Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЛІКАР БОЖОЮ ЛАСКОЮ Такої людяності, та ще й у нинішній час бездуховності й бездушності, ніхто й уві сні не зміг би побачити, а я вже другий рік відчуваю її — від Георгія Ремізовського.

Слово Просвіти, №19 за 2004 рік

дружньому щиро потиснув мені руку, побажав здоров’я й відпровадив до ліфта. Аж не вірилося, що я сам, без допомоги, можу їхати загальним транспортом із кількома пересадками. Дуже швидко забулося, як про своє життя я вже майже не думав, спати міг лише напівсидячи, чуючи важкий стукіт серця в кожній часточці тіла: біль забувається швидко, — може, тому, що про нього не хочеться згадувати. Після лікарні відважувався й велосипедом проїхати, й заснути на спині чи правому боці — словом, ожив душею і тілом. Зрідка телефонував до Георгія Опанасовича (ми в лікарні обмінялися номерами своїх телефонів), звітував йому про стан здоров’я, а коли мені після грипу якось різко погіршало, занотовував, які ліки вживати; бувало, якщо я довго не озивався, він сам телефонував мені з Києва до Борислава й заочно продовжував мене лікувати. Я, маючи гіркий досвід, з недовірою ставлюся до ліків, особливо тепер, коли фармацевтичні бізнесмени, користуючись злочинною радіотелерекламою, безкарно наживаються на людському нещасті — хворобах, частенько й невиліковних. Проте завжди ретельно виконував і виконую всі настанови свого дорогого лікаря, який став для мене справді сердечним другом. Кілька разів я приїжджав до Георгія Опанасовича на консультуцію і водночас — на обстеження спеціальною апаратурою. І всі ті послуги надавали мені за звичайне “дякую”, безкоштовно, хоча цей кардіологічний інститут нині виживає здебільшого за рахунок платного лікування. Десь через півтора року я попросився лікуватися стаціонарно, щоб підтримати серце необхідними крапельницями та заштриками, які в домашніх умовах важко зробити, — і знову Георгій Опанасович допоміг мені влаштуватися на безкоштовне лікування, створивши найкращі умови. Намагаючись збагнути, чи та його добросердечність — вроджена, чи, може, набута в нелегкій життєвій долі, я не раз намагався “розговорити” Георгія Опанасовича. Але він уникав розповідей про себе — міряв мені кров’яний тиск, прослуховував серце й, розпитавши про самопочування, виходив із палати. Проте я все-таки дещо довідався і, приймало Ваше маленьке, на горобиний скік, обійстя: Михайлину Коцюбинську, Елеонору Соловей, Дмитра Чередниченка, Богдана Мельничука, Василя Фольварочного, Віталія Колодія, Бориса Савченка, Віктора Маляревича, Зенона Погорецького — всіх не перелічиш, і кожному було біля Вас добре. здається, збагнув, що саме сформувало його виняткову людяність. Народився Г. Ремізовський на Житомирщині. Може, й у Романівці, бо якось проговорився, що його бабуся (не запам’яталося, по чиїй лінії — батька чи матері) в молодості мала душевні взаємини з братом Максима Рильського; згадував і про рідного дідуся — священика, який у тодішні лихі часи саме за своє служіння християнській церкві був заарештований і до своєї родини з неволі не повернувся. Сімейне життя батьків маленького Георгія не склалося, і він зостався з хворовитою матір’ю, яка через декілька років померла й залишила його сиротою. Спочатку бабуся дала йому притулок і материнську ласку, а потім, коли він став ходити до школи, батько забрав його до свого нового сімейства, де добра мачуха стала йому другою матір’ю. Не знаю, як склалося життя в нього сьогодні: щоразу, коли я телефонував, — не заставав Георгія Опанасовича вдома. Але з його ставлення до людей, і передовсім — до хворих, з його поведінки видно, що він — людина винятково доброзичлива, скромна й безсумнівно чесна, а таким людям нелегко живеться, особливо в нинішньому суспільстві, коли так безжально потоптані людські чесноти. Якось Георгій Опанасович Ви показували мені, отче, під час тих моїх серпневих навідин до Вас дві величезні ікони на честь своїх дітей при виході з церкви — як своє вітцівське офірування рідному храмові — ікони Святого Рівноапостольного князя Володимира та Святої мучениці Валентини. Показували, як реліквії, синові ТЕПЛЕ СЛОВО розповів мені про святковий вечір з приводу двадцятип’ятиріччя закінчення Київського медичного інституту; згадав перші лекції у ньому, студентів, що позакінчувавши сільські школи, спочатку відставали в навчанні, але як здібні, наполегливі учні невдовзі наздогнали й випередили тих, що навчалися у містах. А тепер ті сільські хлопці й дівчата стали відомими академіками, вченими, світилами у медицині. Принагідно згадав і про нинішні умови навчання у вищих навчальних закладах, зокрема про грошові перешкоди, які навмисно поставлені перед здібними дітьми незаможних батьків. Про це він довідався на Полтавщині, де придбав стареньку хатину над річкою, а при ній — невеличкий городець. Шовідпустки чи при будь-якій іншій нагоді їздить туди побути віч-на-віч із природою і біля землі попрацювати: в селі ж народився, то й любов до землі зберіг у серці з дитинства. Отож, побувавши на Полтавщині, в селах, він почув гіркі нарікання на те, що перед дітьми навіть сільської інтелігенції двері до вищої освіти на сто замків позамикувані, — освіта, як і вищі державні посади, доступні лише багатим. Але Георгій Опанасович Ремізовський — золота людина й лікар Божою ласкою — лікує людям не тільки серця, але й зміцнює їхні душі вірою в те, що добрі люди в нас не переводяться й не переведуться. Може, та віра і є запорукою невмирущості нашого народу, нашої України. Іван ГНАТЮК, письменник, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка ЩИРИМ СЕРЦЕМ книги, світлини. На кількох — Ви у Києві після зустрічі ветеранів війни. Поважний чоловік, з орденами, у церковній рясі, Ви і на дев’ятому десяткові літ виглядаєте на тих світлинах молодо й водночас, — ніби справжній лицар духу, утілення тієї безконечної внутрішньої сили, котра тримає народ і допомагає йому бути народом… Ми, парафіяни, йдемо задля очищення духу до Вашої церкви, щоб тримати перед Вами і Господом звіт. Величність вашої священичої місії — незаперечна. Цікаві Ви й у своєму родинному житті, у тому, що надбали, кого зростили побіч себе, зрештою, цікаво, як почувається у непростому світі Ваша власна душа. А вона ж у Вас, отче, на диво трудяща, піднесена — і світла-світла. Тому й пишу Вам саме такого листа, що вважаю посутньою і для інших нашу з Вами зустріч та моє відкриття країни Вашої — мудрої, глибоко людяної країни. Подумки схиляюся у поклоні перед Вами і цілую Вашу руку. Здоров’я Вам і всіляких гараздів, ласки Неба і ласки Земного світу. Хай довіку возноситься навстріч Усевишньому Ваша, отче, молитва за нас, грішних, хай легенько здолають Ваші ноги у ході та у велосипедній їзді ще не один тисячокілометровий шлях. z Лідія КОВАЛЕЦЬ, м. Чернівці

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин