Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта “Рука Господня веде мене все життя”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Інтелектуально"духовне Слово Олександри Сербенської

Слово Просвіти, №18 за 2024 рік

Кожен серцем відчуває особливу мелодію одухотворення життєдайного часопростору доктора філологічних наук, професора Олександри Антонівни Сербенської. Її загальна сумлінна трудова діяльність вписується в поважну цифру “80”. 75 років кваліфікованої педагогічної діяльності талановитої мовознавиці Сербенської наповнені щиросердною вдячністю тисяч вихованців за ґрунтовні знання. Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Надзвичайну духовно-освітню, державотворчу енергію випромінює цифра “65”. Це – роки доброчесної праці в нашому Львівському національному університеті імені Івана Франка, які тривають від 1959 р. до сьогодні. Педагогічно-наукове благословення Олександра Антонівна отримала від талановитих педагогів і відомих вчених кафедри української мови філологічного факультету. З 60-х років минулого століття навчає студентів – майбутніх журналістів — пізнавати, осмислювати неповторну таїну культури української мови і доброзичливо, вимогливо прищеплює вміння доносити до читачів, радіослухачів, телеглядачів, блогерів глибинну сутність українського слова – основи формування національної ідентичності. Професорка Сербенська 50 років у викладацькому штаті факультету журналістики: з 1973 р. доцент кафедри стилістики і редагування; згодом 12 років завідувала цією кафедрою. Майже 30 років Олександра Антонівна – професорка кафедри радіомовлення і телебачення. На нашій кафедрі талант заслуженої професорки Львівського національного університету імені Івана Франка Олександри Антонівни Сербенської засяяв новими розважливими, розсудливими, інтелектуальними науковими візерунками. Засіваючи доброчесним, правдивим, незгасним українським Словом, Олександра Антонівна Сербенська, яка нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, виростила багатий інтелектуально-педагогічний, науково-лінгвістичний, національно-духовний урожай. У цифровому вимірі – це понад 300 глибоко змістовних монографій, підручників, навчальних посібників, словників, методичних порад, брошур, передмов, наукових і публіцистичних статей, рецензій, текстів лекцій, тез і виступів на всеукраїнських і міжнародних конференціях. Крону величі доброчесного педагогічного, лінгвістичного світу Олександри Антонівни Сербенської живлять животворчими соками корені національно-духовного галицького роду, які розрослися і набули всеукраїнської та європейської життєдайної сили. У 1997–1998 роках професор О. А. Сербенська читала лекції у Вроцлавському та Ягеллонському університетах. Родинна національно5духовна наснаженість У пам’яті Олександри Антонівни зринає залитий сонцем рідний Золотий Потік, мальовничий куточок краси України – Поділля. Скрізь сліди історії – руїни замку XVIII ст. над Потічком, козачий брід на Дністрі, партизанські криївки часів героїчної боротьби Української Повстанської Армії проти московсько-комуністичних загарбників. – Влітку, восени, погідної недільної днини, сестри і я з батьками залюбки бродили нашими лісами, полями, рученятами обіймали старезні буки, – згадує Олександра Антонівна. – Коли виходили на гору, звідки проглядався широкий простір, тато показував нам у синій далині обриси Карпат і затягував баритоном “У горах Карпатах хотів би я жить..”. В історично-мемуарному збірнику “Бучаччина”, що його видано в Канаді, зазначено: “В домі Антона Сербенського було щось таке, неначе читальня. Там сходилися ближче знайомі інтелігенти, читали часописи, грали в шахи, доміно, проводили національну роботу... У Золотому Потоці існувала українська “Щаднича Спілка”, яку провадив Антін Сербенський”. З цікавістю, уважно слухаю оповідь Олександри Антонівни: “Дитинство минало серед людей, які мене любили. І не лише мамуся і татко, а бабусі, дідусі, дядьки, стрийки, друзі. Для моєї Мами діти, чоловік були понад усе. Її вистачало на те, щоб дбати про побут родини, брати на себе найтяжчі обов’язки, працювати в склепі (магазині) мішаних товарів, власницею якого була (мала торговельну освіту), працювала