Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тепер гадай — що то було: перша закоха* ність, взаємна симпатія, чи й перше кохання, якому судилося пройти крізь усе наше життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ОБРАЗ НІЖНИЙ

Слово Просвіти, №19 за 2008 рік

жок. До моїх рук потрапили “Протоколи сіонських мудреців”, а також виданий у Берліні томик віршів Анни Ахматової “Анно Доміні”. Протоколи я уважно проштудіював і дав читати колегам. А вірші Анни Ахматової вивчив чи не всі, і досі пам’ятаю. Носив той томик, читав усім, хто хотів слухати. От Люда й просить: дай почитати. А я — ні. Кажу: я тобі почитаю! Вийшли ми за межі табору, на берег Штокбаху — це ручай, від нього і табір отримав назву — та й смакуємо вразливі для наших душ вірші. Ходили й наступного дня, і ще кілька разів. Але супроти нас стала польська родина. У таборі було два сімейні бараки, один з них польський. Приходить до мене делегація: не баламуть дівчині голову, у вас нічого не може вийти. Чому? Із трьох причин: дівчина неповнолітня, Сталін ваш не дозволить, та й дороги у вас різні. Перше — зрозуміло. Друге — я ще не знав, що Сталін заборонив радянським громадянам одружуватися з іноземцями. А що дороги різні — то Міжнародний Червоний Хрест так вирішив: французів і данців відразу відсилали додому, їм шлях вільний, а польська табірна громада отримала запрошення на реабілітацію в німецький гірський санаторій. Але ми ще зустрілися з Людою: вона подарувала мені фотографію, я переписав їй кілька віршів. Два чи три українською мовою, я вже був трохи знаний у таборі молодий поет. Дещо з написаного розійшлося в інших таборах, пізніше редакція “Зорі Полтавщини” мені пересилала сторінки з щоденників дівчат, які були в одному таборі з моєю сестрою. Кілька віршів були своєрідною перефразою з Анни Ахматової: брав її тему, кілька рядків оригіналу — а далі вже від себе, про наше табірне життя. Люда вклала частку зі збереженого до свого листа — саме такі переладки-переспіви. Тепер гадай — що то було: перша закоханість, взаємна симпатія, чи й перше кохання, якому судилося пройти крізь усе наше життя. Людина фотографія була зі мною іна шахтній каторзі, й на морозній Півночі, й на засніженій Камчатці. А далі обставини перемелювали життя на свій лад. Майже десять підневільних років — і я повертаюся додому зі спустошеною душею. Десь відійшли в темінь мої поетичні захоплення, жадання вчитися, здобути фах і освіту. Та й влаштувати родинне життя не міг: щось відмінилося в мені, перегоріло, навіть не міг закохатися. Парубоцька лють аж розпирає всього, а душа німує. Друзі оточили мене тоді опікою, прилучили до школи, майже за руку відвели в інститут, ввели до поетичного гурту. Добре й те, що сексуально невтолимі поетеси з гуртка відомої феміністки минали мене своєю настирливою увагою… І ось тепер я ношу неочікувано-неймовірний Людин лист — як у ті давні часи вірші Анни Ахматової. Дружина сприйняла це з розумінням, друзі — теж. Незважаючи на всю неймовірність нашого повоєнного розкиданого життя, наш із Людою випадок унікальний. Ніяких змін у наших долях він не провокує, а душевної радості хлюпнув повні пригорщі. На схилі віку це своєрідне запевнення, що ти також був комусь дорогий і потрібний, що навіть через стільки довгих років колись близька тобі людина намагається дізнатися, “що ж зі мною сталось”, і зусилля її освятило небо — лист майже не мав шансів потрапити до моїх рук — від поплутаної адреси (на конверті замість м. Лохвиця значилося м. Похвіса). І те все підносить мою душу до чогось високого і чистого, скроплює її дивною благодаттю. Вибачайте мені за ці високі слова, але відмовлятися від них не маю бажання.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин