Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“То були роки радості, творчості, боротьби, надій, сподівань”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ДОСТОЙНО ПРОЙДЕНИЙ ШЛЯХ

Слово Просвіти, №19 за 2007 рік

Богдан ГОРИНЬ Відійшла у світ вічного спочинку людина великого серця, великого розуму, великого таланту. У часи, коли душами людей заволоділи егоїзм, егоцентризм, користолюбство, жадоба великого багатства й великої слави, прагнення бути якнайбагатшими і в усьому найпершими, на тому непривабливому тлі Опанас Заливаха — одна з унікальних постатей, яку можна назвати постаттю мистця-альтруїста. Він був байдужим до побуту, до слави, ніколи не висувався в перші ряди, але завжди йому належали ці перші місця. Новітня історія світового мистецтва знає імена, які відомі в усьому світі. Це імена мистців-імпресіоністів і постімпресіоністів, кубістів і модерністів, починаючи від Моне, Ван Гога, Гогена, Сезана до Пікаcсо і їхніх послідовників. Я впевнений, що серед перерахованих імен має бути ім’я нашого видатного земляка Опанаса Заливахи. Але за це місце треба боротися, не чекати, що хтось його визнає, це наш обов’язок. Від багатьох мистців із космополітичним світоглядом, як у іспанця Пікассо, що все творче життя провів у Парижі й став видатним французьким художником, Опанаса вирізняє чітка світоглядна національна позиція: бути українським мистцем, бути виразником української ідеї в мистецтві. До тої місії, до тої своєї дороги він ішов довго, бо в дитинстві, коли надивився на смерті дітей, матерів і дідів, ті враження залишилися на все життя, а потім з’явилися в його картинах під назвами “Привид комунізму” (1982), “33-й рік” (1997), “Голодомор” (1998). Рятуючи сім’ю від неминучої голодної смерті, батько з дружиною, трьома синами і донькою переїжджає на Далекий Схід, у Приморський край. Там юний Опанас починає усвідомлювати, що його покликання бути мистцем. Він вступає до художнього училища в Іркутську, вчиться у художній школі при Ленінградській академії художеств, потім вступає у Ленінградський інститут живопису, скульптури й архітектури ім. Рєпіна. Там навчалися студенти різних національностей, і йому не сходило з думки питання: хто він? Грузин знає, що він грузин, чех знає, що він чех, а хто він, Опанас Заливаха, який дитинство і юність провів у Росії? Рівно 50 років тому 1957 року перед студентом Ленінградського інституту живопису, скульптури й архітектури постало питання: куди їхати на практику? Яку республіку, яку область обрати? Познайомившись перед тим із Михайлом Фіголем, художником з Івано- Франківська, Опанас Заливаха обрав Галичину, центр Гуцульщини м. Косів. То було справжнє провидіння Боже. Від того вибору залежало, яким буде його подальший життєвий і творчий шлях, чи знайде він себе, чи відшукає свої корені, чи пробудяться його батьківські й дідівські козацькі гени, чи заговорить українська кров. То був доленосний вибір. Після довгих років перебування на чужині місто Косів стало першим дотиком до рідної багатостраждальної землі. У Косові Опанас наче пробудився від летаргійного сну. Після довгих років життя в російському середовищі він почув українську мову, побачив неповторні гуцульські краєвиди, чіткі, наче відчеканені з бронзи, профілі гуцулів, їхнє багате мистецтво: витончену різьбу, барвисті килими, гончарні вироби. Тіні забутих предків промовляли словами історичних пісень, мелодіями троїстих музик, звуками сопілки, дримби, флояри. Після закінчення практики Опанас Заливаха приїхав у Ленінград іншою людиною — гомо совєтікус став Українцем. Він усвідомив своє призначення, він знав, що повернеться в той край, який допоміг йому знайти себе. Після закінчення інституту довелося їхати за призначенням у Тюмень, але дух його ширяв Україною. І в грудні 1961 року він переїжджає в Галичину. Всього чотири роки (1962—1965) прожив Опанас в Івано- Франківську. То були радісні роки, коли Опанас став видатною постаттю у русі шістдесятників. Як палахкотіло його серце і розум, коли він познайомився з людьми, які були близькі йому душею, розумом і талантом, коли активно включився в національно-культурний рух шістдесятників, брав участь у короткотривалому українському відродженні. Велика загадка, що чимало талантів, народжених у степовому краї, вирощували свої творчі крила у Галичині. Роль Галичини в українській історії достойно оцінив Євген Маланюк — один із улюблених авторів Опанаса Заливахи. Опанаса Господь нагородив великою силою притягання, він був магнітом, який притягував і до якого тягнулися. За короткий час він став улюбленцем друзів і знайомих не тільки в Івано-Франківську, а й Львові та Києві. То були роки радості, творчості, боротьби, надій, сподівань. За чотири роки натхненної праці, душевного піднесення і віри у можливість бути самим собою довелося заплатити п’ятьма роками неволі в концтаборі №11, що у поселенні Явас у Мордовії. Опанас був арештований 27 серпня 1965 року під час першої післяхрущовської хвилі арештів учасників руху шістдесятників. Є дещо спільне між національним відродженням у Радянській Україні 20-хі 60-х років XX століття. Національно-культурне відродження 20-х років було репресоване, тому й отримало назву “Розстріляне відродження”. Більшість активних учасників руху шістдесятників також пройшли крізь тюрми й концтабори. У концтаборі Опанас не витрачав часу даремно. Багато читав, робив ескізи для майбутніх творів, вітальні листівки, екслібриси, писав друзям у “велику зону” листи з роздумами на мистецькі й філософські теми. З Опанасом я познайомився як працівник Львівського музею українського мистецтва ще до арешту, а пізніше зустрілися в Мордовії, де в’язні з України утворили так званий український кіш. У концтабірних умовах друзям Опанаса вдалося відсвяткувати його день народження. На цьому незвичному для концтабірних умов дійстві я виголосив доповідь, що стала продовженням моєї праці над дослідженням життєвого й творчого шляху мистця, початої ще до арешту. Ця доповідь лягла в основу нарису “Опанас Заливаха. Вибір шляху”, надрукованого майже через тридцять років (К., Урп, 1995). А коли 1970 року Опанас повернувся у “велику зону”, його чекало п’ятнадцять років кагебістського переслідування. У ті тяжкі роки, схилившись над аркушем паперу, над натягнутим на підрамник полотном, над книжками з історії, філософії, мистецтва, Опанас думав над філософськими питаннями буття, над долею України й українців. Шукав відповіді у працях філософів, читав і перечитував “Кобзар”, який був для нього національним євангелієм. Глибоко аналізував вірші Шевченка, часто задумувався над поставленим геніальним поетом питанням: Нащо нас мати привела? Чи для добра? Чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм? Одна з ліногравюр Опанаса має назву першого рядка цього вірша “Один у одного питаєм” (1983 р.). Це тільки одне з сотень тисяч питань, над якими ламав голову філософ із палітрою і пензлями в руках. У кінці 80-х з’явилися проблиски нової надії, а з ними передчуття великих подій. Щоб наблизити їх, щоб прискорити ці події, мистець ладен був працювати день і ніч. На “Автопортреті” 1989 року груди і голова мистця палахкотять у вогні думок і почуттів, що стремлять у небеса. То символічний портрет, як і більшість його творів. Минулого року я двічі був у Опанаса. Говорили про різне, а він, перериваючи плин розмови, час від часу ставив питання — знову Шевченківське, знову глобальне, яке примушувало задуматися над усією нашою історією, над долею української нації: “За що нас Господь кара?” Казав, що запитував про це багатьох своїх друзів, чув різні відповіді, але продовжує думати. Це питання особливо мучило його, коли почався отой безлад у державі, що триває й досі. Де першопричина, хто завинив, де схибили державні мужі, який вихід із ситуації? Ці думки не давали спокою ні вдень, ні вночі, спалювали його душу й тіло, прискорювали трагічну хвилину. І ось у п’ятдесяті роковини, коли Опанас Заливаха вперше ступив на оповиту легендами, дорогу його душі прикарпатську землю, 24 квітня 2007 року в 0 год. 15 хв. серце видатного мистця-філософа зупинилося, його душа відійшла в далекий світ вічного спочинку. Опанаса Заливахи дуже не вистачатиме рідним, друзям, широкому загалу його шанувальників. А найбільше його не вистачатиме Україні. Хай буде пухом для нього рідна земля. Царство йому небесне! Квітень, 2007 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин