Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Українців можна зустріти й на маківці світу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

НЕВИПРАВНИЙ РОМАНТИК НАРЦІС КОЧЕРЕЖКО

Слово Просвіти, №19 за 2007 рік

Ніка КРИЖАНІВСЬКА, м. Київ Роздивляючись картини сучасного українського художника Нарціса Кочережка, надовго зупиняюся біля картини “Романтичний парк”. Здається, автор приніс Божественну гармонію з долонь самого творця. Із піни народилася Афродіта. У краплині бурштину застигла вічність і осяяла той парк, де дерева восени співають озеру пісні прощання… Бузкове небо схиляється низько, мов огортаючи крилами будинок, в якому живе кохана. Шхуна мрії тримає курс уперед! Чому саме картина “Романтичний парк” найбільше привабила мене, я не могла пояснити. Тільки згодом, коли познайомилася з художником, дізналася, що він зобразив на ній знамениту “Софіївку” — куточок Державного заповідника-дендропарку в Умані. Цей парк різної пори року є ще на сотнях його полотен, які розійшлися по всьому світу. Саме там, на березі Уманки, минуло довоєнне дитинство Нарціса Яковича, і не було дня, щоб хлопець не обійшов усіх куточків цього мальовничого парку, який у трійці найпрекрасніших романтичних парків світу! Є таке народне повір’я: щоб народилася красива дитина, мати повинна бачити навкруги тільки прекрасне. А виріс Нарціс не тільки в чарівному місці, а й у гарній, люблячій родині. Народився митець у селі Вишнопіль Тальнівського району на Черкащині (там народився 1864 року двоюрідний дід Нарціса, відомий художник, тричі лауреат Державної премії СРСР Іван Сидорович Їжакевич), але невдовзі батьки переїхали до Умані, із цим славетним містечком пов’язані перші уявлення про світ як про космос Романтики. Батько, Яків Миколайович Кочережко, у Велику Вітчизняну був сапероммінером, учасником штурму Берліна, після війни працював бухгалтером в Уманській водолікарні, надзвичайно ерудований, знав кілька мов, латину, прекрасно грав на музичних інструментах. Єдине багатство родини — велика бібліотека і рідкісні номерні інструменти: гітара, скрипка, мандоліна, віолончель… Якщо було важко в житті, то батько найперше казав: “Давайте пограємо”. Сімейний оркестр виконував твори Березовського, Лисенка, Кошиця… А мама, Ольга Іванівна, гарно співала і знала безліч українських народних пісень, кохалася у квітах. Це захоплення передалося і Нарцісові (де б не жив — садить буйні квітники, зараз доглядає клумби, які розбив на колишньому смітнику біля вікон триповерхового будинку). Ольга Іванівна була старшою з сімох дітей у своїй родині, але коли їй виповнилося дев’ять років, їхня мама захворіла і померла, тож дівчинка взяла на себе всі побутові клопоти про велику родину, навіть навчилася від батька бджільництва. Заміж вийшла зовсім юною, кохання і вірність подружжя гідні легенди. Разом справили золоте весілля. Діти увібрали з молоком матері, що ніколи нікого не можна образити, треба нести людям тільки добро і попри всі негаразди радіти життю. Батько вчив ставити перед собою мету й неухильно йти до неї, покладаючись у всьому на Божу волю і поміч. Художник пригадує: — Мій дід по матері Іван був старостою у Вишнопільській дерев’яній трикупольній церкві ХVIII сторіччя в ім’я Іоанна Богослова (по-варварськи зруйнованій 1937 року). Там були ікони роботи “останнього творця візантійського стилю”, “богомаза від Бога” І. С. Їжакевича. В родині з діда-прадіда берегли православну віру, шанували народні звичаї. Пригадую свята, поїздки до Талянського чоловічого монастиря, сяєво свічок у давніх церквах, запах ладану і небесний церковний спів… Скільки себе пам’ятає, Нарціс (ім’я батьки дали з давньогрецького