“Лише українська національна ідея може забезпечити захист державних інтересів України”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «ЩАСЛИВА, ЩО НАРОДИЛАСЯ УКРАЇНКОЮ», с. 1
ЩАСЛИВА, ЩО НАРОДИЛАСЯ УКРАЇНКОЮ
Слово Просвіти, №19 за 2008 рік
Закінчення. Поч. на с. 1
смузі гнати все неозброєне населення на кулемети противника. Ось таким був цей “самый человечный человек”, якого сьогодні вихваляють комуністи. Цей день став переломним у моїй свідомості. Ні, дисиденткою я не стала, але полуда з очей спала. Тверезо почала оцінювати все, що раніше сприймала без сумніву. Згадувала розповіді матері про мого дядька Дениса Гупала, який прибув у село з Балтфлоту переконаним більшовиком, а зіткнувшись із совєтською дійсністю, розгулом терору, прозрів, став отаманом Чорного лісу і загинув за волю й незалежність рідної землі. Усе це мама розповідала під великим секретом. Говорила про те, як їх двічі розкуркулювали, вигнавши багатодітну сім’ю з хати, про страхіття Голодомору, свавілля сільських активістів, що збиткувалися над нею, посилаючи на найгіршу, найтяжчу роботу в колгоспі. Не обминула й нас, дітей, класова ненависть будівничих більшовицького ладу. У п’ятому класі вчитель-партфункціонер майже кожен урок розпочинав, гнівно звертаючись до мене: “Чого на мене так дивишся?” Він був одним із тих, хто розкуркулював мамину родину, виганяючи роздягнених на мороз, по-звірячому переслідував і тероризував малолітніх братів. Доводилося всякого зазнати, ще й бути вдячними, що нас виховують, а не вивозять у Сибір. Мовчали люди, остерігалися одне одного, щоб за необережне слово не опинитися на Соловках. Терпляче звикали малороси — українців було винищено — до большевицького імперського ярма. Сподівалися, що все зміниться на краще. Тим більше, що від з’їзду до з’їзду партія обіцяла нарешті добробут,
а дотеперішні негаразди і страждання народу приписувала різним культам і можновладцям, які нібито відхилялися від ленінського курсу політики партії. А діячі культури й літератури (більшість) разом із партійними пропагандистами оспівували “щасливе” життя народу, привчали гірке сприймати солодким. Так поступово формувався гомо совєтікус. Такою ставала, відганяючи власні сумніви, і я. Знаковою подією в моєму студентському житті було знайомство з поезією Василя Симоненка — одного з найталановитіших поетів-шістдесятників, виразника прагнень рідного народу. Мені не поталанило бути на зустрічі з поетом, яку організували для студентів філологічного факультету. Розповідали, що поводився Василь скромно. І лише коли один із присутніх студентів передав записку, в якій прохав пояснити, яку Україну поет мав на увазі, читаючи вірш “Задивляюсь у твої зіниці”, він палко відповів, що Україна у нього одна. Василь, мабуть, і сам не підозрював, якою любов’ю і шаною користувалася його поезія у студентської молоді. Вірші переписували, вивчали напам’ять — особливо заборонених на той час “Монархів”, “Браму” та інші. Після закінчення навчання разом з чоловіком, а пізніше із сином я десять років працювала у гірському селищі Лопухове, неподалік Усть-Чорнянського лісокомбінату. Там познайомилася з освіченими, близькими мені за духом людьми різних національностей, які запропонували вступити у комуністичну партію. Я сумнівалася. Мені доводили, що можна бути чесною людиною і в безчесному світі, наводили приклади поліпшення добробуту простих людей. Звідки ж мені тоді було знати, що для мого добробуту “трудилися” тисячі політичних в’язнів на золотих копальнях, лісоповалах і, хоч як парадоксально звучить, на будовах комунізму від Колими до Мордовії в надзвичайно важких умовах. І серед них — цвіт української еліти: Василь Стус, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині та багато інших відомих і безіменних борців за права людини. 1975 року ми переїхали до Кременчука. Пізніше, за роки незалежності України, я намагалася більше дізнатися про поетів і письменників діаспори, твори яких в Союзі було заборонено і які розкрили мені очі на всі безчинства, що відбувалися в більшовицькій імперії. Особливо вразили вірші Євгена Маланюка. Поет прагнув, щоб український народ не залишився “без роду-племені”, щоб країну не роз’їла іржа “малоросійщини”, щоб “старший брат” не зросійщив самобутнього українського етносу. Особливо вплинули на формування мого світогляду, націоналістичних переконань провідники ОУН А. Мельник, Є. Коновалець, О. Ольжич, а також твори І. Багряного, Т. Осьмачки, У. Самчука, О. Теліги та інших. Ці величні постаті стали для мене взірцем служіння Вітчизні. Нарешті відкрили засекречені архівні документи НКВС, матеріали літературних фондів, які дали змогу з’ясувати страхітливу сутність тоталітарної системи. Завдяки письменникові Р. Ковалю дізналася про героїчну смерть свого дядька Д. Гупала і його побратимів у Лук’янівській в’язниці. Відтоді стала по-іншому дивитися на історію України, на навколишній світ. Позбувшись сумнівів, 1994 року вступила до Організації Українських Націоналістів (ОУН М), яку в Кременчуці очолив Д. Демидюк.
Після втрати єдиного сина ми намагалися якнайбільше зробити на ниві української мови і слова: організовували курси з вивчення української мови в шпиталі, військових частинах. Понад десять років мій чоловік Дмитро Миколайович очолював міське об’єднання “Просвіти” ім. Т. Шевченка, міг годинами розповідати про непросту і болючу історію України. Подвійними зусиллями ми намагалися продовжити те, що розпочинав наш син, який мав талант до мов, музики та політики. А 2005 року відлетіла в інші світи і душа Дмитра Миколайовича, справжнього патріота-українця. Його справу продовжують колеги, однодумці, просвітяни, національно свідомі українці міста. І все ж, незважаючи на зусилля патріотичних сил, Україна ще не стала українською. Про це свідчать назви вулиць, символи більшовицького режиму в містах. Невже можна спокійно спостерігати, як комуністи з реґіоналами підрубують родове коріння української мови? Зате питання про зняття депутатської недоторканності й пільг опозиція в парламенті так і не підтримала. Україна посідає перше місце за кількістю дорогих іномарок і перше місце за зубожінням населення. Пережите-передумане утвердило мене в переконанні, що лише українська національна ідея, яка базується на українській національній владі, духовності, може забезпечити захист державних інтересів України. Жити краще — це добре, але не на шкоду духовності. Хочеться дожити до духовного відродження нації, побачити Україну передовою, по-справжньому суверенною державою, яка займе гідне місце в колі розвинених європейських держав. Про це мріяли борці, що загинули за її волю.
званий “Гурбенський котел” та захопити Гурбенську гору. Під умілим керівництвом командира Василя Кука бійці УПА почали в трьох напрямках прориватися до Дерманського лісу. Ціною неймовірних зусиль та втрат, передусім серед неозброєних цивільних мешканців навколишніх сіл, повстанці витримали натиск ворога й зуміли прорвати кільце оточення. Курені “Довбенка” та “Бувалого” відійшли в Суразькі ліси; курінь “Мамая” прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів—Шепетівка; відділи “Ясена” і “Дока” пішли у напрямку Клевані. І хоч радянські війська відтіснили відділи УПА з лісового масиву, вони так і не змогли досягти своєї основної мети — ліквідувати оточені групи УПА. Повстанці не лише дали бій досвідченим регулярним частинам Червоної армії та НКВС, гідний подиву та слави українських традицій боротьби часів гетьмана Богдана Хмельницького, а й зберегли основні збройні сили. Командири частин УПА-Північ та УПА-Південь врятували найбільш досвідчених вояків, вивівши їх з “Гурбенського котла”, й двома великими групами з боями пройшли сотні кілометрів однією колоною аж до Полісся, іншою — на схід. Цей бій та рейд вписали героїчну сторінку в історію Української держави. З ініціативи просвітян, духовенства, парафіян та патріотичних сил Рівненщини поблизу найбільшої могили було споруджено капличку на честь героїв Гурб. На одному з хрестів, встановлених на могилах загиблих повстанців, написано: “Спіть, хлопці, спіть… Про долю-волю України сніть!”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
