Незабутні · “Лиш небеса утверджують всі зміни: Стежки людини і травинки цвіт”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
З висоти братерської любови З Книги життя і творчості Василя Савчука з міста Бережани на Тернопіллі
Слово Просвіти, №18 за 2024 рік
Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України, м. Львів
У березні 2016 року журнал “Дзвін” оприлюднив моїх “Спадкоємців вічності: наближення до таїни” – першу частину з книги “Над Простором і Часом” (вийшла в “Апріорі” 2017 р.). І в цьому ж номері була вміщена рецензія Василя Савчука з Бережан на нову збірку Петра Остап’юка “Троянди під снігом”. Рецензія привернула увагу насамперед своєю вимовною назвою – “Слово як сповідь”. І це було символічно. Бо перегодом моїм добрим знайомцем став і Петро Остап’юк, який проживає в селі Велеснів Монастириського району на Тернопіллі, і сам Василь Савчук, з яким опісля ми неодноразово зустрічалися, листувалися, обмінювалися виданнями й телефонними дзвінками. Перша така, вже очна, стріча відбулася сонячного дня 21 вересня 2018 року на традиційному Книжковому форумі у Львові. Як завжди, в місті було велелюдно, святково. Ятки, намети, прилавки з книгами, гості… З Тур’є, що на Старосамбірщині, приїхала Ольга Яворська, з Бережан – Василь Дмитрович. Високий, худорлявий, у густо вишитій синіми барвами сорочці. Ми обнялися… Напроти палацу Потоцьких утрьох сфотографувалися. У цьому ж Палаці, у дзеркальній залі, ми побували на презентації щойно виданої книги Романа Горака “Журавлі відлетіли: есеї про Квітку Цісик та її рід”. А в Палаці мистецтв, що неподалік, на третьому поверсі відвідали Дмитра Павличка, який підписував читачам свої книжки… По обіді – зустріч у велелюдному приміщенні письменницької Спілки. Я представив Василя Дмитровича. Він поділився новими враженнями від Львова, форуму, розповів про свою творчість, зокрема, що підготував до друку чергову поетичну збірку “Росинки з дарованих стежок” (вийшла навесні 2019 року). Колегу з Бережан вітали оплесками і львівські літератори, і голова НСПУ з Києва Михайло Сидоржевський, який теж був там присутній. Через місяць, 26 жовтня, мій новий друг (він також називав мене “братом”) і захоплений читач моєї есеїстики та поезії приїхав до Львова зі своїм сином Григорієм. Син Григорія, тобто внук Василя Дмитровича, працював у Китаї, в Ляошанському університеті. І цей виш захотів дружити з університетом імені Івана Франка. Я познайомив гостей зі своїм товаришем-проректором Мар’яном Лозинським, той запросив Григорія з батьком до проректора з науково-педагогічної роботи та міжнародної співпраці Марії Зубрицької – і запросини до дружніх взаємин було прийнято… (Розповідаю про цей випадок так детально тому, що він характеризує з небуденного боку всю родину талановитого Василя Савчука, зосібно і його обдаровану доньку Лесю, вчительку, співачку-хористку, з якою я теж познайомився в серпні 2021 року на Білій горі, що поблизу села Підлисся Золочівського району на Львівщині, де народився Маркіян Шашкевич). І третя зустріч. Теж у Львові. Проте в лікарні, після операції. Це вже 2019 рік. Початок квітня. Звісивши худі ноги з ліжка, Василь Дмитрович мерзлякувато накинув на плечі халат – і ми півтори години розмовляли. Про що? Звісно, про політику. Це було перед другим туром президентських виборів. Щодо кандидата в президенти ми були однодумці (на жаль, краяни під час голосування не виправдали наших сподівань, проявили недалекоглядність). Певна річ, найбільше ми говорили про письменство. Я був уважним слухачем. Тоді ж довідався, що Василь Дмитрович закінчив у Львові технічне училище і десять літ (1961–1972) тут же, у Львові, працював кранівником, точніше – машиністом баштових кранів. І водночас навчався у Франковому університеті на філологічному факультеті. Уже в його найновішій збірці “Пізні чорнобривці” я знайшов два вірші про цей – початковий – період трудового життя майбутнього письменника. Наголошую: то не були обов’язкові (як у радянські часи) вірші на виробничу тематику, а романтичний спогад про молодість: Дякую вам, баштові крани, Безвирійні, рідні Львову бузьки. З вами я носив немало днин Для гніздечок людських щасть галузки. Про добро помріював і сам, Наче бузьок у високім леті. Щастя брав у серце, як бальзам, У вечірнім університеті. (…) У другому вірші він згадує, що в кабіну крана “як першак за парту / з сімнадцятої я засів весни”, щораз здіймаючи вантаж у політ Під сталі скрип, з чуттям гірких оскомин. Всього було в тугій десятці літ. Ще й нині… з*над будов букетів цвіт Пелюстками рожевить тихий спомин. Ці житейські вірші написані в серпні 2021 року. На той час Василь Дмитрович вже був відомий у краї як поет, документаліст, автор десятьох збірок поезії, в тому числі поем і драм; кіноповісті “Рейд Громенка”, двох книжок про долі краян і низки краєзнавчих нарисів-досліджень, зокрема книжки про рідне село Надрічне, до якого понад сорок кілометрів од Бережан. Вочевидь, за ці дослідження – і не тільки – його прийняли до Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ), а також до Спілки краєзнавців України, Спілки журналістів і Національної спілки письменників. 2018 року за творчі здобутки став лавреатом Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана та Левка Лепких. Василь Савчук виявився людиною дотепною і непримиренною до різних негідних вчинків. За книгу гумору й сатири “Триесірий Ґеньо з Трої” у квітні 2019 року отримав премію “В ім’я добра” ім. Степана Олійника. Щоправда, на вручення премії (церемонія мала відбуватися в Одесі) через хворість не поїхав. Але радів, що колеги його не забули. Тож крани кранами, але покликання до творчості, що жевріло в душі, не давало спокою. І 1972-го він подався в журналістику, ще не відаючи, яка це напружена, пекельна робота, та ще й в рамках комуністичної ідеології, її безнастанного контролю. Де вже тут до художньої творчості! Тим паче, що 1972 рік був роком другої хвилі арештів і судів українських дисидентів. Гнітюча пора! Василь Савчук працював у районній газеті відповідальним секретарем, заступником редактора – і все ж, переважно ночами, коли спадала суєта, зумів написати, а 1981 року видати повість “Вишивала дівчина долю”. Та найповніше, як зазначено вище, розкрив свій дар у часи Незалежності. Ваблять вже самі назви: “Очима подиву й душі” (2011), “Листки по Липі Золотій: лірика” (2012), “Блудні будні” (2012), “На вечірній кладці: рубаї” (2014), “Зерна з-під градобою: поезії” (2015), “Ясні очі криниць” (2016), “Тернинки з глибинки” (2017). Творив і для дітей. Тим часом бережанські композитори писали на його слова музику. 2000 року серед читачів задзвеніли і Василеві “Мелодії душі”.
*** Отак я відкривав для себе творчі здобутки Василя Савчука, а він – мої. Він присвячував мені вірші. Відгукнувся на мою творчість рецензією “Зі знаком таїни”, яка в червні 2019 року була опублікована у “Дзвоні”. Це був своєрідний огляд трьох моїх книжок. Про одну з них писав: “Мені уявляється, що “Над Простором і Часом” розкуповується, зникає з полиць книгарень так само швидко, як у 1968 році “Собор” Олеся Гончара, “Мальви” Романа Іваничука, “Гранослов” Дмитра Павличка, “Неопалима купина” Сергія Плачинди та Юрія Колісниченка, “Мій Дагестан” Расула Гамзатова та інші знакові чи й вибухові за національно-патріотичним змістом і духом твори”. Ці рядки наводжу не для самопохвальби, а для того, аби нагадати, що сьогодні інтерес до книжки пригас, нема відповідної реклами, преси, критики, грошей – і яким би містким не був твір, йому майже неможливо пробитися до широкого читача. Власне, це стосується і творчості Василя Савчука. Він апробовував – і завжди успішно – різні форми й стилі красного письменства: рубаї, сонети, акровірші, терцини, дистихи, рондо, ронделі. Ось зразок ронделі: Лиш небеса утверджують всі зміни: Стежки людини і травинки цвіт, І ріст гори, і птаства переліт, І ночі, й дні, що ходять перемінно.
У Божій ласці і пішак, і кінний. Добро – минуле, та й не вічний гніт… Лиш небеса утверджують всі зміни: Стежки людини і травинки цвіт.
Мабуть, і слава царства – хвилі пінні. Зла – океан, та в нім не втоне світ. Неситий п’є сіроми кров і піт, Та не продовжить віку свого тлінний.
Лиш небеса утверджують всі зміни! Особливо любив Василь Савчук такі поетичні форми, як сонет і акровірш. Сонет передбачає дисципліну думки й вислову. До нього зазвичай вдаються творці мислячі, розважного віку. Майстрами сонетів, як відомо, були Петрарка, Шекспір, Адам Міцкевич, в Україні – Іван Франко, Микола Зеров, Максим Рильський, Дмитро Павличко… Василь Савчук взорувався на них. І писав: В задуми час, бува, змигнеш мені, Як із*за хмари з’ява блискавична,
Василь Савчук
Така близька й далека, аж незвично, Як юнь палка у рідній стороні.
Ява чи сон? Ти десь в далечині Воркуєш тихо, наче голубичка. Ще в люстрі, може, бачиш звабне личко, Що видавалось долею мені?!
Та наших днів вже тишиться метіль, І марно цвіту ждати нам звідтіль, Де час накидав панорами білі.
Аж ось… озвалась струнка потайна, – І вже душі торкнулася весна, Як твоїх уст мої уста несмілі. Сонети на різні теми (війна, природа, любов, віра) прикрашають поетичні збірки Василя Савчука – так само, як і акровірші. В акровірші, нагадаю, перші літери кожного рядка – якщо читати згори вниз – складаються в слова, фрази… Принагідно нагадаю про одну вкрай неприємну для журналістів історію, пов’язану з акровіршем. 14 березня 1965 року газета “Радянська Україна” на четвертій сторінці під рубрикою “Лист з-за кордону” опублікувала “Думу канадського українця”. Автор, Петро Собків (вочевидь прізвище прибране), жалівся: Нема в Канаді соловейка, Ані зозуля не кує – Минають роки, а серденько Од болю крається моє… І далі поет осуджував важке життя на чужині, хвалив срср і т. д. Насправді це був акровірш із закликом – якщо читати текст по вертикалі – “На москалів, ляхів і юд ножі точіть і там, і тут”. Натомість Василь Савчук любив людей, а надто людей небайдужих, творчих, героїчних. Він присвячував їм акровірші, що свідчило, з одного боку, про його майстерність, а з іншого – про ерудицію, знання історії і заслуг видатних діячів різних часів, починаючи від Шевченка, Франка, Лесі Українки… Тобто письменників, серед них – багатьох визначних сучасників (Дмитро Павличко, Ліна Костенко, Іван Дзюба), своїх колег по перу, а також політиків, діячів культури, військовиків. У галереї славних імен – Тимотей Старух, Іванна Блажкевич, Василь Вишиваний, брати Лепкі, Кирило Осьмак, Олексій Берест, Дмитро Гнатюк, Квітка Цісик… Себто він увінчав своїм небуденним словом понад сотню яскравих особистостей. Та один акростих – особливий. Василь Дмитрович навів з моєї книги “Буття удвох світах” як епіграф-довідку про поета Олеся Степаненка, студента відділення журналістики Харківського національного університету імені Василя Каразіна, який з дванадцяти літ взявся віршувати – і от: “Його життя у віці всього 20 літ за нез’ясованих обставин обірвалося в ніч на 29 грудня 2004 року під колесами швидкого потяга. Важко повірити, що це не розправа з напрочуд обдарованим поетом, патріотом, якого без вагань можна поставити в один ряд з Леонідом Кисельовим та Василем Симоненком”. Отой в дванадцять виплеканий твір Любов його звістив до України: Екзамен Слову серцем склав хлопчина… Сьогодні голос цей сягав би зір.
Страшну йому вготовили кончину Ті, що на МОВУ люті з давніх пір. Експрес убив? Ні! Вбивця – людозвір!!! Поета, як бомжа, зарили в мерзлу глину. А на стовці – дощечка з “неизвестный”. На ній чудово проявився чесний Ефірний лик Олеся. В кольорах!* –
Василь Савчук із друзями – Ольгою Яворською і Петром Шкраб’юком. Львів, 21 вересня 2018 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
