“Ох, ці Івани Богом дані, потерпають у всі віки”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ПИСЬМЕННИЦЬКИЙ АВТОГРАф
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
ліси, на болота. А тих, кого впіймали, на місці стріляли…” — То на що ж ти сподіваєшся? Там, у твоїй Дідовій Буді, чи є хто, чи нема, а сюди скоро повістку пришлють… — А чого мені її чекати, ту повістку? Я ж приблуда, та й годі. Піду я… Бо інакше серце моє згорить. Все думаю, як там моя мати, як молодші брати й сестра. У мене їх було троє. А ще тітчиних четверо… Як прикотилася до нашого села війна, мені ще тільки п’ятнадцятий минав… А коли повістку пришлють, то скажіть, хай шукають у Дідовій Буді. Я ховатись не збираюся… Отак сказав, за ворота вийшов, рукою махнув на прощання і з їхнього життя назавжди випав. Вона й тепер згадує його. Що ввічливий був, що працьовитий, а серце мав золоте. Ох, ці Івани Богом дані, потерпають у всі віки. Гриші прийшла повістка десь тижнів за півтора. А тут поповзла чутка, що по навколишніх лісах виловлюють дезертирів. Стривожилось, закалатало серце. Не дай Господи, ще її Гришу дезертиром обізвуть. Але ж який він дезертир? Партизан він, ковпаківець. Та де ті документи в нього? Крізь них душі не видно. Та Гриша ж не хлопчик, як Іванко. Він їм про себе розкаже. І про загін ковпаківців, що Тетерів переходили. Там його, на тій переправі, так тяжко поранено. Ні, Гриша знайде слова, знайде товаришів із загону, які підтвердять… А раптом тих товаришів і на світі нема, може, погинули у боях всі, хто знав її Гришу, що тоді? І знову тривога та печаль серце обпікає. Сільська поштарка Маня, що повістку приносила, розказувала: “Дезертирів, кого зловлять “заградотрядівці”, всіх до маршової роти, і — на передову. І не обмундировані, і неозброєні доладу. Усіх під німецькі кулемети! А ті людей, як січку січуть…” Отакого наговорила. Одмахнулась було од тих жахів. А серце чуло — біда близько. Запаморочилось у голові. Так, ніби на той світ ще один крок… А свіча блимала, котилися з неї бурштинові, аж криваві сльози. Вони іскрилися і не давали пам’яті згаснути. Свіча плакала, і крізь ті сльози попливли перед очима картини пережитого. Довго не було звістки від Гриші. Пішла у райвоєнкомат розпитувать. А там і прізвища такого по списках ніде не найдуть. Шукали, шукали — в жоден список не потрапив її Гриша. Прізвище у нього Галайда. Таке із списку не могло випасти. Пішла до начальника. Той теж колупався в пам’яті щось з півгодини, а потім, певне, не витримав її сліз і каже: “Мабуть, твій Галайда до перших потрапив. Їх тоді, як зберуть сотню,
одразу гвинтівки в руки і на передову. Людей не вистачало, а таких, щоб справу знали, було вже зовсім мало. Певне, у першу маршову потрапив твій Галайда. Не плач, жіночко, війна нікого не милує…” Виявляється, перша маршова рота під Костополем полягла. Розпитала, де той Костопіль, і подалася на розшуки. Трупів на тому полі не збирали. Нікому було збирати… Підійшли свіжі полки і погнали німців далі. А про партизана Галайду ніхто не чув. А серце її зболене чуло. І кричало в грудях: “Він там! Там лежить і чекає на тебе!” Під Костополем розшукала те поле, де полягла перша маршова. Вирішила обійти цей відкритий небу цвинтар, поглянути, чи немає серед небіжчиків її коханого. День ходила, придивлялася пильно до кожного трупа. Стомилася. Присіла на горбку і раптом відчула, що в неї під серцем щось ворушиться, волає до Бога. Про життя просить Всевишнього. Спочатку не зрозуміла, подумала, втома допікає. Але згодом, наче хто гукнув до неї з неба: “Дитя! Дитя твоє і коханого на світ проситься!” Аж дотемна проплакала. Все розмовляла з ними — Гришею і дитинкою, яка тільки-но нагадала про себе. Сиділа на тому пагорку довго. Все над своїм горьованим життям думала. Не помітила, як і місяць зійшов. Зробила кілька кроків і, раптом як крізь сон побачила: лежить її Гриша горілиць. Розпластав руки і дивиться в небо. Очі заплющені, а все ж, ніби дивиться, ніби розмовляє з Богом. У ту мить вона зрозуміла, що прийшла до неї Істинна віра. Стільки минуло років, а та мить не покидає її душу. Що було потім, пам’ятає крізь туман. Знайшла в собі сили, вийшла на дорогу, зупинила якусь полуторку, упросила шофера, привезла коханого у своє село, поховала на сільському цвинтарі. Над могилою поставила дубовий хрест. Перший час частенько навідувалась до нього, квіти приносила. Всю могилу обсадила ними. І ростуть там ті квіти і досі, кроплені дощами та її гіркими слізьми. Часто думає за що, за які гріхи послала їй доля таку гірку любов. Народила донечку, на Гришу схожу. Гришина кровиночка, її Василинка. А радості скільки принесла з собою! Настя над колискою плакала і сміялася. Як пташка пурхала над вервечками. Пурхала та все заглядала у ті кохані, Гришині очі. Чекала, що з тих оченят прогляне до неї і сам Гриша. …Рипнули двері. “Мабуть, вітер прочинив. Та як міг, коли вони на засув замкнені”. Раптом, ніби знічев’я, помутнів світ в очах, аж чорно стало. А з тої темряви увірвалося до кімнати світло. Срібне, яскраве, прозоре. Спочатку так, наче крізь щілини бризнуло, а потім суцільним потоком, ніби і дверей не було. Увірвалося і залило все навкруг сріблясто-білим холодним вогнем. У яскравості срібного потоку з’явилася знайома постать… “Грицю… Грицуню, ти звідки?” І чує його голос, такий знайомий, такий рідний. “Оце, Насте, привітати тебе прийшов…” Здивувалася. “З чим вітати?” Не відповів, тільки рукою повів, показуючи на прозорі тіні позад себе. А там… Іванко вклоняється їй. “Чи пам’ятаєте мене, тітонько? Ходімо… Там ліпше, спокійніше…” І в пояс вклоняється... А далі за ним мала Надійка за спідницю матір тримає. Та ніби хоче підійти ближче, а мама не пускає. “Бабуню, не полишайте нас… Адже ви обіцяли моїх діток няньчити…” Ніби шепоче, а вустонька не ворушаться. Хоч голосок знайомий, рідний. “Не полишайте… Не йдіть од нас…” Сколихнулась болісно душа, спалахнуло холодним вогнем, засліпило і пропало, розсіялось у темній хвилі, що незворотно насувалася. Вона вже не чула, як зривали у сінях двері, не бачила отця Миколая, що увійшов до кімнати разом з сусідами. Не відчувала пальців настоятеля, що торкнулися її вже холодної шиї. Отець Миколай, важко зітхаючи, промовив: “Прийми, Господи, душу усопшої, праведна була душа…” — і осінив хресним знаменом. Свіча пустила останню бурштинову сльозу і згасла… Її поховали на сільському цвинтарі поруч із Гришею. Люди швидко порозходились, а Надійка з матір’ю довго стояли біля могили. — Бабулька… Бабуленька моя… — шепотіли дитячі вуста.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
