Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Таланти і поклонники · с. 11сторінка оригіналу ↗

«Я ВЕДУ В ЛЮБОВ»

Слово Просвіти, №19 за 2004 рік

“ВІЗЬМІТЬ ПОМАРАНЧЕ- ВИЙ КОЛІР”… — Людина, як і будинок, немислима без фундаменту. На якому фундаменті базується Ваше життя? — Фундамент кожної людини закладається в дитинстві. Я народилася в простій сім’ї сільських трудівників. Любов до пісні, любов і повага до людей, до праці — все це передалося мені ще з материнським молоком. Мама весь час старалася прищепити і зберегти оці всі почуття, і я їй надзвичайно вдячна. А тепер намагаюся сама не загубити їх і дарувати іншим людям. — З віком фундамент зміцнів? — Просто, головне обростає нюансами, напівтонами. Я вже не так прямолінійно дивлюся на одній ті самі речі — бачу їх у різних відтінках, під різними кутами, але зором любові й поваги до людей. Ми живемо поруч із рідними, близькими, сусідами. А в мене, до того ж, робота така: я весь час спілкуюся з людьми і щоразу переконуюся, що взаємна любов і повага — це найголовніше. — А чи не буває у Вас переситу від надмірного спілкування? — Намагаюся себе берегти, звичайно. Якщо відчуваю, що стомлена, то не йду на різні тусовки. Я знаю, що мені в житті ще доведеться тяжко та багато працювати, і тому дуже слідкую за своїм здоров’ям і за тим, з якими людьми можу спілкуватися частіше, а з якими — вибірково, дозовано. Це не снобізм, це — намагання якомога більше та якісніше робити свою головну справу. — Наступному проханню пере6 дує така моя цікавість: Ви любите живопис? — Дуже люблю. Сама не вмію малювати, зате люблю дивитися, як це роблять професіонали. До речі, в мене є вдома кілька картин нашої сучасної художниці Оксани Сльоти. Мені дуже до вподоби її художня манера. Між іншим, вона написала мій портрет. Оксана дуже своєрідно й тонко побачила мене: я зображена на тлі краєвиду, ллються дивовижні барви-відтінки — від насиченого зеленого до легкого бірюзового, а в блакитному небі над моєю головою летить тільки-но зібраний букет квітів. Це так чудово! — Однак це питання було “під’їздом” ось до якого прохання. Уявіть себе живописцем. Перед Ва6 ми віртуальне полотно, пензлі, фарби. Намалюйте автопортрет. Це можуть бути характерні барви або символи. — Я виберу фарби. — Який колір Вам притаман6 ний? Щоб людина подивилась і ска6 зала: так, це Тая Повалій. — Якою ж себе намалювати? Щоб усім подобалася… Давайте так… Помаранчевий колір і… солодкий! — А що Вас може роздратува6 ти? Від чого помаранч може вибух6 нути? — Буває, просто накипає, накипає… І врешті-решт можу причепитися до якоїсь дрібниці, і — ба-бах, — тому що це повинно вихлюпнутися. Трапляється таке з різних причин. Ну, наприклад, мене з себе виводить, коли мій чоловік, знаючи моє ставлення до того чи іншого явища, ситуації чи людини, до будь-чого, починає мене “переробляти”, тобто обертати в свою віру — він мені говорить: “Це не біле, а чорне”. Це мене дуже дратує, тому що я впевнена в собі, впевнена у своїй правоті. А він пручається, стверджує: “Це не так”. І я тоді: “У-у-у, знову накручуєш жуйку, чому ти мені це вп’яте говориш? Я ж тобі вже сказала, інакше не буде”. Ось так. — Тоді слушне запитання: Ви з гумором на “ти”, чи на “ви”? — На “ти”. Вважаю, що краще вжити гарний анекдот, ніж вітамінну таблетку чи скандалити. — Вам притаманна самоіронія? — Так. Якби я не ставилися до себе іронічно, то вже давно була б інакшою, — точно лежала б у психоневрологічній лікарні. — Як Проня Прокопівна: лягли бі чогось чекали? — А тому, щоб не дочікуватися поганого, я з гумором ставлюся до різних обставин, до самої себе, — це мені допомагає. — Ви консерватор чи експери6 ментатор? — А коли як. І з якого боку подивитися. Іноді здається: зараз гори зверну, що хочете зі мною робіть, а щось новеньке втну. Але переважно буває інакше. У мене є дуже добра риса: я довіряю людям професійним. І якщо я їм уже повірила, й вони мені щось пропонують, і в цьому є елементи ризику, експерименту, я віддаюся на їхню волю, й вони роблять зі мною, що вважають за потрібне. У такому сенсі я можу назвати себе експериментатором, бо я не боюся змін. А от щодо, скажімо, стосунків між чоловіками й жінками, я — консерватор, я не розумію цих модних тенденцій. — Сексуальну розкутість з обох сторін? — Тут я переконаний консерватор, я вважаю, що жінка й чоловік повинні жити вкупці, — ніяких там дурниць, коли, наприклад, сім’я запрошує сім’ю разом провести час і вільно розважитися. Я цього не розумію. “НА ЕКСПЕРИМЕНТИ НЕ ВИСТАЧАЄ ПОРОХУ”… — А я не розумію, чому україн6 ські співаки й співачки не мають репертуару. Я — пересічний слухач, слухаю того чи іншого, — і начебто голос є; а рік проходить, другий, а цікавих яскравих пісень немає. Яким чином вишукуються хіти? Хто головний рецензент Вашого ре6 пертуару? — Ну, звичайно, я! Я виходжу з новою піснею до людей. І якщо я її не відчую, то про який зворотний зв’язок може йти мова!? А якщо якась історія, сюжет не про мене, то я намагаюся уявити ці обставини, пережити їх, я повинна обов’язково відчути те, про що я співаю. Я беру тільки ті пісні, які подобаються насамперед мені. — Ігор або саундпродюсер мо6 жуть Вам нав’язати якусь пісню? — Відповім так. Касети з піснями надходять у величезній кількості, і я фізично не в змозі всі прослуховувати. Цим займаються Ігор і саундпродюсер Володя Бебешко. Якщо матеріал достойний, вони передають ці касети мені. І головне слово — за мною. Звісно, вони можуть сказати: “Таю, ця пісня класна, ця пісня модна”, — але, якщо я її не відчуваю і не розумію, то — вибачте. — Мені сподобався Ваш про6 ект із Йосипом Кобзоном, у якому прозвучала українська пісенна кла6 сика. І я собі дозволив пофантазу6 вати: от якби Таїсія Повалій зро6 била дуетний компакт6диск, нап6 риклад, із Вакарчуком, із Понома6 рьовим, із Кузьмою, з Ніною Мат6 вієнко, з Ані Лорак, з Олександром Василенком і т. д… — Це було б класно, однак я притримаю віжки. Ви не уявляєте, наскільки це тяжко організаційно й матеріально. Ну от, наприклад, коли ми робили згаданий Вами диск із Йосипом Давидовичем Кобзоном, ми хотіли віддати данину поваги десятиліттю незалежності України, тобто це був наш подарунок. І скільки Ігор доклав зусиль, щоб знайти спонсорів (заплатити за аранжування, за студію, за рекламу тощо)! Робота видалася дуже серйозна, але це диск із… вічними піснями. Якщо робити такий проект із Вакарчуком, Пономарьовим, Лорак і ще з кимось, це буде сучасна музика, це будуть твори на кшталт “кота в мішку”, а на проект треба буде витратити й час, і гроші. При цьому ми не знаємо, де будемо ще співати ці пісні, щоб зацікавити альбомом слухачів, тому що в концертах ми рідко перетинаємося, ми — виконавці зовсім різного плану. Зауважу, що в мене на запис нового альбому не вистачає часу, зараз є повністю готові аранжування трьох пісень, а я все не знаходжу часу, щоб поїхати на студію та записати їх. Чому? Багато гастро- Зірка співачки Таїсії Повалій сяє досить давно, сяє потужно та впевнено. Як їй там, у високості? Комфортно? Не холодно? А чи не покрилася вона там інеєм гордині й недоступності? З іншого боку, сумніви розвіювала проста думка: не може теплі сердечні пісні співати Снігова Королева. Хоча всяке буває… Наша зустріч відбулась у затишному кафе “Карамболь”, за п’ять хвилин ходи від Хрещатика. Таю супроводжував Ігор Ліхута — чоловік і продюсер. Після привітання він майже одразу делікатно залишив нас удвох і з’явився лише наприкінці бесіди — на прохання пані Таїсії. От якою Тая виявилася зблизька.

с. 12 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на с. 11 ню, а воно допомагатиме своїм батькам. Держава повинна створити всі умови саме середньому поколінню, щоб воно могло розвиватися. Я вже, наприклад, маю своє підприємство, я нормально почуваю себе в цьому житті й можу допомогти своїм родичам. — Розкажіть про Вашого сина. — Денис Повалій навчається на четвертому курсі інституту міжнародних відносин. На факультеті інформації. Вчиться гарно. Неодружений, товаришує із дівчиною. — Які в нього стосунки з музи6 кою? — Дуже любить музику: складає пісні — пише вірші, мелодії, робить аранжування, — і сам співає. — Чому він не пішов цим шля6 хом? — Я не думала, що це виявиться так сильно — протягом останніх 2—3 років. Спочатку Денис не дуже-то й знав, ким він хоче бути, до чого має більшу схильність. А зараз весь час у музиці живе, навколо — сама музика. — Це захоплення має вже якісь конкретні результати? — Поки що — ні. У нього немає жодної професійної роботи. Я маю на увазі — студійного запису. Ми поки що не вкладали ніяких коштів. Якщо Денис серйозно захоче, як тільки вирішимо, що цього хочемо всі ми, тобто переконаємося, що він готовий не тільки співати для себе, але й виходити на сцену, усвідомлюючи велику відповідальність, тоді — зелене світло. А так ми не можемо собі дозволити заради розваги дитини вкласти в нього гроші, щоб він побавився — і все. Ні. Кожна копійка на рахунку. Якщо він буде серйозно працювати, буде концертувати, “відбивати” вкладені гроші, то, звичайно, будуть записи й на професійній студії, відеокліпи, будуть ефіри на радіо й на телебаченні і таке інше. СПОСІБ ЖИТТЯ. СІМЕЙНІ ПОГЛЯДИ НА ТВОРЧІСТЬ — Виходячи на сцену, артист віддає себе людям. Яким чином Ви поновлюєте свою жит6 тєву і творчу енергію? Чи є у Вас секрети онов6 лення здоров’я? — Секретів немає. Для мене вкрай важливо, щоб у моїй сім’ї панували злагода і спокій, щоб усі мої рідні та близькі були здорові, щоб я не нервувала, переступаючи поріг дому. Якщо в мене вдома все добре, я дуже швидко відновлююся. А коли хтось захворів, то це для мене найгірше, я дуже хвилююся, і тоді мені важко. — Що, на Ваш пог6 ляд, руйнує сім’ю? — У першу чергу, підозра й недовіра один до одного. На цій основі починаються лайки… У сім’ї чіпляються один до одного: ти не постарався, ти не зробив. У серці недовіра-підозра, і-от людина вже тебе дратує: не так сидить, не так їсть, не так ніс чухає. А коли є любов і взаємоповага в сім’ї, то віра в іншу половинку стає способом життя. Коли люди стають отими половинкамивзаємодоповненнями, стають одним цілим, от тоді тільки буде злагода і спокій. На душі легко-легко, ти не нервуєш, тому що чоловік прийде додому, погладить і скаже: “Кохана моя, ти — найкраща”. Іти йому відповіси тими ж самими мови. Люди йдуть на зраду, коли не відчувають, що вдома в них є надійний тил, коли людина не насичується вдома радістю, комфортом, ніжністю, вірністю, — тому знаходить щось нове й цікавіше десь інде. З іншого боку — це є мистецтво: уміти бачити тільки найкраще в своїй половинці. У кожного є якісь негативні риси (немає людей ідеальних), тобто, в кожного є свій “зсув” — ти повинен знати цей “зсув” і просто не реагувати. Ну, він такий, а я така… Він же приймає мене такою, якою я є, отже, і я повинна приймати його таким, який він є. Хоча це дуже важко. Однак я знаю, що вже його не перероблю, тим більше, що в нього є багато інших гарних рис, які мені подобаються, і тому мене не дратують його недоліки. До цього треба дійти мозком, підготувати себе. Це не просто так собі: ой, я закохана! На наступний день нова думка: “За що люблю? За те, те, те… Але таких рис багато в інших, я, може, іншого полюблю”. Ось, скажімо, Ігор, чоловік мій (в очах Таїсії з’являються веселі бісики). У нього було безліч жінок, я — третя офіційно. Подає впевнений голос Ігор Лі6 хута: — Більше, ніж безліч! Повалій: І я його розумію. Він бідний і нещасний. Він же шукав, шукав собі ідеал! А немає ідеалів! Усі однакові. Усе залежить від того, хто до кого як ставиться. — Ігоре, до Вас питання. Тая така лагідна й усміхнена. Це її пос6 тійний стан? Ліхута: Як у кожної жінки, все залежить від настрою. Якщо нас! трій гарний, Тая біленька і пухнас! та. Якщо настрій поганий, у мене додається сивого волосся. Повалій (задерикувато): Немає ідеальних людей. Ліхута: Її гарні риси переважують погані. Тому я намагаюся не бачити поганих рис, або просто заплющую очі. Я — людина, котрій уже не вісімнадцять, а 42. А з часом і жінка, й чоловік стають мудрішими. Мені здається, що я став мудрішим тому, що живу з Таїсією Повалій. — У чому Ви вбачаєте Таїн розвиток як співач6 ки? Ліхута: Абсолютно в усьому. Удосконалюється індивідуальна майстерність і музичний матеріал. Хоча я можу стверджувати: так, як вона співала десять років тому, сьогодні ніхто не співає в Україні. Я думаю, що і в найближчі 10—20 років ніхто так співати не буде. Так сталося, підкреслюю двома такими жирними рисками, так сталося, що ту музику, яку Тая зараз співає, вибрав народ. Враховуючи стан культури не тільки українського народу, а взагалі людей, котрі жили за радянських часів, сьогодні більш популярні попсові пісні, ніж серйозна музика. Це так само стосується театру, літератури, балету і так далі. Тому, як кажуть, яка країна, такий і теракт. Якщо більш популярною була б серйозна музика, (тобто естрадна, але більш серйозна), то, безумовно, пані Тая такі пісні співала б із більшим задоволенням і насолодою. Але, на жаль, як висловився наш перший президент: “Маємо те, що маємо”. — І, все ж таки, чи немає намі6 “ОРТ”, плюс газети. У Росії немає українських газет, немає українських радіостанцій, українського телебачення. І в усьому колишньому Радянському Союзі — то є геополітика — оце все російське працює на Росію, не тільки на виконавців. Тому росіяни привозять гроші з інших колишніх республік — звісно, в Росію. На ці гроші вони знімають кліпи, шиють костюми, дають роботу тисячам людей. — А як щодо інтервенції Таїсії Повалій у Росію? — І не тільки Таїсії Повалій… Однак справа в тому, що це дуже важко робити. Чому вони приймають, наприклад, Андрія Данилка, до речі, безумовно обдарованого. Тому, що той жанр, у якому він працює, дуже зручний для росіян і для російського політикуму. — Так, жанр хохла6дебіла: і не чоловіка, й не жінки, що дивно базікає — і не україн6 ською, і не російською… — Якщо це продається і купується, то Данилко робить те, що він робить. Він хоче заробляти гроші, і він їх заробляє. А з політичної точки зору все це, безумовно, дуже зручно та вигідно росіянам. Навіщо їм його витісняти, — дивіться, які українці цікаві, суцільне “ге-ге-ге”. А кому там потрібна серйозна висококласна професійна співачка? Якщо там своїх “під зав’язку”. Росіяни, звісно, будуть ставити перешкоди: це ж абсолютно не Вєрка Сердючка! До того ж у Андрюші був дуже гарний трамплін: у Київ приїздили артисти з Росії зніматися в його “СВ-шоу”, котре тоді одразу йшло на “РТР”, і цю програму дивилися багато росіян, вона була дуже популярна. Але знов-таки, при всьому таланті, поки він не почав “співати”, він не був таким популярним. Тому що ці пісні в атмосфері негараздів звеселяють, вони беззаперечно танцювальновесільні: “Харашо, всё будет харашо!” — і всі балдіють. Я нерідко спостерігаю, як дуже багаті люди на крутих машинах, у тому числі поважні бізнесмени й навіть політики, їдуть і слухають не радіо, а компакт-диски Данилка. Про що це говорить? Я не буду робити висновків: погано це чи ні. Я зараз міркую як бізнесмен. Якщо це купується — воно має право на існування. Жахливо, що рівень культури в усьому колишньому Радянському Союзі такий, що дозволяє заробляти гроші саме завдяки цьому “рівню”. А з іншого боку, Андрій — молодець, тому що свою роботу робить професійно. Ось і все. Треба відділяти, як кажуть, мух від котлет. Він професійно працює, питань немає. Інша справа — політика. — Таю, Ви виходите на сцену в сяйво прожекторів, у залі — маса людей. До яких вершин Ви ведете? — Тільки в добро. Я свій репертуар підбираю тільки з тих позицій, щоб зробити людині приємне, щоб не було, не дай Боже, ніякого негативу. Хай душі людські хоч на деякий час забудуть про будь-які прикрощі. Я хочу, щоб усі тільки раділи добру, сонцю й відкидали всі погані почуття від себе. Я веду тільки в надію. Ніколи в житті в мене не буде агресивної пісні, тому що я сама не сприймаю такої музики. Я веду в любов, це — моя основа, з цього я починала розмову. Це той ґрунт, на якому розквітає все. І сім’я, і дітки, і бізнес. І якщо в колективі якісь чвари, заздрість, — не буде ніякого процвітання і достатку. Я веду у взаємоповагу. Спілкувався Володимир КОСКІН z

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин