¬ їнської літературної мови, так і її діалектів, в океані яких зростав талант майстра. Сер¬ гій Савченко, заслужений художник Украї¬ ни, представник абстрактного експресіо¬ нізму, що працює в галузі живопису, скульптури та монументального мистецтва, звер¬ нув увагу на гармонійність побудови сю¬ жету, вмотивоване використання пейзаж¬ них замальовок. Іван Мельник, головний редактор одеського обласного громадсько-політич¬ ного часопису “Чорноморські новини”, де понад 25 років працює Роман Кракалія, говорив про власний оригінальний автор¬ ський стиль пана Романа і власну мову. Класиком назвав Романа Кракалію гість презентації Алім Карвацький, вірші-присвяти читав український поет гагаузького походження Віталій Бошков, а про уміння письменника творити правдиві образи розповідала філологиня Любов Ісаєнко. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова Ірина Нечиталюк, модеруючи презентацію книги, акцентувала увагу на глибокому знанні людської психології та здатності автора підсвітити соціальні, політичні й морально-етичні зрізи, притаманні відтворюваній ним епосі. “Роман Кракалія взявся за амбітний задум і попри труднощі блискуче втілив його в життя. Він зміг створити живий характер рефлексуючої особистості, талант якої визрівав фактично на наших очах”, – сказала вона. А я пораділа з того, що саме ця книга була відібрана комісією з визначення кращих зразків краєзнавчої, історичної, дитячої, художньої літератури місцевих авторів при Одеській облдержадміністрації, отримала додаткове фінансування з обласного бюджету та буде передана до бібліотек області. Адже вона, повертаючи на літературну орбіту ім’я незаслужено призабутого митця, вчить нас не просто знати, а відчувати й співпереживати минуле свого народу. Воістину – “Якщо ви нічого не відчуваєте, ви нічого не осягнете” (Гете).
мені розповідала уродженка Коритного Сільвія Романюк. Город її родини якраз знаходиться недалеко від того місця, де зливаються в єдине русло річечки Бережниця і Бережонка. Там були найкращі умови для проживання людей. Настала відповідальна пора повернутись до наших витоків, відкинути все, що чуже нам і пов’язане з росією, очистити наші душі, осквернені “русскім міром”. Голова Банилівської ТГ Василь Соломко, староста села Коритне Василь Колотило повністю підтримують повернення історичної правди і справедливості – повернення селу Коритне назви “Вилавче”. Тож запрошую 13 травня взяти участь у громадському обговоренні і прийняти правильне рішення щодо перейменування. (У цій статті використано матеріали з книжки професора, журналіста Миколи Тимошика “Змосковлення Буковини”. Висловлюю вдячність завідувачці бібліотеки Одарці Колотило-Шийчук і старості Василю Колотилу за надану інформацію).
Підготував Дмитро НИКИФОРЯК, уродженець с. Коритне Вижницького району Чернівецької області
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
