Шевченкіана · “Дві унікальні у своїй самобутності й шляхетному альтруїзмі особистості”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ЙОСИП АБРАМ
Слово Просвіти, №19 за 2009 рік
Нещодавно виповнилося 90 років Йожкові Краглю — сло$ венцеві, ім’я якого тісно пов’язане з ім’ям його вчителя Йо$ сипа Абрама, автора першого ґрунтовного перекладу поезій Тараса Шевченка словенською мовою, виданого у 1907— 1908 рр. у двох томах белетристичної серії Католицької кни$ гарні в Любляні. Йожко Крагель — власник-зберігач багатого письменницького архіву вчителя, автор кількох книжок і бага$ тьох статей у періодичних виданнях про видатних словенців$ патріотів С. Рутаря, В. Водопивця, І. Трінка. Вітаючи ювіляра з дев’яносторіччям, вміщуємо статтю В. Гримича про нього.
Йожко Крагель. Фото 1999 р.
су, заходився знайомити мене з тим, що півгодини тому могло здатися хіба що сном. Купа рукописів росла й росла переді мною на столі. Десятки, багато десятків аркушів різного формату, писаних чорнилом і олівцем, численні чернетки й чистовики перекладених поезій Шевченка, кожна у кількох варіантах, з новими й новими правками, що засвідчували дуже сумлінну перекладацьку працю; завершені статті й уривки з них, конспекти використаних українських джерел, бібліографічні нотатки, примітки, коментарі, передмови, післямови, ізнов-таки в кількох варіантах. А ще листи… листи… листівки… Одне слово — багатюща творча лабораторія митця, відданого справі, що колись полонила його на багато років. Ґрунтовне знайомство з таким багатим архівом — звісно, справа не однієї ночі. Отож, аби наш вояж не минув марно, не обмежився самим спогляданням архівного скарбу, порадившись із господарем, я вирішив принаймні “інвентаризувати” побачене, тобто нехай кустарно, непрофесійно, але зафіксувати у зошитах головне: наявність, характерні риси і стан за можливістю всіх складових архіву. На це й пішла майже вся та незабутня ніч. Люб’язність і тактовність господаря, доброзичливий усміх, що не зникав з його обличчя, відчутне без слів бажання допомогти мені, якось полегшити справу не мали меж. Пам’ятаючи, що часу в нас (власне, в мене) небагато, ми свідомо обмежували спілкування тільки тим, що стосувалося архіву. Хоч бажання познайомитися ближче, погомоніти про життя, життєві колізії, інтереси, творчі задуми тощо нам не бракувало. Ближче до ранку стос паперів почав помітно танути, а тоді й зовсім зійшов нанівець. Йожко Крагель наполіг, щоб ми бодай півтори години якщо не поспали, то принаймні подрімали, адже йому, крім усього, доведеться ще підвезти мене до міста Гориці, звідки вже автобусом я подамся до Любляни. На тому й погодилися…
ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ЗА ТЕРНИСТИХ ЧАСІВ Прокинувшись, ми потрапили в приємний полон чогось такого духмяного, що віщувало неймовірну смакоту. Куховарка накрила стіл, а пан Йожко запросив її й мене до нього. Перше, ніж вдатися до сніданку, Йожко, начебто вибачаючись, і можливо, цікавлячись моєю реакцією, проказав: — Даруйте, ми спочатку помолимося. У нас так прийнято перед трапезою. — Помолімося, — мовив я, прочитав свій “Отче наш” і перехрестився не без надії, що це, окрім звичайної чемності гостя, може посприяти більшій відвертості у бодай короткій розмові, на яку, як мені здалося, і він сподівався. Я подякував Йожкові за гостинність, за допомогу з архівом, висловив задоволення з приводу нашого знайомства. Господар у відповідь сказав, що його теж врадував мій неочікуваний візит і увага до пам’яті його вчителя. Помалу ми увійшли у спокійне русло розмови про Абрамів архів, про Йожкові літературні заміри, про місце обраної ним сфери діяльності в суспільстві. Раптом співрозмовник збентежив мене несподіваною реплікою: — Я тільки не розумію, чому нас треба боятися? — Кого це “нас”? — перепитав я. — І хто боїться? — Ну, нас, тобто священиків. А бояться… Передовсім влада… Чиновники… Міський службовий люд… Окрім вірян, звісно… — Мабуть, це питання не до мене, — мовив я. — І не до Інголича, з яким я до вас приїхав. Адже ні він, ні я вас не боїмося. Хіба ви цього не помітили? Якби боялися, то, може, і не їхали б до вас. Або побачивши вас, повернулися б і поїхали геть?! Хоч таким боягузом я не хотів би бути. — А якщо я вам скажу, що 1948 року югославська влада… комуністична, засудила мене до смертної кари?! “Через розстріл!” Неочікуване зізнання приголомшило мене. Не самим фактом, а надто різким переходом від того, про що ми досі розмовляли. Не знаю, що саме підштовхнуло Йожка до цього одкровення. Але за віщо можна було вдатися до такої суворої кари стосовно мирного, інтелігентного сільського священика?! Утім, згадавши періодичні спалахи й перипетії перманентної війни совєтів з творчими, релігійними і навіть сільськими трудівниками на рідних українських теренах, я погамував свій емоційний спалах і більш-менш спокійно зреагував: — Сподіваюся, ви розповіли це не для того, щоб налякати мене? Я міг би вас теж утаємничити у таке, що відбувалося та ще й зараз відбувається в нас, зокрема, в Україні. Варто було б поговорити про все це. Спокійно, нікуди не кваплячись. Але доки на семінарі “наші” наглядачі не оголосили тривогу з приводу пропажі одного із семінаристів, нам, мабуть, варто поквапитися до Гориці. Час не жде… Часу для розмов і сповірянь у нас тоді й справді не було. Але згодом, коли політична ситуація у Словенії (як і в нас) потроху стала змінюватися на краще, у Йожка Крагля не тільки зміцнів намір розповісти про пережите, а й з’явилися можливості здійснити це. 1988 та 1989 рр. у тижневику “Druzina” (“Сім’я”) він опублікував окремі розділи, а 1990-го видав книжку-свідчення “Мої казні”, в якій докладно описав сфабрикований судовий процес над ним і вісім років ув’язнення. Тридцятирічного жупника із села Лівек звинуватили в тому, що після остаточного встановлення державного кордону між Словенією та Італією він залишився на словенському (!) боці, тоді як більшість священиків, переважно старшого віку, побоюючись репресій комуністичного режиму, емігрували до Італії, для чого треба було пройти бук-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
