Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Держав без ідеологій не буває: немає своєї — буде чужа”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

СВІТ І АНТИСВІТ

Слово Просвіти, №19 за 2007 рік

не зміг вивести український народ на шлях власної політичної волі, а лише борсався в виборі чужого зверхника над собою. Сервілізм послідовно впроваджували в українське життя “Переяславська рада” Хмельницького, “Чорна рада” Брюховецького, “Центральна рада” Грушевського, і цю лінію далі веде нинішня Верховна Рада. Раб потребує не волі, а зручнішого хомута. Нині сервілізм став особливо масовою пошестю й виявляється в тотальній моральній кризі влади й суспільства. Підневільну роздвоєність етнічної свідомості, що сформувалася в народу, розділеного двома антагоністичними монархіями, а потім комуно-більшовицькою імперією, експлуатують тепер певні сили, провокуючи можливість політичного поділу України на Східну й Західну. Все це стає поживним ґрунтом для утвердження антисистемної “держави в державі” — паразитуючого утворення, яке породило в українському соціумі новітній паралельний антисвіт за ширмою т. зв. демократії. На основі “совкового” сервілізму — психо-соціального типу, сформованого тоталітарною “совєтчиною”, легко прищепився вірус неолібералізму — ліберальної вседозволеності й фінансової диктатури, яка вивільняє руйнівні сили зла, розтліває соціальне середовище й розмиває межі паралельних світів, озвучуючи через люмпенінтелігенцію блюзнірську тезу: чим більше в нас буде багатіїв, тим багатшою стане Україна. Але не приховати роздвоєння соціуму на владу й народ: влада живе для самої себе, а народ кинуто напризволяще. Паралельні потоки звезених до столиці людей під жовтогарячими й синіми прапорами в пору, коли земля просить господарських рук, — також яскравий приклад паралельності буття в українському суспільстві: партії прикривають свої владно-фінансові інтереси імітацією “політичної волі мас”, а насправді чинять наругу над людською волею. ВОЛЯ В Україні жодна з партій не є носієм політичної волі як свідомого волевияву громадян, і навіть не можуть вони на те претендувати своєю абсурдною множинністю. Одвіку воля — це правдиве рішення всенародного віча, яке досягається в синергізмі колективної думки й якого потім дотримувалися всі. Але вічова воля як феномен звичаєвого права і політичний механізм самоуправління суспільством працює тільки в системі національної влади. А нинішнє українське громадянство ніяк не спроможеться на свій політичний волевияв у творенні національної держави як системи власного соціального ладу в суспільстві. Нині право на політичну волю привласнила влада антисистемної “держави в державі”, тому й рішення її не стосуються суспільства, а спрямовані на забезпечення власного добробуту. Існуючи в паралельному антисвіті, влада тієї антисистемної держави переживає час від часу свої кризи, викликані переділом власності між її гілками та кланами. І кожна з тих гілок ігнорує рішення одна одної, а народ дедалі послідовніше ігнорує їх усіх, хоч йому й нав’язують силоміць роль статиста в політичному театрі абсурду. Найпромовистішим свідченням безвідповідальності влади, популізму й партійної заанґажованості та відсутності в країні національної державницької ідеології став підконтрольний двом іншим запартизованим гілкам влади Коституційний Суд, який, за Основним Законом, повинен контролювати їх. Суд, якого не обирає народ, а призначають за квотами, стає позаконституційною сервісною службою, що обслуговує свавільну й безкарну владу “держави в державі”. Недієздатність права сприяє масовій злочинності на всіх соціальних рівнях. Це вже тотальна криза всього суспільства. Та антисистемна влада й надалі підмінює державницьку політичну волю ліберальною сваволею, т. зв. свободою, яка нібито забезпечує розвиток. Насправді розвиток забезпечує не ліберальна вседозволеність паразитуючої антисистеми, а свідома життєва воля індивіда й політична воля нації, заснована на традиції природного права — “явища національного духу” (П. Юркевич). ІДЕЯ, ІДЕОЛОГІЯ, СТРАТЕГІЯ Життєтворне осердя національної традиції становлять національна ідея й ідеологія, без яких настає тотальна деморалізація, бездіяльність влади й суспільства загалом. Ідея — це те високе світло, до якого прагне людина й заради чого живе, реалізуючи в собі всеєдину програму. Національна ідея — духовно-соціальна програма нації, а державницька ідея — політична гарантія реалізації нацією своєї духовно-соціальної програми. Національна ідеологія — система традиційних духовно-соціальних орієнтирів і суспільно-правових норм, яка забезпечує державотворення. Держав без ідеологій не буває: немає своєї — буде чужа. За відсутності в країні офіційної державницької ідеології її функцію виконує культура як система традиційної духовної орієнтації й самовідтворення нації, але при цьому нація не підніметься за межі етнографізму до державотворення. Національна ідея й ідеологія є сутнісними ознаками й провідними силами стратегії розвитку нації й держави. Нерозривна триєдність національної ідеї, ідеології й стратегії забезпечує моральну зрілість, консолідацію соціального єства (так триєдність істинної думки, правдивого слова й добродіяння забезпечує моральну зрілість людської особи), і відтак нація творить себе й свою державу — систему власного ладу. В Україні відсутні не тільки національна ідеологія й стратегія, а й національна ідея зависла інтелектуальною абстракцією, через що й не спрацьовує. І ось уже певні кола запропонували на найближчі п’ять років національною ідеєю вважати футбол. Догралися! ІМПЕРАТИВ СВІТЛА Для самовідтворення, саморозвитку людського індивідуального й національного єства необхідне співвідношення творчого й відтворюючого, духовного й матеріального, світлоносного й поглинаючого, внутрішнього й зовнішнього в пропорції близько 2 до 1. Порушення в людському світі цього всесвітнього принципу життєтворної взаємодії енергії світла й речовини призводить до того, що продуктивна частина суспільства, яка становить близько 2/3 населення країни (колись в Україні це була хліборобська верства — становий хребет, основа генофонду

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин