“Лише в рамках імперативу Ірода знаходить пояснення кожний вбивчий аргумент проти українського кіно...” · с. 14сторінка оригіналу ↗
КІНОЗАЛ
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
ПОГЛЯД ЗБЛИЗЬКА
Михайло ІЛЛЄНКО, кінорежисер
Спочатку мене цікавило, згодом дивувало… Тепер це питання не дивує: чому суспільна думка щодо українського кіно сформована в діапазоні від нищівної іронії — до системного знищення? І то лише у випадку, коли визнається сам факт існування українського кіно. Ідеться про кіно, яке ризикує означити себе насамперед — мовою. Решта фільмів, у тому числі — екранне сміття, ніколи не наражається на вирок “без права листування”. Навпаки, ці фільми активно контактують із глядачем, широко рекламуються у численних популярних виданнях, я вже не кажу про поблажливість до творчо-аморальних, але епідемічно-розповсюджених зразків естрадної попси, які давно заслуговують на жорстоку оцінку принципових критиків. Але принциповими й жорстокими критики бувають лише щодо українського кіно. Інші погляди присутні у вузькому спектрі спеціальної літератури, але за її межами індивідуальний та ще й позитивний підхід спостерігається переважно до іноземного (іншомовного) кіно. Здається, українське кіно вигадане для того, щоб його цькувати, це модно, весело й сучасно, його обліплено негативними стереотипами так само, як стіни й паркани Києва обліплені коростою оголошень. Обіговою монетою в обміні між владою, критикою та суспільством стала копійка, на аверсі якої написано: “Українського кіно немає”, на реверсі — “Воно дуже погане”, гурт прикрашено словами “У цьому винне старше покоління, яке не дає знімати молодим”. Фальшивою копійкою розплачуються з авторами невідзнятих фільмів, — монет відкарбовано стільки, що вистачить і студентам, які повертаються з міжнародних фестивалів із призами, і старшому поколінню зі стажем безробіття у півтора десятка років. Фальшивою монетою оплачено штучний конфлікт між поколіннями, який ніколи не було призначено для роз-чистки дороги молодому поколінню, але — для “зачистки” кіностудій від покоління старшого. Провина цього старшого покоління лише в тому, що воно причетне до студійної нерухомості, землі, традицій, які воно формувало, створюючи свої фільми й відраховуючи від бюджетів цих фільмів чималий відсоток на розвиток. Як тільки кіношне майно роздерибанять, це покоління буде амністоване. Особливо важко пояснювати всі ці парадокси глядачам після перегляду вітчизняних фільмів, про існування яких ніхто не підозрює. Географія запрошень фестивалю “Відкрита ніч”, що десять років збирає українське кіно, — від кінотеатрів Києва через відбіркові комісії міжнародних фестивалів — до Колумбійського університету США. Цього року в кількох містах, у тому числі й у Львові — під стінами монастиря Бернардинців три вересневі ночі поспіль просто неба дивились українське кіно. І знову доводилося відповідати на питання: чому імпортоване кіно — скрізь, завжди, все й одразу, а українське — холодними вересневими ночами під зорями? Востаннє подібні питання прозвучали у Дніпропетровську.
“ТЕПЕР Я — НІКОЛЬ КІДМАН!” Так сказав один із призерів Десятого дублю фестивалю “Відкрита ніч”. Цією новиною (звичайно, з усмішкою) він поділився, коли повернувся до Києва після студентських канікул. У себе вдома він став зіркою. І не лише він і не лише у себе вдома. Адже десята “Відкрита ніч” в ефірі Першого національного показала 75 українських фільмів протягом тижня. Завершився цей тиждень прямим включенням конкурсної цьогорічної програми, яка запропонувала телеглядачу, крім фільмів — знайомство з авторами, а також інтерактивне голосування на приз глядацьких симпатій. Усмішка нової зірки була сумною, бо фестивальне свято закінчилося і повернулися голлівудські будні (зірка працює на одному з телеканалів, де монтує анонси для Ніколь Кідман).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