як активний член Союзу Українок. Польські поліцаї навіть робили з цього приводу обшук у помешканні, попереджали про можливий арешт, кажучи: “Пані має дрібні діти, покиньте всякі зібрання, працю з жінками”. А збиралися часто: організовували День Матері, Шевченківські свята, робили вистави на святого Миколая, вишивали для церкви. Користуючись порадами жіночих часописів, вчилися азів господарювання, брали участь у роботі “Просвіти”. Мати мала подиву гідну силу і любов до життя. Мій тато був книголюбом. І своїм дітям передав любов до українського Слова. Яких тільки пісень ми не співали! Досі пам’ятаю зворушливу пісню-благання, з якою потіцькі діти зверталися до Бога: А там, на Сході, край у неволі, Навіть молитися ворог не дасть. Боже великий, дай Україні Силу й волю, славу і власть! Друга світова війна і “червонозоряне кремлівське визволення” знищило наш рід. У нас була велика родина, добре освічена. Дідусі були порядними ремісниками – мали свої майстерні, як тепер кажуть, бізнес. Бабусин брат був магістром формації, закінчив Львівський університет. Тата брат був магістром філософії”. Не згладжується, не зникає з пам’яті Олександри Антонівни жахлива картина: пізно ввечері батько зі сльозами на очах кидає в піч книжку за книжкою, а полум’я зловісно скручує листок за листком. Гине, зникає усе, що так любив Антон Сербенський, що збирав роками. Була в його бібліотеці українська класика, твори галицьких письменників, багатотомна історія Михайла Грушевського, тритомна, в прекрасній оправі, Українська Загальна Енциклопедія. – Я дуже любила ці книжки, навіть ночами читала, – гортає драматичні сторінки життя Олександра Антонівна. – На моє німе запитання батько, якому тоді ще й сорока не було, сказав: “Так треба”. А в школі теж усе пішло шкереберть: вивозять в Сибір директора Лукасєвіча з сім’єю, забороняють катехізацію, насильно чіпляють червоні галстуки, сварять, щоб не ходили до церкви. Боже, як ми, четвертокласники, соромилися носити ці галстуки! Замість звичних для нас пісень, вчили нову, чужу, – “Піснею про Сталіна починаймо день, кращих ми не знаємо на світі пісень”. Суцільна диявольщина! Випробування на моральну зрілість У життєвому часопросторі Олександри Антонівни виринають чорні смуги, які накладалися одна на одну: помирають дворічний братик Юрчик, тридцятирічна мамина сестра Марійка і її дворічна донечка, татів брат Микола. Коли Лесі Сербенській виповнилося чотирнадцять, 1943 року, відійшов у вічність її сорокарічний тато. Мамі було 35, а коло неї – три донечки Леся, Дарія, Дионізія. Злочинна, кривава війна, яку розв’язали два людиноненависники, узурпатори – нацист Гітлер і комуніст Сталін, відкотилася на Захід, закінчилася. Щоб вижити у повоєнні роки з трьома дітьми, до знемоги працювала Софія Михайлівна. Мамина виснажливість краяла Лесине серце. У голові роїлося: „Як вижити? Як допомогти мамі і сестричкам?” Під час німецької окупації Леся Сербенська закінчила торговельну школу. Тому вдалося влаштуватися на роботу у райфінвідділ. Тоді Золотий Потік мав статус районного центру, але там була лише семирічна школа. Щоби доньки здобули середню освіту, Софія Михайлівна переїхала у Бучач. У 1947 р. Леся Сербенська на відмінно закінчила школу. Але матеріальної змоги, щоби вчитися зразу у вищому навчальному закладі, не було. Працювала бібліотекарем, а потім вчителькою молодших класів у Нагірянській семирічці у передмісті Бучача. – Коли мені уже було 22 роки, сімейна рада відпустила на навчання у Львівський педагогічний інститут. Вступила на відділ української мови та літератури, – згадує Олександра Антонівна. – Спочатку навіть стипендії не мала, але згодом уже була іменним стипендіатом. Рука Господня веде мене все життя. Після закінчення педагогічного інституту Олександра Антонівна викладала українську мову та літературу в Перемишлянській середній школі. Незабаром талановиту вчительку запросили до аспірантури при кафедрі української мови Львівського державного педагогічного інституту. Пізнання доброчесних особистостей Цікава робота над кандидатською дисертацією про українську юридичну термінологію сприяла Олександрі Антонівні пізнавати жертовну працю української інтелігенції для розвитку рідної культури. Працюючи у спецфондах, куди аспіранти за спеціальним дозволом мали доступ, наполеглива дослідниця відкривала для себе імена українських мовознавців, правознавців, які офіційна наука в Радянському Союзі замовчувала (І. Огієнка, С. Смаль-Стоцького, О. Курило, А. Кримського, Є. Олесницького, А. Чайковського, С. Дністрянського, К. Левицького та багатьох інших). Молодий науковець мала можливість довідатись про справді подвижницьку працю членів Наукового Товариства імені Шевченка на ниві української науки і культури (зокрема термінології та словникарства), якому у 2023 р. минуло 150 років. – Роки минали. Переїхали до Львова дві молодші сестри: Дарія закінчувала педагогічний інститут, Дионізія навчалася в медичному. Згодом переїхала до нас мама. Я стала зустрічатися із Зіновієм Маланчуком. Він вчився на факультеті іноземних мов. Ріднило нас напівсирітство (його батько теж помер 40-річним). Ні кола, ні двора ні в нього, ні в мене. Ми одружилися і прожили, хоч не без труднощів, щасливе життя. У нас народилося двоє дітей: Оксана (1957 р.) і Андрій (1962 р.). Маю внучку Софію і двох правнуків – Дмитра і Данила. Мій Зіновій був сумлінним, освіченим чоловіком, любив сім’ю, дім, працював завучем у школі поблизу Львова. На жаль, він відійшов у 2013 році. …Науково-педагогічна праця на кафедрі української мови філологічного факультету Львівського державного (нині – національного) університету імені Івана Франка наповнювалася для Олександри Сербенської новим інтелектуальним змістом. Вона тоді навчала української мови студентів-журналістів. Мені (я вчився на заочному відділенні факультету журналістики) запам’яталася викладачка української мови величавою і шляхетною, у зачісці-короні, з гордовитою поставою, почуттям власної гідності – вимогливою і доброзичливою, справедливою й принциповою, з високими духовними помислами і любов’ю до рідної землі, української мови і культури. Такою була Олександра Антонівна Сербенська. Вона досить часто наголошує: – Кафедра, як і загалом філологічний факультет, були для мене – тепер я це усвідомлюю особливо ясно – прекрасною школою. Тут працювали вчені з європейською освітою, відомі не лише в Україні, а й за її межами. Броніслав Кобилянський, наприклад, мав віденський докторат, знав 10 іноземних мов, у тому числі санскрит. Прекрасним організатором науки, генератором цікавих і плідних ідей був завідувач кафедри професор Іван Ковалик. Я мала щастя контактувати з видатними особистостями-педагогами Юліаном Редьком, Петром Кострубою, Михайлом Шкільником, Олексієм Скоропадою та іншими. У тяжкі часи тоталітарної комуністичної системи вони культивували професіоналізм, пошану до української мови і культури, проявляли людську порядність. У полоні зросійщення Старше покоління пам’ятає, що в 60–70-ті роки минулого століття вся ідеологія і політика комуністичної партії була спрямована на формування нової історичної спільності людей різних національностей – радянський народ. У партійних документах, засобах масової інформації наголошували, що триває добровільне зближення націй і досягнення їх повної єдності на засадах російської мови і культури, московських звичаїв і традицій. Тому потрібно рішуче виступати проти національної обмеженості і винятковості, проти консервативних традицій і звичаїв та будьяких пережитків українського буржуазного націоналізму. Все ширшим ставав розмах зросійщення, який призводив на “вимогу батьків і дітей” до зменшення кількості шкіл з українською мовою викладання, ігнорування вивчення української мови і літератури в російських школах, скорочення кількості годин для української літератури і мови у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах. Комуністичні вожді і вождики створювали морально-психологічну атмосферу легковажного, негативного ставлення до вивчення української мови і плекали заохочення до панування російської – “інтернаціональної мови”. На російську мову, культуру, російське друковане слово працювала вся колосальна потуга комуністично-московських центральних, всесоюзних продуцентів. У таких, м’яко кажучи, дискомфортних умовах доводилось

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин