“Лише в рамках імперативу Ірода знаходить пояснення кожний вбивчий аргумент проти українського кіно...” · с. 14сторінка оригіналу ↗
ТЕПЕР Я — НІКОЛЬ КІДМАН! (П’ятнадцять років без права листування)
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
Наші зірки були помічені на небосхилі протягом тижня: липневий метеоритний дощ “Відкрита ніч” транслював Перший національний. Переважно це були дебютні, студентські, але також і короткометражні професійні фільми. Отой перший вихід “Відкритої ночі” в телевізійний ефір — звіт кінофестивалю за десять років роботи. Сам фестиваль триває одну ніч на рік. Цієї ночі (з першого на друге липня 2006 року) кожний, хто мав бажання, міг сісти перед своїм телевізором і приєднатися до процесу створення зірок за допомогою інтерактивного голосування за той чи інший фільм. Фільми, режисери, нагородження, — кінофестиваль від початку до кінця разом із ретроспективою, — вперше у прямому ефірі країни. Аналогів не знаю. Зіркова орбіта режисера, про якого я розповідаю, заслуговує уваги: спочатку він склав іспити і був зарахований до резервації. У цій резервації якнайменше тричі за п’ять років кожному дають чисту плівку Ko- dak, яку можна перетворити на власний кінофільм за допомогою старенької апаратури. Тему фільму резервіст вибрав сам. Ніхто, навіть Депардьє, не зазіхав на його тему, на апаратуру, на кіноплівку і скромний кошторис фільму, бо — резервація. Назва резервації: “Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка- Карого”. Наш резервіст узяв чисту плівку і поїхав додому, де його знають родичі, вчителі, однокласники й однокласниці, сусіди, вихователі дитячого садочка, лікарі, місцеві хулігани й друзі, і зняв (не без їхньої допомоги) свій перший кінофільм. Потім він приніс свою роботу до іншої резервації — на відбіркову комісію фестивалю “Відкрита ніч”, де його фільм не відсунув від екрана претендент з іншої країни. Бо наша резервація — не міжнародна. Це звільняє фестиваль від провінційного обов’язку залицятися до кожного фільму, який не спілкується з глядачем українською мовою. Минув час, і якось чарівної липневої ночі фільм нашого резервіста показали в конкурсній програмі під зорями Андріївського узвозу. Фільм подивилися члени журі (в тому числі Ліна Костенко, Юрій Іллєнко та інші відомі в Україні й світі діячі культури). Крім членів журі та присутніх на фестивалі, фільм в ефірі Першого національного побачили всі, хто не хотів спати в Україні тієї ночі. Хтось віддав свій голос за фільм нашого резервіста, а хтось зберіг його для іншого фільму. Після фільму телеглядач ще й познайомився з режисером, а на світанку побачив, як йому вручають приз. А згодом прочитав про цю подію в газетах. У тому числі й про те, що фестиваль “Відкрита ніч” уже розіслав фільми переможців на кілька міжнародних фестивалів, і тоді він сказав: “Я приїхав додому після фестивалю і зрозумів: сьогодні я — Ніколь Кідман!” Таких зірок за допомогою телебачення можна запалити десятки. Цього вистачить для відновлення нормальної роботи нормального вітчизняного кінематографа з фільмами-шедеврами, з фільмами-провалами… Як у людей, як у сусідів. Але життя чомусь вперто обминає цей спосіб. Що пропонується замість нього?
ЗАКОНОДАВЧІ ЗУСИЛЛЯ Доводиться констатувати, що протягом 15 років законодавчі зусилля не спрацьовують. Законодавці досі не запропонували національному виробникові законів, які б могли спрямувати у вітчизняне кіновиробництво необхідні капітали. Український інвестор не має причин вкладати у національний кінопродукт власні гроші, як це відбувається в країнах, де відповідні закони працюють. Ті, від кого це залежить, знайшли свої ніші у викривленому балансі інтересів між імпортованою та вітчизняною екранною продукцією і не хочуть робити експерименти на користь українського кіно. А ті, хто хоче і може змінити цей баланс, представляють меншість, яка не сягає критичної маси. На жаль, їх не підтримує політична верхівка держави. Бюджетне фінансування, заплановане на рівні закону, характерне гострою недостатністю, нерегулярністю, фатальною невідповідністю державних стандартів оплати праці ринковому рівню, ускладненістю формальних процедур до межі паралічу виробництва… Гроші, призначені в Держбюджеті для кіно, — зачаровані гроші, їх неможливо одержати для кіновиробництва. Національне кіно перетворили на ощадбанк, у якому гроші надійно зберігаються протягом року для того, щоб в останні числа грудня повернутися до бюджету. Два роки поспіль Міністерство культури повертає до бюджету більше грошей, ніж коштує мій фільм “Толока”. Я не написав би цих слів, якби замість високобюджетного фільму “Толока” на “зайві” для українського кіно гроші запускали щороку десяток короткометражних і повнометражних дебютів. Держава з її законами не є щирим, дійовим, перспективним, надійним і реальним механізмом розблокування кризи національного кіновиробництва. Кому це вигідно? На це питання відповідає завантаженість наших студій виробництвом російського телевізійного мила, а ефіру і прокату — імпортованим ширвжитком.
ВЛАСНЕ ТЕЛЕВІЗІЙНЕ ВИРОБНИЦТВО КІНОПРОДУКТУ Проти активного розвитку вітчизняного кіновиробництва на телебаченні працює небажання шукати нестандартні, неапробовані форми самопорятунку. Вимушений констатувати — кінофестиваль у прямому ефірі Національної телекомпанії України — один із несподіваних винятків, сюрпризів для глядача, а ті форми, які імплантовані нашому телевізійному виробнику разом з імпортованими зразками, традиційно повертають телекомпанії до запозичених стандартів. Інколи телекомпанії демонструють непослідовну ініціативу, яка легко перетворюється на поразки, що у свою чергу компрометує спроби виходу з кризи власними силами. Ці спроби поки що не є надійним стратегічним напрямком реанімації національного кіновиробництва. Але, враховуючи безнадійну законодавчу ситуацію, телевізійне вікно до глядача не замуроване так надійно, як кіношне. Через це вікно, час від часу, проглядає життя — навіть у форматі фільмів національного виробника.
ВИРОБНИЦТВО ВСУПЕРЕЧ ОБСТАВИНАМ Ідеться про фільми або навіть один фільм, який зможе спричинити вибух глядацьких симпатій. Виходити доводиться з факту, що кіно в Україні знімається — у мінімальній кількості, у несприятливих умовах, у резерваціях, але — трапляється. Саме тут — надія і небезпека, яка найкраще відчувається після чергового фестивального перегляду, коли знову і знову звучить питання промерзлого до кісток глядача: “Чому наше кіно “без права листування”? І знову я починаю пояснення, які глупої ночі під стінами Бернардинців нагадують тексти з п’єси-абсурду. Аудиторія напружується і дивиться на мене так, наче саме я вигадав цю п’єсу. На третю ніч я вирішив спростити пояснення і згадав Біблію. Небезпека для нашого кіно має біблійний характер. Відомо, що Ірод наказав знищити всіх немовлят. Усіх до одного, коли дізнався, що один із новонароджених — майбутній Бог — матиме більше влади над людьми, ніж він сам. Сьогодні ті, хто прямо або опосередковано обслуговують інтереси імпортованого кіно, принципово не можуть дозволити собі пропустити до екрана жодного нашого новонародженого. Як у Біблії: всіх до одного! Не залишити навіть найменшого фільму, щоб не проґавити глядацького Бога. Але саме це — неможливо. Бог з’явиться, — попри всі заборони і перешкоди. Третій спосіб — виробництво всупереч обставинам, — як не дивно є найперспективнішим. Особливо у сполученні з віконцем телевізійного виробництва. Згадаємо нічим не примітне немовля, ім’я якого “Тіні забутих предків”, — не блокбастер, не претендент на всесоюзну прем’єру, проклятий у пологовому відділенні Комітету з кінематографії СРСР, — похитнув оціночну систему потужного, відрегульованого радянського кінематографа, переглянув стандарти дозволеного, зруйнував ієрархію пріоритетів та імен, спростував найсвятіше в ті часи — ідеологічні канони. Сьогодні допустити це все відносно до канонів комерційних, які контролюють кіноринок України, означає почати перерозподіл капіталів у цій сфері на користь українського виробника. Для того, щоб унеможливити подібний “кошмар”, необхідно не лише надійно зупинити кожний готовий фільм перед екраном, але — блокувати спробу запуску вітчизняного кінофільму — вирізати всіх “немовлят”. Ще краще — позбутися їх у материнському лоні. Звідси всі аргументи проти: кіно в Україні ніколи не існувало! Не було за# думів, ідей, немає і не буде сценарис# тів, режисерів, акторів, операторів, продюсерів, викладачів: “Не турбуйте# ся, урядовці! Нема для кого затвер# джувати закони!” Лише в рамках імпе# ративу Ірода знаходить пояснення кожний вбивчий аргумент проти укра# їнського кіно — проти тих, хто всупереч обставинам його знімає і повертається додому з призами міжнародних кіно# фестивалів. Аудиторія під монастирськими стінами полегшено зітхає: тепер ясно — заколот. Ніякого заколоту! Імператив працює в автоматичному режимі. Механічним робом. Підсвідомо. Рефлекторно. Гроші окупаційного кіно захищають себе на кожному етапі функціонування ринку — без заколоту, але жорстоко, послідовно та ефективно. Майже десять років не можу почати роботу над своїм фільмом “Толока” за мотивами поетичної мініатюри Т. Шевченка “У тієї Катерини хата на помості”. Не можу знайти собі резервацію в Україні, яка захоче зняти фільм про нас, для нас, власним коштом, власними силами всупереч імперативу Ірода.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
