Поетичний автограф · “Якщо вже витати у хмарах, то треба, щоб чулася твердь під ногами”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
Анатолій БОРТНЯК ІРОНІЧНІ КАТРЕНИ
Слово Просвіти, №19 за 2009 рік
* * * Я був на Ельбрусі між хмарного неба. Відтоді тримаюсь програми: якщо вже витати у хмарах, то треба, щоб чулася твердь під ногами.
* * * Скидається мені картина ця на сатанинський глум чи Божу кару: то тут, то там баран або вівця пасе людей, що збилися в отару.
* * * Жив-поживав людоїд в давнину, погляди мав щиросерді. Криком не раз він будив далину: “Люди, люблю вас до смерті!”
* * * Ознаки ще з печерної імли відбито в генах наших індивідів: одні від гуманоїдів пішли, а інші явно від гуманоїдів.
* * * Те прислів’я давнє при нагоді уточнімо в новочаснім вияві: дядько, як належить, на городі, тільки бузина чомусь у Києві.
* * * Насмічено в пам’яті нашій, замулено. Вже й, сповнений духу злощасного, Шевченка назвав пережитком минулого один недожиток сучасного.
* * * “Розіпни!” — до сьогодні з біблійної мли не змовкає орава затята. Вже Євангеліє від Іуди знайшли. Видно, скоро знайдуть — від Пілата.
* * * Природу любимо дотла з шаленим захватом вандала. Вона — навколишня була, та вже навколішньою стала.
* * * Зводять все у культурі на секс і на мат культуртрегери нахабкуваті. Геніальне мистецтво уже не формат, генітальне лише у форматі.
* * * Хам (Ноїв син, брат Сима та Яфета) забрів до нас і наш паплюжить рід. Антисеміт — це не моя прикмета, а щодо хамства, я — антихаміт.
* * * Застарілі ці ваші новації, претензійно закручені текстики. Ви обходитесь без пунктуації, а чому б не відразу без лексики?
* * * Пішов поет (невдаха із невдах) у піснярі — вже успіху досяг. Гримлять пісні, але не чути слів, ніхто й не знає, що він там наплів.
* * * Критик би розвіяв цю полову. Та до збірки віршів дав натомість космонавт похвальну передмову. Космонавти люблять невагомість.
* * * Мовний рівень державця достатній цілком, якщо знає він “два язика”, володіючи суржиком (зі словником) й матірщиною (без словника).
* * * “Ко мне!” — собаці віддає наказ моя сусідка, мовою і зовні — типова українка. Та у нас собаки все одно “російськомовні”.
* * * Ось вам приклад із виразів перекладних, що для роздумів поштовх дає: якщо більшість у нас переважна, то в них — “большинство подавляющєє”.
* * * Вовк переконував, як міг, сусідів з поля, з лісу, що спільний простір для усіх потрібний до зарізу.
* * * Поранена козуля до мисливця бреде, не зрозумівши, хто убивця, очима просить їй допомогти… Чомусь згадалась, Україно, ти.
* * * Гойдали нас пестливі дзеньки-бреньки. Не тільки “ненько” — мовили до мами, ми й ворогам казали: “воріженьки”… І з козаків зробились козачками.
* * * Мов рубікон, партійний муже, переступив ти знов поріг, з якоїсь партії в нову вже прийшов, побачив, перебіг.
* * * Світ від виборчих наших прояв ошелешений, мов заворожений. Переможець в нас той, хто програв, а хто виграв, то той переможений.
* * * Сенатором римським обрали коня, Калігули вволивши дике бажання. Вмикаю транзистор — та сама дурня: із залу Верховної Ради — іржання.
* * * Їх день у день мета одна веде під зводи товстостінні — укотре знов зійтися на взаємонепорозумінні.
* * * Боком обходять у нас депутати гнаних, злиденних, сумних… Мусять (за статусом) не захищати, а захищатись від них.
* * * “Ніщо людське для мене не чуже!” Народжену в душі пишнобородій, класичну фразу вік наш береже: у нас її повторить кожен злодій.
* * * Коню дарованому в зуби усе ж заглянь. Хай Трої тінь застереже тебе від згуби: чи не троянський часом кінь?
* * * Ридма знов співатимемо: “Ой…”? Гнутимем хребти на чужину? Нам потрібен мир, але не той, що страшніший навіть за війну.
* * * Виступають вони з двох боків барикад полум’яно — за злагоду й лад; одне одному яму копають вони, щоб зарити сокиру війни.
* * * Характерний суспільний синдром нам зразки демонструє сумні.
Ось один з них: баран бараном, але весь в золотому руні.
* * * Хабарництво нині в законі у нас. Служиві на лапу беруть повсякчас. Один з них, проте, не бере хабарів, на чому недавно якраз погорів.
* * * Згріб яструб солов’я, відому пташину з’їв усмак. Публічно згадував потому: “Прекрасний був співак!”
* * * Запишалась копійка одна з-поміж різних монет у крамниці, гордовито сказала вона: “Не розмінююсь я на дрібниці!”
* * * Іскривсь водоспад, вирував стрімголов, вибризкував думку сувору: буває й падіння таке, що немов звитяжне піднесення вгору.
* * * Радіють іуди такій от штуковині, збереженій з давніх віків: усі заробітки в нас оподатковані, окрім тридцяти срібняків.
* * * Така пиха в стовпа була! На сосну, дуба чи березу дивився зверхньо, стовбула — як на зелену неотесу.
* * * Не все ще нам відомо до кінця. А, втім, коли про це ведеться мова, на всяке запитання мудреця у дурня завжди відповідь готова.
* * * Промови твої — гуркотнеча сама. На жаль, у них проблиску думки нема. Коли вже грозою явивсь над людьми, то зблисни спочатку, а потім грими.
* * * Впізнаю тебе по велемов’ю. Свідчиш ти з програмного рядка, що писав цю збірку віршів кров’ю… Але, видно, кров твоя — рідка.
* * * Створив ти циклу творчому завзятті — набір крилатих виразів і фраз. Вони такі, я впевнився, крилаті, що вилітають з пам’яті ураз.
* * * З екранів нецензурщина ірже. Брутальна пісня. Книжка матюкова. Свободи слова домоглися вже, пора боротись за цензуру слова.
* * * Така вона й поміж людей традиція дієва: коли у зайця ювілей, то перший тост — за лева.
* * * Мені неприємні в’язкі славослівці, облесність чужа взагалі. Люблю лиш, як гладять мене по голівці мої онучата малі.
* * * Цей проти течії не попливе. Все зважить, озирнеться на всі боки і, вигукнувши гасло: “Хай живе!..”, додасть, обачно уточнивши: “Поки”.
* * * Свиню годували досита. Однак невдовзі забили в хліві… Ніщо не вкорочує віку отак, як щедрі харчі дармові.
* * * На творчу думку спротив хижо скалиться відтоді, як в придачу до вола не винайшли ще колеса, а палиця для нього вже підібрана була.
* * * Тішать нас історії аннали парадоксом тим або ж отим… Вік, в якому золота не знали, називали греки золотим.
* * * Всього досяг цей спритний індивід, завдячуючи куму, свату, брату… І ось помер. Невже у кращий світ потрапив теж, за звичкою, по блату?
* * * Підзорює велетів зло звідусіль. Під настрій подумав на морі я, що кит — очевидно, вразливіша ціль, приміром, аніж інфузорія.
* * * “Бути чи не бути?” — ця дилема в нас перефразована давно й до кінця розв’язана, зокрема: “Пити чи не пити? Все одно!”
* * * Гризуть тебе підозри, застороги… Тобі про те і чути не з руки, що сам Ісус мив однодумцям ноги, — ти ж їм перемиваєш кісточки.
* * * Не вдалося воріт барану повалити, хоч гризла охота. Він відхекався й мовив: “Ну й ну, надзвичайно уперті ворота!”
* * * Мене під три чорти (а чи й під триста) послав ти гнівно — за мою пародію. Але коли не стане пародиста, то хто ж тебе читатиме, добродію?
* * * Досяг ти і слави, і влади, земляче, за тебе усе ж у тривозі я. Ти маєш залізний характер. Тим паче його під’їдає корозія.
* * * Мені термометр підказав допіру, що гарячковість — річ сумнівна досить. Коли в людині жару понад міру, то жар уже не гріє, а морозить.
* * * Не продав ні примірника мій побратим, як і я, попри плани міражні… Залишається гірко втішатися тим, що письменники ми — не продажні.
* * * Причіпок для ревнощів є сто, та скажу з добра, а не в злобі: найчастіше той ревнує, хто сам не вірить в себе чи собі.
* * * Я грішний. В’язнуть, вочевидь, гріховні реп’яхи… Але за що Господь простить, як не за ті гріхи?
* * * Як умру, сягнувши небосхилу, і моя душа перейде в міф, — покладіте камінь на могилу, що його котив я, мов Сізіф.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
