“Ох, ці Івани Богом дані, потерпають у всі віки”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Василь СИЧЕВСЬКИЙ СВІЧА Оповідання
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
покласти його, обмерзлого, на піч, то буде зле. Заходилася розтирати йому лице, руки, ноги самогонкою. Потім намастила соняшниковою олією. А надворі завірюха, зла-презлюща, як оце зараз. Позамітало попід самі вікна. Хата її од села під ліс одскочила. По такому снігу до неї хіба що кіньми. А коня у поліцая, що за їх селом наглядав, не було. Та й де йому по такому снігу… Так і дожили, без злого ока, аж до весни. А весною за тетерівськими лісами раптом загриміло, забухало. Але то не грім гримів, то бухкала війна. Так, ніби за ті три страшні роки ослабла, застудилася. Довгенько бухикала, аж поки там у тій стороні, де пролягав шлях від Києва, почулося якесь страшне завивання і гуркіт — та такий, що й під лісом земля здригалася. Іванко схопився: “Літаки! Бомблять…”. —“Ні, хлопче, не літаки, це катюші! Так тільки катюші голосять. Це наші наступають, німців б’ють. Я чув їх, коли воював ще з фронту. Не раз чув… Аж поки у партизанський загін не потрапив. Це добре, скоро наші й тут будуть!” Радість довгождана охопила всіх у хаті. У Гриші очі заблищали, щоки зашарілися, наче помолодшав. А фронт прокотився десь стороною. Нашого війська в селі люди і не бачили. Десь по залізниці, по шляхах, що прорізали Полісся, прокотилася війна. А їхнє пустище, їхні гаври обминула. Але й про них не забула. Якось посеред дня заходять двоє: “Ми з воєнкомату, — кажуть. — Ждіть повісток. А головне, щоб сиділи дома. Щоб не довелося вас по лісах шукати, як інших дезертирів”. Повістка… Господи, яке страшне слово. Вона враз убила в її серці радість, надію на краще життя, якого так довго чекала. Здавалося, прийдуть наші, і все посвітлішає. Не треба вже буде боятися тих проклятих німців, тих скажених гицлів-поліцаїв, а тут прийшли ці двоє з воєнкомату і украли радість. Запала в її серце пекуча тривога. Хоч не хотілось так думати, а все ж думка душу виїдала: ох, заберуть її коханого Гришу. І знову їй бути одній. Чекати, виглядати, сподіватись у тривозі. Думалось, раптом таки Господь помилує її коханого. Він же поранений! Хіба тим, із воєнкомату, зрозуміти жінку, яка так палко кохала. У тих двох очі порожні, холодні, мов крижини. А тут ще Іванко затявся: “Піду та й піду од вас… Дякую вам за все добре. За те, що пригріли у своїй хаті… Піду до свого села, до своєї Дідової Буди. Може, хто з рідних там живий лишився? Тоді хоч село спалили до одної хати, та багато людей повтікали у
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
