“Народ — єдине джерело влади. Так зазначено в Конституції України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
ШАНС УКРАЇНСЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ
Слово Просвіти, №19 за 2007 рік
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
З усіх минулих пропозицій і проектів щодо врегулювання парламентської кризи мене найбільше здивував Олександр Мороз. Ідеться не тільки про його поведінку до і після указу Президента. Здивувала буквально остання пропозиція, яку поширили українські ЗМІ й на яку майже ніхто не звернув уваги. Пропонувалось як вихід із кризи завершення конституційної реформи в частині змін місцевого самоврядування і децентралізації влади. Простій людині зрозуміло, що в цей критичний момент реформа самоврядування загрожує повним крахом української держави, перетворенням її на колонію сильних сусідів. Чи може у цей момент український політик-державник говорити про реформу самоврядування? Мороз це сказав, що свідчить про одне — фатальне стремління будь-що довершити технологію конституційної реформи, яка виявилася насправді технологією політичної кризи. Зважаючи на досвід і політичну кваліфікацію такого політика як Мороз, хочеться вірити, що він просто помиляється або зіграло звичайне небажання визнавати помилки, які допровадили парламент до появи указу Президента, і спричинилися до серії наступних помилок парламенту. Історія все оцінить, але знаючи Мороза, неважко спрогнозувати, що могло статись у випадку замирення парламенту внаслідок так званого нульового варіанта, а фактично повного відступу Президента. Дуже скоро була б у більшості й перевага в 300 голосів, і узурпація влади з єдиною метою — невмолимого довершення невдалої конституційної реформи. І на це не було б ради, бо комусь в Україні і не в Україні, напевно, це дуже вигідно. Про народ тоді говорили так само, як в епоху “розвинутого соціалізму”, вставляючи модні тепер слівця про демократію, свободу, соціальний захист і об’єднання України під прапором двох державних мов і двох “братніх” народів. Президента для народу обирали б у парламенті депутати за власним “образом і подобієм”. На щастя, Президент України вчасно зрозумів, у яку прірву штовхає націю порушення Конституції парламентом. Коли закон порушує людина, урядовець, навіть численна група дуже впливових громадян — це можна якось виправити і покарати винних. Але коли вищий законодавчий виборний орган допускає порушення Конституції, він має непереборну спокусу зробити цю помилку законом, щоб виправдатися навіть ціною крайнього протистояння. Єдиний вихід — дати хворому парламентові спокій, із розумінням вислуховуючи їхні сентенції про власну дієздатність і незаконність розпуску. Хай так думають, може, це полегшить пережиття психологічного шоку від помильності непомильних законотворців. Багатьом депутатам хочеться вірити і в непомильність народу, який обрав цей парламент. На жаль, усі помиляються, український народ тим паче помилявся на виборах Верховної Ради і ще буде помилятися, опановуючи науку демократії. Що краще: виправити все позачерговими виборами чи заради ґонору парламенту весь народ має ризикувати власними правами і свободами? Якщо йти шляхом протидії повторним виборам, то народ може так і не відчути себе єдиним носієм усієї повноти влади. Дехто під словом “демократія” за інерцією розуміє специфічний український братньонародний соціалізм із невдоволеним обличчям і роздвоєним язиком, у заморожених окулярах і з простягнутою за соціальними подачками зверхбагатих рукою. Цей соціалізм на пару з комунізмом “героїчно” й уявно воює з “кучмізмом”, але насправді щиро мітить в осоружний їм український націоналізм і душі незрозумілих їм українськомовних українців. Заради того, щоб по краплі витравити весь цей маразм із приватизованої української політики, потрібні позачергові вибори, щоб змінити чи хоча б перетрясти партійні засекречені списки і викинути на смітник історії комуністів і соціалістів із головами, вічно обернутими на північ. Чи погодиться “більшість” піти на позачергові вибори? Тільки під батогом. Ніхто добровільно не віддає влади, щоб ризикувати ізнову витрачати великі гроші на власний зіпсований піар. Адже минулі вибори тому й були безпрецедентно витратними, що планувались як здобуток назавжди, а страховкою цьому мала б слугувати конституційна реформа, яку послідовно “протягував” Мороз і соціалісти. Їм важко уявити банкрутство ВР — такої надійної контори бізнесових інтересів, тому шок багатьох екзальтованих нардепів є нормальною реакцією на звістку про позачергові вибори. По-людськи їх треба залишити в спокої і вперто, невідступно робити вибори. Це їх приведе до тями. Вони підуть на вибори, а якщо не підуть — втратять свій шанс. Правда, вибори будуть уже не такими помпезними, як у 2006 році, але зміни складу фракцій-таки будуть. Зрозуміло одне — якщо в парламент знову, навіть у списках реґіоналів потрапить
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
