“Не розмовляєш українською — не вважай себе етнічним українцем”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОРИВ КРІЗЬ ПРІРВУ ЗАБУТТЯ
Слово Просвіти, №19 за 2008 рік
Володимир ФЕРЕНЦ, м. Івано-Франківськ
Українське етнічне середовище давно очікує духовного звільнення від численних перешкод розв’язання мовного питання. На превеликий жаль, проблема української мови еволюційним шляхом не розв’яжеться: кількість формальних і нерідко свідомих порушників мовного законодавства домінує серед населення України. Отже, найбільший ворог — байдужий українець, який переймається лише грошима. Він нічим не відрізняється від совкового “чєловєка” — заздрісного і готового боротися “за шмат добробуту”. Та чи справжній українець цей збайдужілий егоїст? Тим часом українські політики переконані, що російськомовні українці — це нормально. Але чому люди, які не розмовляють українською, називають себе нащадками козаків чи етнічними українцями? Якщо незнайомі люди у натовпі надають перевагу державній мові не своєї, а іншої держави, то які ж вони громадяни України? У Польщі, Франції, Англії чи будь-якій державі світу громадяни поводяться інакше, тому, можливо, й живуть краще. Збайдужілі етнічні українці ніколи не стануть європейцями, залишаючись “російськомовною радянською людиною” в незалежній Україні. Саме на них опирається Росія, прислужники якої “пропихають” через нашу Верховну Раду російську як другу державну. Тож наш європейський вибір, демократія й світове визнання залишатимуться словами, доки рудимент СРСР — мовний суржик — лунатиме з уст українців. Нічого не зміниться доти, доки не скаже брат братові правду: не розмовляєш українською, не вважай себе етнічним українцем. Хто розбудить байдужого чи заляканого співвітчизника? Розмови про примусову “українізацію” російськомовних українців — як абсурд — на посміховисько світові. Замало просто любити мову й співати народних пісень, українською треба щоденно розмовляти і жити, створювати навколо себе україномовний інформаційний простір. Доля української мови та буття всіх етнічних українців залежить саме від пробудження національної свідомості російськомовних етнічних українців. Дехто киває на Західну Україну як на форпост українства й очікує на диво, але його не буде, бо насправді не все залежить від нього, а від тих українців, які продовжують, за звичкою, розмовляти зіпсованою російською, бо так звикли. Вихід є! Слід нагадати всім українцям про відповідальність за майбутнє перед своїми нащадками, повернути графу “національність” у паспорти громадян. Тоді чимало українців повірить у себе, маючи запис у паспорті “українець”. Це слід зробити лідерам демократичної більшості. Може, тоді настане, нарешті, національний прорив крізь прірву забуття, щоб об’єднати і мертвих, і живих, і ненарожденних ів Україні, і не в Україні сущих українців.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
