Мова єдина · “Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
ЗМІНИВ УКРАЇНСЬКЕ ПРІЗВИЩЕ — І ТИ ВЖЕ НЕ УКРАЇНЕЦЬ…
Слово Просвіти, №19 за 2009 рік
Ірина МАГРИЦЬКА, кандидат філологічних наук, доцент СНУ імені Володимира Даля, м. Луганськ
Український прізвищевий ономастикон, історія формування якого сягає глибокої давнини, конденсує цікавий матеріал не лише для лінгвістів, а й для дослідників історії, культури та психології українського народу. Надзвичайно інформативні в цьому плані прізвищеві найменування, утворені від звичайних іменників безсуфіксним способом. Вони належать до загальноукраїнських прізвищ, що, за свідченням учених, був сформований уже в ХVI ст. Писемні пам’ятки засвідчують їхнє домінування на всьому українському терені — вони становлять 53 % індивідуальних або родових найменувань осіб того періоду. Походять такі прізвища, як правило, від дотепних прізвиськ, які давали запорозькі козаки та українські селяни одне одному. Семантичний спектр таких найменувань надзвичайно широкий: це назви рослин (дерев, кущів, квітів, сільськогосподарських культур) або їхніх плодів; назви професій, посад; назви за національною або соціальною належністю, за фізичними і психічними ознаками; назви тварин, птахів, риб, комах; назви частин тіла людини (тварини, птаха); знарядь праці, музичних інструментів, страв, будинків та їхніх частин; одягу, зброї; назви спорідненості та сімейних стосунків; назви абстрактних понять, явищ природи, хворобі знаків на тілі; географічні назви; назви виробів і продуктів праці, матеріалів, речовин, грошей, засобів транспорту; розваг, іграшок, акустичних вражень; назви, пов’язані з релігійними віруваннями, обрядами, звичаями; це і слова з дитячої мови, і назви мір простору та часу тощо. В основі цих прізвищ — загальні іменники, які можна зарахувати до різних пластів лексики: одні зних належать до активного словни-
Іван ПАСЕМКО, завідувач відділу координації вітчизняних і зарубіжних центрів українознавства, член Міжнародної науково-координаційної ради з проблем українознавства
Наприкінці квітня цього року НДІУ МОН України та Міжнародна асоціація “Україна і світове українство” у межах Днів науки провели Всеукраїнську науково-практичну конференцію “Українознавство в системі освіти і науки”. На стендах представлені міжнародні контакти Інституту, зокрема, перебування директора Петра Кононенка у Грузії на запрошення грузинського українознавця професора Отара Бaканідзе, творчий звіт академіка Петра Кононенка та доцента Тараса Кононенка, які на запрошення Представництва України в ООН побували в США задля читання лекцій “Культура миру”. Окремий стенд — про діяльність Наукової бібліотеки НДІУ, яка нині стала справжньою інформаційною скарбницею. Учасники конференції затримувалися біля виставлених примірників журналу “Українознавство”, книжок, публікацій в колективних виданнях, біля ХХІI тому Збірника наукових праць НДІУ (2008) та всеукраїнських журналів, де оприлюднено наукові статті, нариси окремих авторів Інституту. Кожен підрозділ Інституту зі знанням справи оформив випуски власної друкованої продукції. Директор Інституту, академік УВАН США, кавалер Міжнародної премії ім. Й. Ґ. Гердера представив гостей конференції. Серед них були Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, Герой України, письменник Юрій Мушкетик, народний депутат України Генка української літературної мови: Гречка, Квітка, Гуцул, Півень, Солонина, Заєць, Приймак, Заїка, Шелест, Жила, Чуприна, Вареник, Ковбаса, Сметана, Шапка, Ковпак, Голод, Чоп, Сирота, Скрипник, Співак, Король, Рибалка, Розкаряка; інші функціонують у сучасній мові як застарілі або діалектні слова (тут і далі наводимо значення цих слів за 4-томним “Словарем української мови” Бориса Грінченка): Богомаз (“іконописець”), Гайдук (1. “Високорослий вартовий”; 2. “Різновид танцю”; 3. Гайдука садити, ударити. “Танцювати навприсядки”; 4. Ніс гайдука скаче. Вираз для вказівки на чийсь великий апетит, посилену роботу щелепами), Гоголь (“дика качка”), Дейнека (1. “Ломака, палиця”; 2. “Піхотний полк, створений 1657 р. полтавським полковником М. Пушкарем із погано озброєного наброду (винників, броварників, пастухів і наймитів)”, Шляхта (“дворянський стан у Польщі”), Кметь (1. “Селянин, хлібороб”; 2. “Кмітлива людина, винахідливий, хитрун”), Джура (“козацький слуга-товариш, зброєносець, який ходив із козаком у походи та битви”), Каплун (1. “Вихолощений півень”; 2. “Хитрий віл”), Литвин (1. “Литовець”; 2. “Білорус”); треті вже вийшли з ужитку: Бельмега, Голута, Кордун, Кулбай, Ревута, Скорута, Скробут, Чичерка, Чорбач, Шабуня, Чеверда, Чемерис, Чермит тощо (шляхи їхньої появи можна спробувати встановити за допомогою етимологічних словників і свідчень дотичних до мовознавства дисциплін). Ця найчисленніша група українських прізвищ об’єднує безсуфіксні утворення, які використовують (або використовували в минулому) також як загальні назви. До речі, використання іменників як прізвищ без додавання спеціальних суфіксів зближує українську мову з деякими європейськими, зокрема англійською. Так, англійські прізвища Wolf, Birch, Foot, Sparrow утворені лексико-семантичним способом від wolf “вовк”, birch “береза”, foot “нога”, sparrow “горобець” тощо. Цією рисою українські прізвища суттєво відрізняються від російських, серед яких немає прізвищ, утворених таким способом. Відомо, що іменники — загальні назви — могли потрапляти до класу прізвищевих назв шляхом додавання до них власне українських суфіксів, як-от: швець > Шевч-енк-о; щерба (“навар із чогось, юшка”) > Щерб-ак, Щерб-ань, Щерб-ин-а, Щерб-ан-ець; чобіт > Чобіт-к-о, Чобот-ій; сиротина > Сиротин-ець; чмир > Чмир-ів, барило > Бариляк; москаль > Москал-юк; борода > Бород-ач; брат > Брат-усь; чуб > Чуб-ар; шум > Шум-ил-о, Шум-ейк-о; коса > Кос-ач; лоб > Лоб-ас; капуста > Капуст-ян; кучма (1. “хутряна шапка”; 2. “скуйовджена голова”) > Кучм-инд-а тощо. Усі наведені прізвища належать до традиційних українських антропонімів. Натомість до сучасного антропонімікону входить безліч прізвищ, утворених від іменників — загальних назв, словотвірна структура яких містить уже не українські, а власне російські суфікси -ов/-ев, -ин: Бугайов, Буряков, Гетьманов, Каплунов, Сотников, Ковальов, Шевцов, Щербаков, Приймаков, Горобцов, Бабичев, Сердюков, Барилов, Довжиков, Хрущов, Горбачов, Чубаров, Чумаков, Запорожцев, Мандрикін, Цибулін, Шульгін і т.ін. Не треба бути філологом, щоб віднайти в цих прізвищах генетично українські антропооснови. А якщо б,
припустімо, ці основи були не українськими, а російськими, то прізвище Бугайов писалося як Биков, Буряков — Свєклін, Каплунов — Пєтухов, Ковальов — Кузнєцов, Шевцов — Сапожніков, Щербаков — Наваров, Приймаков — Прийомишев, Горобців — Воробйов, Бабичев — Волокітін, Сердюков — Тєлохранітєлєв, Барилов — Бочкін, Довжиков — Дліннов, Хрущов — Майскожуков, Горбачов — Горбатов, Чубаров — Хохлов, Цибулін — Луков, Шульгін — Лєвшин (від рос. левша). А такі етнографізми як сотник, гетьман, чумак, запорожець, мандрика тощо непритаманні російській етнокультурі. Ніхто не заперечить, що додавання до питомо українських антропооснов нетипових для української мови прізвищевих суфіксів призвело до спотворення прізвищ і засвідчило їхнє зросійщення. Зважаючи на історичні обставини, можна стверджувати, що процес зросійщення українських прізвищ відбувався активно впродовж ХІХ—ХХ ст. і за бажання носіїв цих прізвищ (коли українцеві, чи “малоросу”, або ж “хохлу”, вигідніше було змінити свою національність на російську, чи “великоросійську”, оскільки без цього він не міг “вибитися в люди”, або ж залишатися українцем було просто небезпечно — як, наприклад, під час Голодомору), і без бажання (це робили працівники імперських і радянських урядових органів, колонізуючи місцеве населення). Спостерігаючи за офіційними (зафіксованими в паспортах та інших документах) прізвищами наших співвітчизників, помічаємо, що в одних випадках процес зросійщення торкнувся їх меншою мірою (напр., Гетьманов, Сотников, Бабичев, Довжиков), а в інших — біль-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
