“Тепер гадай — що то було: перша закоха* ність, взаємна симпатія, чи й перше кохання, якому судилося пройти крізь усе наше життя”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЩО З ТОБОЮ СТАЛОСЬ? Запитання через 63 роки
Слово Просвіти, №19 за 2008 рік
Микола ПЕТРЕНКО, письменник, колишній в’язень табору “Штокбах”
Я міг би й не отримати цього листа. Навіть те, що я отримав його, можна назвати випадком, майже дивом: його вислано на адресу, за якою ми жили ще до війни. Та й нумерація не збігалася — вона змінювалася, вулиця розбудовувалася. Та й вулиця тоді по-іншому називалася: була Мазилихою, бо на ній розрослися саме хати-мазанки, пізніше її перейменували на Г. Сковороди, і лиш тепер — Т. Шевченка. Збігом виявилося й те, що за цією адресою нині живе мій однофамілець також Микола Петренко. Отримавши той лист, Петренки здивувалися: з Польщі, хто б то міг бути? Польської не розуміли, тож знайшли перекладача. Прочитали ось таке, що їх спершу спантеличило: “Дорогий Колю! Щасливий випадок допоміг мені знайти Твою адресу. Минуло вже 60 років (63!), але в мене ще є маленька надія, що, може, є хтось, хто міг би мені написати, що сталося з Тобою. Чи пам’ятаєш Ти дівчинку, яка працювала на табірній кухні, Люду? Сьогодні в неї є вже діти, онуки і правнуки. Мене разом з родиною американці вивезли на два місяці на відпочинок у гори. Потім ми повернулися в Польщу, на возз’єднані землі. Околиці Зеленої Гури дуже гарні, багато лісів, грибів і ягід, наперед запрошую. Посилаю Тобі частину Твоїх віршів (ксерокопію). Я бережу їх і часто читаю — тоді повертаються спогади, хороші й погані. Але ж із цього складається життя. Перепрошую, що не пишу по-російському. Я трохи вміла писати, але з помилками і, на відміну від Тебе, вже не зможу. Сердечний привіт Тобі і Твоїй родині. Людмила Зелінська (Хоїнська)” Дзвінок від мого однофамільця з рідної Лохвиці був несподіваним. Я листуюся з кількома земляками, з працівниками музею, бібліотеки — але це були нові для мене люди. Дружина Миколи Петренка (пошуком займалася саме вона, роздобувши мою адресу в редакції лохвицької газети, а телефон — у мого родича Миколи Чекмеза), вирішила, що лист адресовано мені. В родині знали про мене, мали кілька моїх книжок. А там — біографічна довідка: був вивезений на примусові роботи до фашистської Німеччини. Окрім того, цікавилися, бо ж не просто земляки, а з однієї вулиці, та ще й прізвище те саме. Тож телефонний дзвінок мене спантеличив. Жінка розповідає передісторію, починає читати лист — і тут мене наче струмом вдарило: підказую назву табору, ім’я дівчини. А коли дійшло до віршів — підказую і збережені в пам’яті рядки. Це було щось таке, чого майже не буває, — більш ніж рідкісний виняток. Хоч у моїй поетичній практиці саме вірші вже тричі спричиняли знахідки давно втрачених на несамовито важкій життєвій дорозі людей. Вперше це було 1967 року, коли у Москві вийшла в російському перекладі моя поетична збірка, а в ній цикл табірних віршів, адресованих конкретним людям, німцям, які допомагали остарбайтерам вижити у ту страшну невільничу пору. Збірка потрапила до німецьких кореспондентів, вони не пошкодували часу на пошук — і зустрілися з “жінкою у чорному”, як її було описано у збірці, а також із музикантом Альбертом Лессінгом. “Жінка в чорному” — Гедвіг Штраус, що втратила на українських землях своїх синів і відтоді стала нашим ангелом-охоронцем, допомагаючи кільком юнакам та дівчатам вижити. Альберт Лессінг — колишній комуніст, який змушений був відмовитися від своїх переконань, але гуманною людиною залишився, теж допомагав остарбайтерам.
Мене тоді запросило німецьке телебачення, і я після певних вагань все ж відвідав німецьких колег, спершу сам, а потім з усією родиною. Знайшов там нових друзів. Перші адресанти з часом попрощалися із цим світом, а дружні стосунки з їхніми дітьми підтримую досі. Друга несподіванка трапилася з книгою “Молитва отця Зенона”. Дівчинка Люда з табору “Штокбах” турбується: “Що сталося з Тобою”? А мене тоді з табору, з американської зони, кадебісти переправили (як і багатьох) в радянську зону окупації, і відразу, наче в прірву, — у “фільтраційний” табір: адже, за сталінським визначенням, — вороги, зрадники, кували зброю проти радянських воїнів-визволителів. Тож спершу два роки на шахті, потім чотири — на засніженій Камчатці. Там, на лісовирубці, взимку доля мене звела із колишнім священиком отцем Зеноном, який допоміг нам організувати вертеп на Різдво, спільну молитву, льодовий хрест на
Водохреща. За це його покарали переводом в інший табір, казахстанський Джезкизган. У перші роки незалежності я повернувся до цієї теми, оповів історію близького мені отця Зенона. І українські колеги з Перемишля у довгому списку замордованих сталіністами священиків розшукали Зенона Бандровича — випускника Перемишльської духовної семінарії, священика спершу в селі під Дрогобичем, а потім у селі Ластівка біля Турки — тут він був ще й капеланом повстанської сотні, за щой поплатився. Можна додати, що життя отця Зенона і після звільнення було переповнене переслідуваннями та поневіряннями, він так і загинув не на рідній землі. А нещодавно його номінували на чин Блаженного, направили відповідні документи до Ватикану. Третя історія — з поемою “Кленовий листок, маки і номер”, надрукованою в книзі з нагоди сорокаріччя закінчення війни. Та поема друкувалася з посвятою “Сестрі Насті, замордованій у гітлерівському концтаборі”. Якось отримую пересланий із газети “Полтавська зоря” лист жінки, яка була (звичайно ж, в юні роки) в німецькій неволі, в таборі “Кютенбах” разом із моєю сестрою. Вона заперечує: “Чому Ви пишете, що Ваша сестра загинула? Вона жива, вийшла заміж за поляка, французького військовополоненого з андерсівської армії, й вони збиралися виїхати, бо тут їх хотіли розлучити московські емісари…” Знов ота сталінська заборона радянським людям одружуватися з іноземцями! Кидаю все, лечу на рідну Полтавщину. В селах Юсківці й Луці жило кілька дівчат, які були разом із Настею в таборі “Кютенбах”. Зібралися на вечерю, подоставали дівочі альбоми, а там фотографії, де вони із сестрою, а на одній — з її чоловіком. У двох збереглися пісенники, а там кілька моїх віршів, які я пересилав сестрі, — ми листувалися, доки можна було. Кілька років пошуків — і лист з Австралії: “Брате мій, я жива!..” Доля нам дала змогу зустрітися — це вже був 1990 рік, я не зміг вибратися до Австралії, приїздила сестра — помандрували тоді Україною, від Києва до Канева, у Лохвиці зустрілися з родиною, із шкільними друзями (їх так мало лишилося). На жаль, невдовзі після тієї подорожі сестрина життєва дорога обірвалася… Так, я належу і до містиків, і до фаталістів, у моєму житті траплялися випадки, які підтверджували саме ці теорії. І дивні збіги цієї, четвертої історії, також переконують мене в цьому. Звичайно, я пам’ятав те, про що нагадували мені рядки з неймовірного листа. Отож весна 1945 року, закінчення війни. Нас, в’язнів табору “Штокбах”, уже визволили американські танкісти, і життя наше змінилося: ніби дві тисячі молодих людей із пекельного передпокою переселилися в райські чертоги. Місце нашого проживання не змінилося — той самий табір, але все змінилося в наших душах: ми вільні! Ми окрилені, повні найромантичніших надій, віри, що відтепер світ зміниться. Що після таких пекельних випробувань людство вирве зі своїх душ навіть дух найменшої неприязні, ворожнечі, що нами всіма керуватимуть добро і милосердя, справедливість і довіра. Німцями теж — ми в таборі бачили безліч прикладів сердечного ставлення до нас простих людей. У таборі ж зустрічі та братання, пошуки земляків, очікування остаточного закінчення війни, перемоги над фашизмом, можливого і жаданого повернення в рідні краї. Перед нами — нові дороги, можливість вчитися, працювати, гідно влаштовувати своє життя; жадання кохання, єднання люблячих душ. А от дівчат у таборі було небагато. І ми дедалі частіше стали бачитися з Людою, “дівчинкою, яка працювала в табірній кухні”. У таборі — на кухні, в медсанчастині, в пральні та в інших закладах — працювали неповнолітні: комендатура суворо дотримувалася приписів і правил. Люді ще не минуло шістнадцять. Якось під час мандрів з табору до міста я познайомився з одним російським емігрантом. Хтось сказав йому, що я пишу вірші, і він запропонував мені кілька своїх кни-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
