Освіта · “Становище науки в Україні не дає змоги молодим науковцям працювати вдома”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
БОЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС — НЕ ЄДИНА СКЛАДОВА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ
Слово Просвіти, №19 за 2009 рік
— Що означає для нас євро$ пейський вимір української ос$ віти? — Уявімо таку систему коордиJ нат: по горизонталі — ефективJ ність і наявність вибору, по вертиJ калі — досконалість і рівність (справедливість). Це — система координат з чотирьох суспільних цінностей, автор її американець Серджовані. Він ілюструє її приклаJ дами з історії розвитку освіти США. Моя позиція така: ми опинились десь між ефективністю й досконалістю — як для суспільних потреб. Ефективність найлегше визначити. Це найкращий результат за найменших видатків. Ми мали унітарну систему освіти, а рівність можливостей — ілюзорна. Розрив між якістю освіти залежав від реґіону, місцевості, село це чи місто. “Європейський відрізок” української освіти ще надто малий. Але, що дуже важливо, — з’явився вибір. — Дмитро Дроздовський, який аналізував якісний склад тих, хто пройшов зовнішнє неза$ лежне тестування 2008 року, стверджує, що низькі результа$ ти незалежного тестування (майже 44 % випускників шкіл знають українську мову і літера$ туру на трійку; трієчників з мате$ матики — 46 %) — “не провина дітей, а ґандж усієї системи ос$ віти, в якій не плекають учите$ лів-новаторів. Це і провина дер$ жави, яка не дбала і не дбає про вчителів”. — Слід говорити не лише про вчителів-новаторів, а й про середній рівень учительського загалу. У нас, звичайно, є чудові вчителі. Але важливий середній рівень. Щоб досягти належного рівня в освіті, а згодом і в суспільстві, треба дбати про основну масу. А щодо новаторства, то ми вже мали змогу переконатися, що стиль і методи новацій важко передаються іншим. Це була ілюзія — поширення досвіду новаторів. А в технологічній площині треба говорити про належну підготовку вчителів, їхній розвиток. — І все ж мусимо, хоч як прикро, констатувати: держава про вчителя не дбає, як нале$ жить. Повернуся до згаданої статті. Автор стверджує: “Ще потужну двадцять років тому систему освіти, — коли україн$ ські вчені (зокрема, і математи$ ки) їхали у США, у країни Латин$ ської Америки, і там здобували дипломи професорів за лічені роки, держави давали їм квар$ тири і фінансували наукові про$
екти, — зруйновано. В Україні — пустка”. Ви погоджуєтеся з цим? — Уже нинішня молода генерація знаходить собі місце на Заході. Становище науки в Україні не дає змоги молодим науковцям працювати вдома. Троє моїх однокурсників працюють на Заході. І на дуже високому рівні. А з ними — і їхні аспіранти з тих країн, де вони працюють, і наші також. Щороку хтось із них веде спецкурси на біологічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, який і я закінчив. Збираються студенти і викладачі, відбувається цікава і потрібна розмова. Це дає нашим студентам відчуття перспективи. Нещодавно був семінар на пошану Омеляна Гойди. І коли я почув виступ свого однокурсника, який отримав від Французької академії наук найвище наукове звання, пожалкував, що свого часу залишив біологію, що не займаюсь науковими дослідженнями. — “Європа насувалася на нас поступово, — читаємо в Леоніда Шульмана (Свобода. — 2007. — 17—23 липня). — І не найкращим боком. Мене пересмикнуло, ко$ ли всі вищі навчальні заклади почали йменуватися універси$ тетами”. — Мене теж. Як каже професор Зарічний, університет — університетом, але мають бути галузеві інститути, бо ж університет — від слова “універсальний”. Це ніби родова ознака. У нас впроваджується нині Болонська система. На жаль, у спрощеному вигляді, через “арифметику”. Захопилися підрахунками в контексті кредитно-модульної системи: нараховують бали і вважають, ніби вдалося перевести навчання в іншу “школу”, інший вимір. Цим переважно і вичерпується запровадження Болонської системи. А мало б бути справжнє залучення студентів до усвідомленої самостійної праці.
Студенти наші повертаються із Заходу й мусять у своєму ВНЗ до-складати іспити з дисциплін, яких там не вивчали. Тобто у нас поки що належним чином не погоджено навчальні плани — відповідно до того, як вимагає Болонська декларація. А навчатися нашим студентам там також непросто. Не звикли до такого підходу — повсякденної самостійної праці у бібліотеці. Але мусять працювати, бо ж іспити там скласти непросто. — Тепер про наше копію$ вання іншого нововведення: випускаємо, за західним зраз$ ком, бакалаврів, спеціалістів і магістрів. Багато хто вважає це шкідливим новаторством. Або принаймні не схвалює цієї тріади. — Тут є пастка. Доки був проміжний рівень — “спеціаліст”, то дуалізм “спеціаліст” — “магістр” давав змогу маневрувати. Спеціаліст — послідовна модель учителя. Бакалавр — це ніби “незакінчений” учитель. Така думка превалює. А як на Заході? Там бакалаврат інший. І якщо в нашому розумінні другий бакалаврат — наче той самий кваліфікаційний рівень, ніби незакінчена вища освіта, то на Заході це з іншої предметної галузі. — Чи справедливо, що на ма$ гістра треба вдруге вступати до свого ВНЗ? Тим більш, що серед кандидатів на магістра — і ви$ пускники інших ВНЗ? — На мою думку, магістерські програми мали б стосуватися меншої кількості студентів. Досі було звично мати спеціаліста-учителя. Якщо реально подивитися на речі, цієї можливості тепер нема. Адже магістерські програми відкрито на державному рівні. — А чи достатньо сил у Ва$ шому інституті? — Можливостей обласного інституту післядипломної освіти, річ ясна, ніколи не буде достатньо — в області 40 000 педагогів, а від 5 до 7 тисяч щороку підвищують кваліфікацію. Ми перейшли до кредитно-модульної системи. Постійно вчимося, і значна частина нашої діяльності наближена до місця праці вчителів. Працюють методичні об’єднання освітніх округів, учителі-консультанти. Чимало уваги приділяємо інформаційно-комунікативним технологіям. У районах працюють учителі, яких називаємо тренерами. Ідеться про вчителів інформатики. На базі шкіл, де є обладнання, вчителі організовують 48-годинний курс для інших учителів. Укладаємо трудові угоди з педагогами про те, що вони надають послуги з підвищення кваліфікації для певної кількості колег. — В Україні нині функціону$ ють 904 ВНЗ І—ІV рівнів акреди$ тації. Чи є потреба в такій кіль$ кості? — Запитання риторичне. Зрозуміло, що ні… На мою думку, ми не втратили конкурентного потенціалу. Якщо поглянути на проблеми, які досліджують у країнах ЄС, то їхнє бачення з нашим збігається. Проблеми у нас схожі. Закордонні колеги також критично висловлюються про інформаційно-комунікативні технології в освіті. Можливо, це трохи інший рівень критичності. Наша проблема в тому, що ми відірвані від загальноєвропейського дискурсу. Якщо взяти перелік світових періодичних видань, з якими можуть ознайомитися наші освітяни, то він дуже скромний. Таких видань одиниці. Коли я навчався в аспірантурі в Підмосков’ї, читав усе, що виходило у світі. Є альтернатива — Інтернет. Але у нас мало хто читає, та й то епізодично. Усі ми повинні добре розуміти освітянський контекст, бути в єдиному науковому полі.
— Міністр Іван Вакарчук ініці$ ює обмін викладачів і студентів з різних реґіонів. Як Ви ставитеся до такого нововведення? — Більш ніж позитивно. Ми понад десять років тому пробували це робити, але тоді міністерство вдалося мало не до рознарядки. Нині маємо контакти з Одесою, Луганськом, Донецьком. У мене є деякі доповнення щодо компетентнішого підходу у формуванні змісту освіти. Звичайно, дешевше, коли приїжджають викладачі… — Як запроваджується про$ фільне навчання? — На мою думку, школа не повинна бути надто спрофільовізованою, хоч профорієнтація потрібна. Адже школа — це загальноосвітній заклад. Тим більш, що нині в моді парадигма освіти протягом усього життя. Дуже часто трапляється, що людина з часом змінює професію. Ми ще мало працюємо над тим, щоб пропагувати освіту відповідно до здібностей конкретної особистості. Потрібно якомога ширше давати учням уявлення про світ професій. Але раннє орієнтування на професію малоефективне, як і бакалаврат у ВНЗ. Нині переходимо на 12-річне навчання. Намагались випередити ситуацію через підготовку навчально-методичного матеріалу, підручників, але щоразу з’являвся якийсь предмет (“Етика” в 5—6 класах, “Художня культура” в 9 класі). Нам бракує висококваліфікованих учителів з мистецтва і музики. Тут багато залежить від Києва. Міністерство освіти і науки повинно дати в цьому плані чіткі рамки. Треба виходити з досвіду шкіл нового типу. — Які проблеми Ви ще виок$ ремили б? — Є прогалини у підготовці вчителя. В інституті ми його доучуємо. Але з’являється попит на нові спеціалізації. Наші амбіції зводяться до того, щоб за новими спеціалізаціями сформувати одну-дві групи. Самотужки цього не зробимо. Треба шукати партнерів — у Львівському національному університеті, Національній академії мистецтв, Університеті фізичної культури, щоб спільно ліцензувати нові навчальні програми. У межах країни має бути мобільність, Болонський процес — не єдина складова європейської освітньої політики.
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК двох годин і закінчилося узгодженою пропозицією про подальшу співпрацю школи з парламентарями. Зокрема, гостей запросили взяти участь у парламентських слуханнях з актуальних проблем розвитку освітньої галузі, а на згадку вручили сувеніри і книжки, видані мною саме для вдосконалення виховної роботи у системі освіти.
Які кроки здійснюють у напрямі європеїзації української освіти? Чи конкурентоспроможна наша вища школа на світо$ вій арені? Що означає бути вчителем сьогодні? Про це роз$ мовляємо з директором Львівського обласного інституту піс$ лядипломної педагогічної освіти кандидатом біологічних на$ ук Романом Шияном.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
