“Ми є. Були. І будем ми. Й вітчизна наша з нами”. Іван Багряний · с. 7сторінка оригіналу ↗
«ТУТ Є НАМ ЩО РОБИТИ…» Слово на літературно/мистецькому вечорі, присвяченому 100/річчю з дня народження Івана Багряного
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
Нарешті, із запізненням на півроку, відбулося відзначення на державному рівні 100-літнього ювілею видатного поета, прозаїка, публіциста, громадсько-політичного діяча, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка (1992 р., посмертно) Івана Павловича Багряного (Лозов’яги; наро-
Олександер ШУГАЙ
Благословен той день і час, Коли прослалась килимами Земля, яку сходив Тарас Малими, босими ногами. Як відомо, це — рядки з поеми Максима Рильського “Слово про рідну матір”. Написано твір далеко за межами України, в Уфі, 1941 року, коли гриміли бої Другої світової війни. Мені пощастило ще школярем зустрітися з Максимом Тадейовичем, тоді, як він приїздив у Суми і читав поему на зустрічі з громадським активом області. Як дорогу реліквію, бережу збірку “Троянди й виноград” із теплим дарчим автографом поета. А ось рядки з поеми Івана Багряного “Мечоносці”:
Ми народилися якраз І знаєм чиї діти. Благословен цей день і час, — Тут є нам що робити.
Той самий віршований розмір і навіть лірична схвильованість, напруга. Перегук І. Багряного з М. Рильським чи, навпаки, М. Рильського з І. Багряним, — цілком очевидний. Поему “Мечоносці” І. Багряний розпочав писати значно раніше, ніж М. Рильський, 25-літнім юнаком, але задився 2 жовтня 1906 р. в Охтирці, помер 25 серпня 1963 р. в Новому Ульмі, де й похований). Відзначення ювілею блокувала Верховна Рада, яка в особі комуністів та іже зними ігнорувала рішення ЮНЕС- КО, Указ Президента й не приймала своєї відповідної постанови. Основний аргумент українських політичних динозаврів — “Багряний — ворог народу” (був репресований більшовиками з 1932 по 1940). Отака реакція “розполітикованих міщан і духовних плебеїв”. Іван Багряний — знакова постать для України, уособлення людської гідності й совісті, а його життя, творчість і громадсько-політична діяльність є свідченням нескореності рідного народу. Формулу безсмертя українського духу викарбувано на могилі великого подвижника: “Ми є. Були. І будем ми. Й вітчизна наша з нами”. Іван Багряний був переконаний, що червоний комуно-більшовицький фашизм пощезне, як і коричневий німецький фашизм. А українське націєтворення й деркінчити не встиг. Саме тоді його заарештували. Творчий перегук, який називають іще конгеніальністю, у видатних майстрів слова не буває випадковим. Він засвідчує лише закономірність і стверджує те, що обидва поети — І. Багряний і М. Рильський — жили водну епоху, були синами свого народу і з однаковою силою відчували любов до рідної землі, до України. Якби сталося так, що на нашому святі були присутні Іван Багряний і Максим Рильський, переконаний: стояли б вони пліч-о-пліч. Два видатні діячі й будівничі незалежної України. Та, власне, в нашій національній літературі, культурі самою долею призначено їм стояти пліч-о-пліч, тримати високе й чисте небо України. Кажу про Максима Рильського й Івана Багряного, а бачу й інших видатних діячів, перелік імен яких довіряю продовжити вам. Ще минулого року на вимогу громадськості Президент України Віктор Ющенко видав Указ, у якому Кабінету Міністрів доручалося розробити й затвердити план заходів для відзначення нашого ювіляра, зокрема, карбування та введення в обіг в установленому порядку ювілейної монети; випуску в обіг поштової марки і конверта; видання художніх творів письменника у серії “Шевченківські лаужавотворення відбудеться на основі територіального патріотизму, просвітленого національною ідеєю. Літературно-мистецький вечір, присвячений 100-річчю видатного українця, відбувся 30 квітня ц. р. під егідою Міністерства культури і туризму, Національної спілки письменників, Фундації імені Івана Багряного в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Проникливо говорили про Івана Багряного академік Іван Дзюба, член Управи Фундації Олексій Коновал із Чикаґо, представник Фундації в Україні письменник Олександер Шугай. Дух Багряного животворив у власних творах, що їх майстерно озвучували артисти Богдан Ступка, Борис Лобода, Олег Стальчук, студенти Київського національного університету кіно й телебачення ім. І. Карпенка-Карого Інга Нагорна, Юрій Кайдаш, Ірина Боднар та Олег Лисій. Україна лише зараз починає осягати всю велич, глибину й силу створеного своїм відданим сином.
Вл. інф.
реати”, а також у серії “Шкільна бібліотека”; разом із Київською міською державною адміністрацією вирішити питання про увічнення пам’яті Івана Багряного, назвавши його іменем одну з вулиць столиці. Монети не викарбувано. Ювілейної марки не випущено. Видавництво “Марка України” спромоглося випустити лише маркований конверт. А це принципово різні речі. Може, в Києві, де Іван Багряний був студентом Художнього інституту, є вулиця його імені? Немає вулиці Багряного. До речі, як немає вулиці імені Бориса Антоненка-Давидовича, сторіччя якому давно вже минуло і, на вимогу культурної громадськості столиці, було видано відповідне розпорядження Президента України Віктора Ющенка. То, може, видано книги І. Багряного в серії “Шевченківські лауреати” і “Шкільна бібліотека”? Виявляється, теж ні. І хоч би кудись поткнувся, скрізь наражаєшся на оце кляте “ні”. Якщо ж до ювілею письменника і зроблено щось, то лише зусиллям громадськості та завдяки підтримці Фундації імені І. Багряного. Учора із членом управи Фундації Олексієм Григоровичем Коновалом ми були біля театру. У вітрині красувалося: понеділок — вихідний день. Ми звернулися до адміністрації: “Як же так? Де афіша про літературномистецький вечір до 100-річчя Івана Багряного?” І нам пояснили, що Міністерство культури проводить закритий захід (закритий, тобто підпільний). Я запитую вас: “То невже в Україні — українська влада?” Влада, яка саботує укази і розпорядження Президента України, водночас ігнорує і нас, українців. Чужі, вороже налаштовані (хто — приховано, а хто — й відкрито), випадкові люди, що навіть у час існування колишнього СРСР ніколи не здобулися б найвищих щаблів влади, тепер, в умовах вседозволеності, брутально, цинічно, безкарно вважають нас, українців, “узкой культурной прослойкой”. Вдумайтесь у ці диявольські слова! Чи не образливо звучать вони? Чи не дошкуляють? Що з нами сталося? І чому сталося? Хто допустив до такого? Навіть за кордоном, у тяжких умовах еміграції, з колишніх утікачів Іван Багряний зумів створити могутню УРДП (Українську революційно-демократичну партію). Перед усім світом ця партія з гідністю довела, що вона здатна боротися за українську національну ідею. А ми в себе вдома, на своїй землі, даємо глумитися над собою всіляким чужинцям, зайдам і нікчемам на кшталт нардепа Матвєєва та іже з ним. Як же так? Нам потрібна така партія, члени якої не перебігали б із фракції в фракцію, а працювали в поті чола. А коли треба, то боролися б за Україну до загину. І. Багряний писав: “Маємо виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних у думаннях і устремліннях, людей діла й ризику. (…) Маємо виховувати творців її історії, її рушійну силу, а не розполітикованих міщан і духовних плебеїв, що завжди ідею, партію, друзів продадуть за гріш ламаний”. Те, що ми з вами бачимо сьогодні. На засіданні Верховної Ради на всю Україну Івана Багряного — ювіляра ЮНЕСКО — назвали… “ворогом народу”. Від комуністів іншого чекати й не доводиться. (До речі, багряністи називали їх: комуїсти). Але як це проковтнув голова Верховної Ради, поет-соціаліст Олександр Мороз, який виступає з віршованими добірками в “Літературній Україні”? Мабуть, забув гіркий урок попередника, іншого соціаліста-прозаїка Володимира Винниченка, який на початку визвольних змарежно-водний простір виконавці робіт мають обгородити залізними ґратами, нехтуючи водне законодавство, згідно з яким ніхто не має права проводити будь-яке будівництво ближче ніж за 100 метрів від річок. Тож 28 квітня цього року на прю з рейдерською кампанією виступило чи не все село. На березі точилася гаряча перепалка між загарбниками та прохорівцями на чолі з головою сільської ради й депутатами. Вони доводили свою правоту документально. Спочатку просили по-добро-гань, повіривши в миролюбність московських пролетарів, розпустив мільйонну українську армію, а потім і сам опинився у вигнанні, свій тяжкий гріх замолюючи рефлексіями про відродження нації. У нашій сумній дійсності дійшло й зовсім до абсурду. Портрет І. Багряного, письменника і громадськополітичного діяча, який за національну ідею поклав своє життя і творами якого зачитувались у Німеччині, США, Канаді, Великобританії, Франції, після ремонту (чи під виглядом ремонту?) викинули з приміщення Спілки письменників. Тепер там загадковий ДУМ — Дирекція управління майном. (Говорити про таке мені особливо боляче, але мушу). І нікому, бачите, не втямки, що свого часу, разом із тисячами примірників книжок і фінансовою допомогою, цей портрет Київській організації НСПУ подарувала саме Фундація імені І. Багряного. Невже світлий образ письменника-гуманіста псував “іконостас”, розвішаний на стінах при вході в НСПУ? Усупереч багатьом небіжчикам, ще за життя неробам і скигліям, столітній Іван Багряний — наш діяльний, активний сучасник. Його книжки захоплено читають і читатимуть наступні покоління. Бо в них — правда життя. Правда про людину як складову частину цілої нації і всього людства. Коли я на початку шістдесятих років минулого століття в шинелі солдата совєтської імперії перебував у так званій Німецькій Демократичній Республіці, І. Багряний жив і творив у Федеративній Республіці Німеччина. Нас, представників одного народу, навіть більше — земляків, бо обидва ж народилися на Сумщині, розділяв пріснопам’ятний Берлінський мур, як продовження похмурої Кремлівської стіни, що розривала на два непримиренні табори не тільки німецьку, а й українську нації. І все-таки побачити І. Багряного мені пощастило. Це сталося 1993 року, вже після проголошення Державної незалежності України. Побачити на любительській кіноплівці з домашнього архіву письменника в Новому Ульмі. Там, разом з іншими унікальними матеріалами, я розшукав і невідомий вірш поета “Ніч ступає по руї) нах...”, написаний 1945 року в Інсбруку: ...Народився ти для бою. Вір же — все мине, Пам’ятай, що й я з тобою, — не забудь мене...
му, а насамкінець кляли всіх достойників, хто провокує отакий безлад. Під натиском аборигенів конкістадори змушені були відступити. Але з викриками: “Ми єщьо вєрньомся! Бєрєг етот наш! Ми здєсь хозяєва!” Селяни збирають підписи до вищих інстанцій. Чи існують нині в Україні такі поняття, як закон, право і совість, а чи панує режим суто колоніальний, ґвалтівний, як у рабовласницькі часи — “Во врем’я люте…”
Наш кор.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