міфу про чудесні метаморфози) малює. Малим тільки прокидався, одразу брав олівці (батько писав на смужках із газети, а синові давав блокнота), малював пташок, дерева, людей, Ворошилова на коні, про якого багато чув від очевидців (Ворошилов під час війни залишив у селі свого пораненого коня сільському дядькові, який казав так: “Якби не той Ворушило, не мав би цього коня”… Уже тоді сформувалася мета і вміння зібрати в кулак силу волі, бо мріяв вступити до художньої школи в Києві, єдиної на той час в Україні. Для цього навіть самотужки за літо опанував програму двох класів і перескочив із другого до п’ятого класу! Отак у 14 років уперше приїхав до Києва з парусиновим чемоданчиком своїх пейзажів, писаних олійними фарбами. Тут на нього чекало перше гірке розчарування: документів не прийняли, а роботи назвали “німецькими картинками”, не повірили, що це його власні. Але світ не без добрих людей. Печального хлопчину з очима, повними сліз, помітив викладач-живописець, інвалід війни, подивився картини: “Це ти сам понаписував, хлопче? У тебе великий дар відчуття кольору. Я тобі допоможу”. Після художньої школи вступив до училища прикладного мистецтва. Часто спілкувався зі своїм славетним дідом І. С. Їжакевичем, який дуже радів майстерності хлопця і завжди зустрічав родича привітно: “О, прийшов той, що людей дивує!” Серед гостей славетного господаря бували Остап Вишня, Олександр Корнійчук, Ванда Василевська… А найбільший слід у житті молодого живописця залишив ще один гість діда Їжакевича (про якого, до речі, Нарціс Якович пише книжку спогадів) — 90-літній професор Хургін, який усе життя викладав у Штатах поліхромію, а в рідну Україну приїхав, за його словами, вмирати (прожив 98 років), усе майно віддав Україні, а натомість отримав кімнатку й маленьку пенсію, бідував. На прохання Івана Сидоровича: “Я тобі допоможу з грошима, а ти позаймайся з моїм хлопцем”, — професор два роки давав студентові приватні уроки. Вже перше заняття відкрило допитливому юнакові науку про колір у широкому розумінні, стало основою для вироблення неповторного стилю веселкового письма. Ох і діставалося Нарцісові за те від викладачів, яким не подобалися його “авангардистські експерименти”: “Ви все фантазуєте. Реальніше треба, натуральніше…” А реалії життя були гіркі — почався голод 1947 року. Мама дала синові півкруга макухи: “Будеш відламувати потроху і їсти”, а ще напекла торбинку коржиків, які хлопець беріг, щоб вистачило на півроку: через день з’їдав по одному коржику. Що то молодість! Така була велика жага до навчання, що переборов усі випробовування. Та ті роки запам’яталися ще одним батьківським уроком і навчили щедрості, гостинності, милосердя до всього живого… Одяг і взуття були зовсім благенькі, черевики ремонтував собі сам, але правий уже так порвався, особливо розповзалася підошва, що не допомагав ніякий картон. А заходила дощова осінь, тож скільки радості було, коли знайшов на березі один новісінький черевик якраз на праву ногу, хоч і на три розміри більший. Так і ходив у різних черевиках, навіть на танці у Будинок Червоної Армії, бо дуже любив танцювати падеспань, вальс-бостон, навіть з колежанкою Сонею посіли третє місце на конкурсі виконавців вальсу. Але вже тоді ніколи не забував про самодисципліну і організованість — задля досягнення своєї мети. На танці виділяв лише по одній годині у вихідні. Саме ці риси допомогли в житті усього досягти самому. Згодом закінчив Київський державний університет, здобув філологічну освіту. Перед ним відкривався цілий світ — казковий і прекрасний. Зараз, із висоти свого віку й успішності, розуміє — юнацькі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин