“Треба йому України, І ти його розумієш...” · с. 10сторінка оригіналу ↗
ТРИПТИХ І ПЕРЕДМОВА
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
Холмщині, яка граничила з етнічно польськими землями, більше потерпали українці. Конфліктна ситуація для українського населення стала ще трагічнішою, коли сюди прийшла Червона Армія, і 9 жовтня 1944 року між урядами УРСР і комуністичної Польщі було підписано угоду про взаємне переселення українців із Польщі до Радянської України, а поляків і євреїв із Західної України до Польщі. На відміну від поляків, які не вельми болісно залишали, скажімо, свої кам’яниці у Львові чи в Станіславові, чи в Калуші, оскільки вони тут були не автохтонами, а колоністами (осадниками), то для більшості українців переселення було на межі життя і смерті, тому що вони змушені покидати свою рідну землю, свою прабатьківщину. Спершу виїжджали найменш заможні селяни і ті, чию господарку зруйнувало воєнне лихоліття. Ана тих, що не квапилися це робити, чинився шалений тиск і з боку радянської пропаганди, і з боку польських шовіністів, які давно виношували задум очистити Польщу від “українського елемента”. Перші говорили, ще на переселенців у Радянській Україні чекають усілякі блага, мало не кисільні береги і молочні ріки, другі цідили крізь зуби: “Кто не виєдже, тему куля в леб”.
У невеликому селі Королі Нові (Крулє Нове) на Холмщині, де я народився, весь час мирно проживали українські й польські родини. Запозичували один в одного культурні надбання, духовно взаємозбагачуючись. Були законослухняні, як громадяни польської держави, що відновилася після Першої світової війни. Батько мій, наприклад, боронив Жеч Посполиту в вересні 1939 року, коли на неї напала гітлерівська Німеччина. Після окупації Польщі німецькими військами він, завошивлений і хворий, дивом повернувся в сім’ю. Вороже настроєні поляки його не чіпали як колишнього жовніра. Життя зробилося нестерпним, — згадувала мати, — коли прийшли “руські” (так вона називала червоноармійців) і батька мобілізували на свій фронт, а їй запропонували переселитися в Україну. Жити стало нестерпно, тому що почалися грабунки, підпали українських хат, відверті погрози. За якийсь місяць ми позбулися пари коней, найкращої дійної корови, телички. Згоріла стодола. Таке ставлення поляків у Нових Королях до своїх односельців змусило матір за будь-яку ціну рятувати дітей. А було нас у неї четверо. Мені, найстаршому, ще й семи не виповнилось, а наймолодший, даруйте, “ще цицку ссав”. Повантажила вона все, що можна було забрати з нажитих статків, на фіру, вмостила на неї нас разом із хворобливою бабусею, прив’язала до неї корівку, що вціліла, і по розмоклій березневій дорозі 1945 року рушила до станції Звіринець, де на нас чекали “телячі” вагони, щоб відправити в
Дніпропетровську область. Сусідка-полька, побачивши нас на возі, лише руками сплеснула: “Ой Манько! Манько! Цо ти бешджєш робіч з темі джечіскамі?” Повторюся: це було в березні 1945 року, коли сотні тисяч таких як ми, знедолених, назавжди залишали свої домівки, колодязі, поля, сіножаті, ліси… — все те, що називається батьківщиною. До початку акції “Вісла” залишалося рівно два роки. Один Бог знає, скільки ще мало пролитися українських сліз і крові, щоб на споконвічних українських землях не зосталося й сліду від “українського елемента”. Гіркі події минулого не так боляче сприймати й осмислювати з відстані прожитих літ. Тим більше, що Україна, як і Польща, сьогодні суверенна держава. Нам приємно усвідомлювати, що наші західні сусіди цілком по-інакшому ставляться до нас, як ставилися вони 60 років тому. Як і ми до них. Так мине сто літ чи двісті, Наші рани заживуть, Спомини всіх кривд і сварок У непам’ять попливуть, — Замість зрад і звад, і сварок, Набереться скарб новий Згідних ділань, спільних змагань І сусідської любви. Ці пророчі слова нашого великого Івана Франка вже давно стали реальністю в українсько-польських відносинах, які рік від року поліпшуються. І нещодавнє рішення Виконавчого комітету УЄФА про проведення Чемпіонату Європи з футболу 2012 року для українців і поляків стане ще однією прекрасною нагодою для “згідних ділань, спільних змагань і сусідської любви”. А пропонована увазі читачів моя поезія, задля якої, власне, й написана ця стаття-епіграф, — то данина сумній історичній пам’яті, від якої нікуди не дінешся: що було, те було. I хай воно ніколи не повториться.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
