Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Духовний простір · “І Слово, бунтом зроджене в ярмі, Верх над невільним світом владно брало”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Українка, яка стала Блаженною німецької нації

Слово Просвіти, №18 за 2024 рік

Небесне визнаття: – не “невідомий”, – Кровинка рідна в українській домі. Офіра на побідний волі стяг! *Річ у тім, що на табличці з написом “Неизвестный” – в кольорі, як на світлині, – з’явилося Олесеве обличчя. “Що б це могло означати?” – запитував його батько, який прислав мені фотографію могили. А означало те, що на табличці відбилося ефірне обличчя Олеся. По ньому його ідентифікували й перепоховали в рідних Дергачах на Харківщині. Авжеж! Чуйне серце Василя Савчука не могло спокійно проминути таку трагічну постать, як Олесь Степаненко, автор єдиної посмертної збірки “Свічечка” (“Нема майбутнього у мене, / На превеликий жаль – нема. / Єдине, що мене чекає, – могильний холод і пітьма”). Не міг проминути поет і полум’яної жертовності (в прямому значенні) тих, хто згорів задля свободи, як смолоскип. А тому один акровірш присвятив “Самоспаленим”: “Світлій пам’яті українців Василя Макуха, Олекси Гірника, поляка Ришарда Сівеца, чеха Яна Палаха, литовця Рамаса Каліанти, кримського татарина Муси Маламуда, поляка Валенти Бидиляка, удмурта Альберта Разіна, які в різні роки здійснили акт самоспалення як протести проти більшовицького режиму брехні й людиноненависництва”. Ці живі факели – якщо читати перші літери згори вниз – уособлювали “Вогні Волі і Пам’яті”. *** Загалом Василь Дмитрович написав і видав тридцять п’ять книжок різних жанрів. Тридцять шоста – “Нащадкам на згадку” – вийшла вже після його відходу в позачасся. І знову ж таки, опріч невеликого циклу скоромовок для дітей “Метка абетка”, домінують акровірші. А видав цю збірку друг Василя Савчука з Одеси (заразом і мій), двічі репресований в часи срср Олекса Різників. “Я обіцяв Василеві видати цю книжечку, – пише Олекса в передмові “Володар слів з берегів Золотої Липи”. – Він прислав мені рукопис, де зі своєю толерантністю поставив два “моїх” сонети першими. Хай пробачає мені. Але я їх переставив у кінець”. Ці два сонети за формою теж акровірші. До того ж другий акросонет складений на дві рими – так, як писав у ГУЛАЗі сам Олекса Різників (див.: Двострунне грало. Одеса: Друк, 2002. 204 с.) І ось як відповідь – акросонет Василя Савчука, написаний 7 серпня 2022 року і присвячений Олексі: Ось так воно в гіркім житті бувало: Ліричний вірш творився у тюрмі Експромтом, потай в зеківській юрмі, – Класичне, та нове, двострунне грало. Струна*сльоза бриніла з віч взимі, А навесні цвітком снаги ставала. Радів і стилус, що, мов ясне рало, Іржу насильства буднів зняти міг З душі, де гордий дух родоначала Наструнював чуття, колись німі, Инакше, мабуть. бідне серце б стало. Корився дух той світлу, а не тьмі. І Слово, бунтом зроджене в ярмі, Верх над невільним світом владно брало. “Чудовим, великим майстром, володарем слів був Василь Савчук – підсумовує Олекса Різників. – Хай зі свого нинішнього духовного далека побачить Душа його цю книжечку і порадується, що бережанці читатимуть її і згадуватимуть свого винахідливого і вигадливого земляка Василя Савчука! Який для своїх друзів та улюблених ближніх не шкодував свого таланту, свого часу, своєї майстерності”. До цих щирих слів приєднуюсь і я. Шкодую тільки, що замало сказав Василеві Дмитровичу тих цілющих слів, на які він заслуговував ще за життя; слів, які підносять на дусі й надихають. Хай сатисфакцією буде цей спомин, ця сильветка. І ці рядки (рубаї): Як жив – світив і славив без зусиль Героїв, друзів, мав високий стиль. …Із висоти братерської любови І далі світить нам Савчук Василь. Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Її праведне ім’я внесено до “Місяцеслова” Української Греко-Католицької Церкви, затвердженого Синодом Єпископів УГКЦ у Римі 3-13 вересня 2023 року, де подано загальний перелік нерухомих свят і днів пам’яті святих і блаженних УГКЦ упродовж літургійного (церковного) року, що починається з 1 вересня. До оновленого “Місяцеслова” записано нових новомучеників і святих, кожен із яких отримав свій особливий день серед українського народу, що уможливлює уніфікацію всіх попередніх церковних календарів (мали певні розбіжності), щоб українська церква заслужила пошану серед інших християнських народів Європи та світу. З цією метою будемо популяризувати ім’я Блаженної Едіґни для українського загалу. Про Блаженну Едіґну вперше було оголошено в мюнхенському офіціозі католицької архідієцезії Мюнхен – Фрайзінг архієпископом і кардиналом Веттером, який одночасно очолював Комісію віри єпископської Німеччини, напередодні тисячолітнього ювілею хрещення України- Руси. Повідомлялося, що в маленькому старовинному баварському селі Пух над річкою Ампер, в околиці міста Фірстенфельдбрук, у 15-ти кілометрах від сумнозвісного концентраційного табору Дахау, у парафіяльній церковці перебувають мощі Блаженної Едіґни, дочки київської княгині Анни Ярославни, заміжньої за французьким королем Генріхом Першим. Несподівана інформація зацікавила науковців Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені. Вчений секретар УВУ Володимир Леник незабаром опублікував статтю під назвою “Особливий подарунок тисячоліття”, у якій повідомив, що першим писемним документом про Едіґну є згадка у німецького хроніста Йоганна Авентина про смерть німецького короля Людовіка Четвертого Баварського у 1347 р., який помер під час полювання в с. Пух, де похована обожнювана ним Едіґна. Про життя преподобної написав у першій книзі чотиритомного видання твору “Баварія Санкта” тирольський єзуїт Маттеус Рейдер. Перший том вийшов друком у Мюнхені 1615 р. латинською мовою і був надрукований у німецькому перекладі 1714 року. Про Блаженну Едіґну є кілька коротких повідомлень в інтернет-ресурсах, у яких вона прославляється як свята або блаженна. Але право на першість у правдивому висвітленні походження Блаженної Едіґни належить науковцям з діаспори – ректору УВУ доктору Петрові Ґою і згаданому науковому секретарю, магістру закладу Володимиру Ленику. Княжна Едіґна народилася 1055 року у французькому королівському дворі, де провела своє дитинство. Вихована матір’ю з дитинства на чужині в християнському дусі та любові до рідних традицій, склала обітницю на побожне аскетичне життя. Щоб уникнути приневоленого заміжжя та королівських аморальних норм подружнього буття, на дев’ятнадцятому році життя покинула французький двір і через німецькі землі помандрувала на схід до золотоверхого Києва, про який наслухалася від матері Анни. Долаючи далекі дороги, 1074 року зупинилася біля старовинної липи на пагорбі поблизу місцевої церкви в баварському селі Пух. За переказами, тут її підібрав селянин, який їхав возом, запряженим волами. На возі у нього був дзвінок і сидів півень. Коли вони наблизилися до місцевої церкви, то дзвіночок задзвонив, а півень проспівав. Вирішили зупинитися, бо Едіґна зважила, що це для неї був Божий знак. Знайшла у старовинній липі біля церкви велике дупло, у якому розмістилася на якийсь час, а потім поселилася в маленькій хатині поруч. Едіґна не замкнулася в монастирських стінах, щоб рятувати власну душу, а зажила серед людей і для людей, провадячи притаманне українському стилю аскетичне життя. За свою доброту й безкорисливість вона стала улюбленицею мешканців села та найближчої округи. Селяни приходили до Едіґни зі своїми турботами, і вона допомагала їм порадами, лікувала від недуг людей і сільськогосподарських тварин, вчила дітей писати й рахувати. У щоденних клопотах прожила в селі 35 років – від 1074 до 1109 року. Розповідають, що її брат, Філіпп Перший, король Франції, коли почув про місце перебування Едіґни, приїхав до неї та просив повернутися до королівського двору, але сестра не погодилася на ці умовляння. Померла черниця 26 лютого 1109 року, її похоронили під престолом старої церкви. Відтоді місцеві стали вшановувати Едіґну та зберігати пам’ять і любов до благодійниці, яка навіть після смерті вислуховувала їхні молитви. Інший переказ, записаний науковим секретарем УВУ, магістром Володимиром Леником, свідчить, що “після її смерті з дупла липи, у якому вона жила, витікало запашне миро, але перекупники, зорієнтувавшись у власних інтересах, почали торгувати святою олією, тоді джерело, напевно, зникло”. Приблизно 1600 року Католицька Церква в Німеччині проголосила Едіґну Блаженною та опікункою проти крадіжок, а мощі переклала у вітрину над присвяченим їй побічним вівтарем церкви, перебудованої ще в ті далекі часи. Стелю і стіни церкви прикрасили розписами з життя Блаженної Едіґни та іконами різних століть, включно з новими часами, а також подяками людей за втілені ласки. На честь Блаженної вдячні мешканці нинішнього містечка Пух упродовж століть, через кожні десять років, влаштовували півторамісячні “фестивалі Едіґни”, під час яких відтворювали сцени з християнсько-черничого життя Блаженної, цю традицію підтримують донині в рамках діяльності “Товариства Блаженної Едіґни” та українських днів у Баварії. Лише напередодні тисячоліття Хрещення України 1988 року українські вчені кола та Церква зацікавилися династичними зв’язками Едіґни з Рюриковичами. Щоправда, в ту пору німецькі церковні лідери в найновіших публікаціях про Блаженну Едіґну, надрукованих прелатом Шіпфлінгером, писали про неї як про московську принцесу, а Україну трактували як “Київську Росію”. З цієї причини з прелатом відбулися зустрічі ректора УВУ Петра Ґоя і вченого секретаря Володимира Леника, які у взаємних наукових дискусіях з німецькими служителями дійшли істини, що Едіґна по праву належить українському народові. Після конкретних перемовин вирішили 6 липня 1988 року відзначити пам’ять Блаженної Едіґни. Організувавши студентську та пластову молодь УВУ, ректор університету доктор Петро Ґой і вчений секретар закладу Володимир Леник з 50- осібним оркестром “Трембіта” з канадського Монреаля прибули до містечка Пух. Їм назустріч вийшла громада німецького поселення зі священниками та хоругвами. Українська делегація привезла землю з України, куди мріяла повернутися Едіґна, та ікону Блаженної, на якій написано: “Блаженна Едіґно, правнучко святого Володимира, дочко Анни Ярославни, молися за всіх нас і наш нарід. У тисячоліття Хрещення України. Пух, 6 липня 1988 р.”. Учасники торжества – єпископ Кир Платон Корниляк (УГКЦ) і архієпископ Володимир Дідович (УАПЦ) – відслужили Архієрейський Соборний Молебень та освятили в церкві пропам’ятну плиту із зображенням прародичів Блаженної Едіґни – Святих Володимира Великого і княгині Ольги з відповідним текстом – посвятою українською та німецькою мовами. Для увіковічнення історичної події доктор Петро Ґой і магістр Володимир Леник вписали свої прізвища у пропам’ятну книгу церкви містечка Пух. Тоді ж доктор Петро Ґой підготував новітню українську наукову розвідку про Блаженну, а Фундація Українського Вільного Університету з осередком у Нью-Йорку, яку очолював тоді Петро Ґой, видала серію поштових листівок із зображенням сцен життя Блаженної Едіґни. Це були репродукції розписів з місцевої церкви святого Севастіяна, а також великого вітражу з Мюнхенської катедри, Національного Баварського музею та інших мистецьких картин. Найбільш поширеною іконою Блаженної є її зображення біля липи в чернечому облаченні і з короною на голові як символу походження з королівського роду. Вона тримає в руках книгу, на якій стоїть півень – художній образ Ісуса Христа протестантських та католицьких церков. На іншій листівці – репродукція з в’їзду Блаженної Едіґни до села Пух, це деталь із зображення в захристії церкви св. Севастіяна. Тисячолітня липа, з якою пов’язане ім’я Блаженної Едіґни, існує досі. Звісно, зі старого стовбура залишився лише пень, з якого відростають столітні відгалуження. На місці старого дупла липи давно збудовано невелику капличку зі статуєю Блаженної. Невелику церкву біля липи декілька разів перебудовували. У 1979 році, коли її реставрували, в захристії знайшли гріб, у якому колись була похована Едіґна. Церкву в містечку Пух 2007 року відвідав третій Президент України Віктор Ющенко. Він запропонував перенести мощі Блаженної до Києва, але ця пропозиція досі не зрушила з місця. Частими гістьми тут бувають українські посли, консули, депутати Верховної Ради, туристи з різних країн. Тож Блаженна Едіґна в очах українського народу підсилює широке публічне обговорення про сув’язь поколінь української нації, про історичні події в Україні упродовж тисячоліть і роль, яку відіграли наші предки в захисті Європи від диких азійських орд. Блаженна зміцнюватиме дружбу між українським і німецьким народами, що утверджується кров’ю на полях битв із підступним московським агресором. Українська Греко-Католицька Церква нещодавно повернула українському народові прадавнє ім’я Блаженної Едіґни, онучки князя Ярослава Мудрого, яку поважали в латинській традиції. Блаженна Едіґна є частиною Вселенської Церкви і особливо вшановується в німецькому екзархаті.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин