Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Тема благословення в поезії Тараса Шевченка

Слово Просвіти, №18 за 2024 рік

Ця тема відображена і розкодована Шевченком найперше в семи термінах, ужитих у поетичних творах сімнадцять разів: благословенная (1), благослови (9), благословив (2), благословить (1), благословляла (1), благословляя (1), поблагословила (2). Звісно, чимало пізнавально-цікавих побутових сюжетів зустрічаємо в прозових творах і Щоденнику, листуванні Тараса Григоровича. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Скажімо, в листі до Григорія Квітки- Основ’яненка в лютому 1841 року Шевченко висловив сподівання: “Що*то якби благословив милосердний Бог нам з вами зострінуться”… Задумавши женитися на Ликері Полусмак, поет написав 30 липня 1860 року за кордон Миколі Макарову, в якого вона була кріпачкою: “Вертайтеся ж швидче до нас та поблагословіть і одружіть Ликерю з Тарасом…” Так само просив у серпні 1860-го матір його друзів, братів Лазаревських Афанасію Олексіївну: “По* благословіть мене здалека, може, моя доля покращає”. (Цей термін є і в поемах “Катерина” та “Наймичка”: “Чистим серцем / Поблагословила…”) У повісті “Близнята” (1855) сотник Никифор Сокира благословляє вулики з бджолами, а в повісті “Прогулянка з задоволенням і не без моралі” (1855–1858) отець Савва перед накритим столом “прочитав “Отче наш”, благословив яствіє і житіє сіє”… Траплялися й комічні ситуації, наприклад, у липні 1857 року Шевченко занотував у Щоденнику спогади про те, як у 1848-му, під час Аральської описової експедиції, на Косаралі уральські козаки-старообрядці прийняли його – засланця з широкою, як лопата, бородою за свого розстригу-попа. Начальник Косаральського форту Денис Черторогов зазвав Шевченка в комиш й бухнув перед ним на коліна: “Благословіть, каже, батюшка, ми, каже, вже все знаємо. – Я теж, не дурень був, зрозумів у чому річ, та й хватнув саме розкольницьким хресним знаменням. Захоплений єсаул поцілував мою руку…” Слава про небувалого священника дійшла до форту Раїм у гирлі Сирдар’ї Оренбурзької губернії, й тамтешній начальник козачого загону випросив у нього благословення, запропонував за це 25 карбованців, від яких Шевченко відмовився. Утім, ця неабияка безкорисливість лише надихнула благочестиву душу козачого командира одговітися по секрету в кибітці й усетаки прилучитися святих таїн у такого рідкісного пастиря. У Шевченковому Щоденнику читаємо: “Щоб не нажити собі клопоту з цими сивими небувалими дурнями, я хутчіш залишив укріплення і вже акуратно, щотижня два рази, голю собі бороду”. Та переходимо до високої поезії. Недосяжну, найсвятішу міру благословення (прославлення) Шевченко вчував серцем у Богородиці, видихнувши з душевних глибин у пролозі до історіософської поеми “Неофіти”: Благословенная в женах, Святая праведная Мати Святого Сина на землі. Не дай в неволі пропадати, Летучі літа марне тратить. Вкрай важливо нагадати, що поема була першим твором, написаним Шевченком уже після заслання, – 5–8 грудня 1857 року в Нижньому Новгороді. Саме в ній розкрито, сказати б, інтенції нового періоду Шевченкової творчості: Скорбящих радосте! Пошли, Пошли мені святеє слово, Святої правди голос новий! І слово розумом святим І оживи, і просвіти! Звертаючись до “Матері Бога на землі” з особистісною слізною молитвою, Кобзар просив у неї благословення на подальший творчий труд во ім’я матері нашої України безталанної: Ридаю, Молю ридаючи, пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило. І на Украйні понеслось, І на Україні святилось Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь. Із такою богонатхненністю міг писати лише поет, уже покликаний Господом і благословенний самою Богоматір’ю. В поемі “Марія” (11 листопада 1859 року) Шевченко називає її: “І Ти, великая в женах!”; “О Ти, Пречистая в женах!”; “І Пресвятая, неповинна…”; “Праведная Мати”; “Святая Мати”… Тарас Григорович усе-таки здійснив свій задум, про який писав Варварі Рєпніній із заслання 1 січня 1850 року: “Раніше колись думав я аналізувати серце матері за життям святої Марії, непорочної Матері Христової…” Через 2 місяці, 7 березня 1850-го, в листі до тієї ж Рєпніної підтвердив: “В мені народилася думка описати серце матері за життям Пречистої Діви, матері Спасителя”. Про Шевченкову поему “Марія” цікаво писали чимало шевченкознавців, але мала рацію Валерія Смілянська, що “вичерпне монографічне дослідження твору – завдання майбутнього”. Утім, очевидно, що Тарас Шевченко залишив українцям унікальний образ Матері Божої, яка й “досі плаче / Та за козаками” і благословляє нас на перемогу… Найперше й особливо виразно, сильно Шевченко вживає лексему “благослови” в поемі “Гайдамаки” (1839–1841), як тільки в ній з’являється збірний образ “синів гайдамаків”: “Благослови, – кажуть, – батьку, Поки маєм силу; Благослови шукать долю На широкім світі”. Відобразив Тарас Григорович і неодмінну шанобу-повагу козаків до свого ватажка-отамана, як у мирній ситуації (“Благослови, отамане, / Коло села стати…), так і у воєнному поході: “Товари* ство кошового / На раді прохало: / “Благо* слови, отамане, / Байдаки спускати / Та за Тендер погуляти, / Турка пошукати””. Особливе благословення – дітям. У Шевченковій поемі “Марія” сам Ісус благословив малих діточок: О святії! Пренепорочниє! – сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував, благословляя… Нагадаю й про те, як у посланні “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…” поет уявляв справді вільну Україну: Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України… У Шевченка саме мати за долю добрую своєї дитини “і Господа б благословляла”, тобто прославляла… У поемі “Єретик” (1845) Шевченко вклав у вуста богослова й ідеолога чеської Реформації XV століття Яна Гуса звернен- Т. Шевченко. Автопортрет (зі свічкою). 1860 р. ня-волання до Бога про небесну кару для розбійників, людоїдів, які правду побороли, осміяли його славу, і силу, і волю: “Благослови На месть і на муки, Благослови мої, Боже, Нетвердії руки!” І нарешті в елегії “Чи не покинуть нам, небого…”, що стала прощальною, тяжко хворий поет записує 14 лютого 1861 року 36 рядків, завершуючи так: “Благослови мене, друже, / Славою святою”. Шевченкознавиця, авторка статті про вірш у “Шевченківській енциклопедії” Елеонора Соловей зауважила: “Шевченко тоді, вочевидь, вважав твір завершеним… Проте наступний день приніс продовження й розвиток надто важливих для автора думок: нічого не змінивши в уже зафіксованому тексті, він створив ще рівно стільки ж рядків…” Не маючи змоги та й потреби занурюватися в усебічно проаналізований останній вірш Тараса Шевченка, неодмінно приверну увагу до “слави святої”, якою поет просив його благословити: Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем І славу святую – Молодую безвічную. Або цур їй, друже, І без неї обійдуся… Нагадаю, що у Шевченка, врештірешт, Слава (“моя доле”) синонімічна з Долею: “Ходімо дальше, дальше слава, / А слава – заповідь моя”. Втім, в останні дні перед далекою дорогою “на той світ… до Бога” поет інакше розставив пріоритети, що найкраще сформулював Юрій Барабаш: “На передсмертному рубежі, “в остатню тяжкую минуту” три найголовніші, непроминальні вартості постають у Шевченковій думці й уяві: спасенна Віра (“нескверними устами / Помолимось Богу, / Тай рушимо тихесенько / В далеку дорогу”), образ рідного Краю (“Дніпро, Україну згадаєм, / Веселі селища в гаях, / Могили-гори на степах”) і незрадлива супутниця, “сестра“, “дружина святая” – Муза, уособлення поетичного натхнення, того, що складало сенс і таїну, щастя і муку його життя-творчості”. Звісно, що в своїй молитві Шевченко ставав під благословення до Господа на ці найголовніші, непроминальні життєві цінності… На завершення щиро зізнаюся, що в моїй уяві тема благословення нерозривна з озвученими Шевченком проникливо-теплими синонімічними словами, а саме: осінила й осінивсь. Кожне зустрічається в його поезії тільки раз, але ж як повчально та незабутньо. У першому випадку йдеться про Кобзареву молитву за “людей Божих” і “святеє слово” у поемі “Марина”: Мій Боже милий, Даруй словам святую силу – Людськеє серце пробивать, Людськії сльози проливать, Щоб милость душу осінила… Ці рядки продовжували і концентрували сенсові роздуми й висновки вірша “Ну що б, здавалося, слова…”, написаного на Косаралі в той же час, що і “Марина” (орієнтовно кінець вересня – грудень 1848 року): Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! До речі, на свій день народження 25 лютого того ж 1848 року Тарас Шевченко звернувся в листі з Орської фортеці до Варвари Рєпніної: “Хай осінить вас благодать Божа…” Тепер, як сам Тарас Григорович “осінивсь”, тобто перехрестився, в поетичному творі. Взагалі терміни “перехрестився”, “перехрестивсь”, “перехрестившись” зустрічаємо сім разів. Скажімо, наприкінці поеми “Варнак” (1848): “Подивився кругом себе / І, перехрестившись, / Пішов собі тихо в Київ / Святим помолитись / Та суда, суда людського / У людей просити”. Але відчуйте серцем – у вірші “Якось-то йдучи уночі…”, написаному в Петербурзі за три місяці до смерті, Шевченко не лише передав своє гидливе остовпіння перед йому давно відомими й ненависними “оскверненими палатами” на чолі з Зимовим палацом і Петропавлівською фортецею, але й ефектно та назавжди висловив історичне неприйняття символів імперської Росії: Я схаменувся, осінивсь Святим хрестом і тричі плюнув Та й знову думать заходивсь Про те ж таки, що й перше думав. Нам істинно відомо, про що думав і вирік у Заповіті Тарас Шевченко, тож і ці його рядки є буквально заповітними… Національний Кобзар осінив святим хрестом Україну, всіх українців і благословив на переможну боротьбу з агресивною, загарбницькою Росією: Борітеся – поборете, Вам Бог помагає!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин