Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Слово тривкіше за тюрму, воно нас із вами переживе, ним можна наново засіяти і народ, і час, і саму історію”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

«ВЕРБОВАЯ ДОЩЕЧКА»

Слово Просвіти, №19 за 2008 рік

На той час існувало багато судів, часом подвійних і потрійних: судили німці, судили червоні партизани, судили енкаведисти і судили повстанці. Я ж не збираюся нікого засуджувати. Хоч би тому, що Той, хто над нами, не рекомендує перебирати чужі функції на себе. Втім, кожен із цих судів був жорстоким і здебільшого закінчувався смертю винного (або й зовсім невинного, бо і найменша група мала свої усталені поняття провини, лише кара залишалася визнаною всіма). Життя в той час втратило усіляку цінність лише тому, що кінець траплявся на кожному кроці. Це для суддів. А для підсудних існування завжди залишалося єдиною вартісною у світі річчю. У такий спосіб ніби хочу виправдати наступні повороти власної історії. Але й на це не маю права, бо існували поза моєю волею, і навіть залишивши на папері, не здобуду ані доблесті, ані провини, бо що за відвага записати чужі свідчення чи мамині розповіді, коли свистить гірський вітер у погано причинені двері й рипить старою смерекою за кілька кроків від хати: “Звіддавна, як тільки пропав сніг і термін, ним визначений, сплив, нас, мов диких печерних звірів, охопив порив рвати усе, що в’язало із землею, ризик став гострим і неминучим, криївка давила неймовірно, змушувала задихатися не лише від нестачі повітря, а й від безвиході, від можливості щохвилини загинути. Мабуть, нас виштовхувала сама доля. Змиритися зі смертю виявилося неважко. Незмірна втома видушує з людини радість життя, дає їй якийсь нетутешній зір, особливу виняткову оптику. Дивно, але вона не пропадає з роками, навіть якщо тобі пощастить після всього лишитися на цім світі: надходить момент, і звідкись, із середини очного яблука, а може, із надр затаєної свідомості, спливає отой фільтр, і проти нього всі скарби земні — тлін. Ти ніби дивишся із глибини колишнього схрону, час вертається назад, і нема на це все ради. Однієї смоляної темної передопівночі на подвір’ї фуркнула і змовкла полуторка — вантажівка. Шофер приїхав по Козячу маму, аби везти її за кахлем, який виробляли на маленькому заводику в передгір’ї Карпат. Чи не було ближче, Фото Олеся Дмитренка чи колір не підходив — але така сила влади. Поки господиня годувала гостя і помічника борщем, ми тихо перебралися у кузов і прикрилися брезентом, який лежав під ногами. Чи знав водій, що везе насправді, чи й не здогадувався, але до світанку ми загальмували незмірно далеко від рідних місць. Машина спинилася, важко гухнувши, і Козяча мама голосно попросила шофера, аби провів її по потребі, бо сама боїться. Я лишень усміхнулася — чи існувало щось у світі, чого б ця жінка злякалася? Вони подалися вбік і щезли за густими кущами. Ми тихенько зісковзнули з протилежного борту і шаснули у мокру півтемряву, завмерши, поки наша рятівниця нарешті вийшла з лісу, нарікаючи на шаргавицю і ранковий холод, легко вскочила у кабіну, тоді притюпав і шофер, гучно висякавшись, хряснув дверима, і вантажівка натужно захрипіла, рушаючи з місця. Світло за нею ще трошки поблимало поміж деревами і, поволі підстрибуючи, щезло. Нарешті ми лишилися самі: Мирон, Орест, Гроза і я, а ще Боже благословення, на яке сподівалися. Зараз, коли весна вже відчувалася невідворотно, повітря для нас було ознакою волі (хоч волею і не пахло, інакше чого ж ми кралися ночами від села до села, пошукуючи лінію центрального зв’язку), нова дійсність суворо втискалася у дорогу нам землю — люди потроху викидали з минулого життя все небезпечне, а тут знову, наче привиди з тамтого світу, — ці останні герої, із небезпекою власної й чужої загибелі саме тоді, коли, здавалодуже технічно навчений потроху прикручував краник із часом, незламна сила життя і віри, ніби саме ти уцілієш у цій січкарні, розхолоджувала розум, додавала незрозумілої радості, аж інколи хотілося співати. Одного разу група наскочила на засідку (можливо, трапилися ненастирливі стрибки, які теж не бажали вмирати, тож тихенько щезли у холодній дзвінкій тиші нічного повітря, аби завтра не гибіти у якомусь кам’яному мішку районної тюрми, бо хто б їм повірив, що нас було багато, може, й цілий загін, — пуста балачка — прийшла влада однаково не любила і повстанців, і місцевих перекинчиків, насправді не терпіла всього цього народу), провідника поранили, він знепритомнів, а вже тяглося мальовниче передгір’я з його рятівними і часто несподіваними лісками, які витоптали не лише наші хлопці, а й німці, червоні партизани, поляки, румуни, новоспечені комуністи так, що, здавалося, і через роки та трава не підніметься. Ми відтягли хлопця до хати і покликали батька. І хоч командира такого рангу, як Мирон, випадкові люди не проводили, однак не було вибору, мусили за темряви потрапити у певніше місце — чим далі, тим ліпше. Господар, мабуть, переляканий зраненим сином, не подавши, проте, знаку, кинув на плечі якийсь лах і повів несподіваних гостей глухими місцинами на третє село. Я впала на кривій стежці й боляче вдарила ногу, кістка тупо тьохкала, і мені весь час доводилося стримувати сльози — нерви не вит-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин