Шевченкіана · “Акція “Збудуймо Кобзареву церкву” збудила суспільство, бо екранувала те, що витало в повітрі — вболівання за українське, за Україну”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ЧИ ЗБУДУЄМО КОБЗАРЕВУ ЦЕРКВУ?
Слово Просвіти, №19 за 2011 рік
Десять років тому, 20 травня 2001 року, в переддень 140#річчя пере# поховання Тараса Шевченка в Каневі, на могилі Кобзаря просвітяни вис# тупили з ідеєю спорудження каплиці біля Тарасової гори. Міркували: як# що нас, українців, 70 мільйонів у світі, то, навіть невеликими пожертва# ми, зможемо звести не лише каплицю, а й гідну Кобзареву церкву — цер# кву єднання, церкву братолюбства, церкву власної перспективи. Ідею підтримали всі просвітянські й інші громадські організації, земля# ки з#за кордону, письменники, політики, тисячі українських громадян. То чому ж ще й досі не постала церква, в яку люди вклали і кошти, і душу, й любов, вірячи: “Збудуємо з миром і будемо з миром!”? 20 травня 2001 року в Каневі було встановлено хрест на вказаному ди# рекцією Заповідника місці, а редакція “Слова Просвіти” розпочала вис# вітлення акції “Кобзарева церква”. Міжнародний благодійний фонд “Ук# раїнська родина” надав реквізити рахунку в Подільській філії АКБ “Київ”.
Любов ГОЛОТА
“ТАРАСОВА ГОРА, КОБЗАРЕВА ЦЕРКВА, ЗАПОВІДНИЙ КАНІВ” — саме так бачила редакція тематику своїх публікацій, сприяючи тому, аби Шевченків Національний заповідник і саме місто Канів зберегли свою самобутню красу для нащадків — в усій повноті й одухотвореності, як і личить людям третього тисячоліття. Тим більше, що в серпні 2000 року Президент України Л. Кучма видав Указ “Про вшанування пам’яті Тараса Григоровича Шевченка”. Серед його пунктів — створення на базі недобудованого Канівського будинку культури Шевченківського культурного центру, реконструкція музею на Чернечій горі, відтворення історичного і природного середовища Тарасових обріїв, газифікація, обладнання кінолекційного та виставкового залів, музею, готельного комплексу. Просвітяни також долучалися до проблем, якими переймалися хранителі Кобзаревої могили. В ті дні ми опублікували статтю Зінаїди Тарахан-Берези та Резолюцію-звернення науково-практичної конференції “Шевченківський національний заповідник: історія і перспективи”. Учасники конференції, присвяченої 75-річчю оголошення території могили Тараса Шевченка Державним заповідником зверталися до Президента України Леоніда Кучми, Голови ВР Івана Плюща, Прем’єр-міністра Віктора Ющенка, перейняті тривогою за майбутнє Шевченківського меморіалу в місті Каневі. Не зважаючи на заборону будь-якого промислового будівництва в цьому районі, Канівська міська влада ухвалила дозвіл на спорудження на березі Дніпра навпроти могили Т. Г. Шевченка філію алюмінієвого заводу іспансько-українського СП “Інтерсплав”, якраз у зоні охоронного багатовікових традицій і звичаїв”, а для цього слід збудувати в місті театр, картинну галерею, готелі, розбити парки з алеями і водограями, дитячими майданчиками; подбати про тролейбусне сполучення; відкрити в Каневі Інститут історії України, інші наукові й культурні осередки. Вся світова Шевченкіана має бути зосереджена тут. Під канівським небом повинні відбуватися щорічні всеукраїнські свята кобзарського мистецтва, міжнародні симпозіуми україністів світу, традиційні Шевченківські читання (всесвітні). (Зінаїда Тарахан-Береза, “Слово Просвіти”, ч. 10, 2001 р.). Усе це тепер — прекрасні візії романтиків-мрійників, а тоді, в рік десятиріччя української незалежності, це було реальними планами для нової країни, для виховання нашої молоді, а в кожному з нас — національної гідності: тут і рідна мова, і родовід, і наша історія, й культура, і самоідентифікація. Ні, не все являлося в рожевих тонах і захмарних сподіваннях. Ось цитата з мого інтерв’ю з тодішнім першим заступником голови Канівської міської ради М. В. Москальцем: “Ми просили владу визначитися і визнати Канів містом з особливим статусом. З цим питанням зверталися до Верховної Ради, уряду, але воно зависало… Канівці — так ми називаємо себе — пишаються своїм містом, Тарасовою горою. На Шевченків день народження тисячі наших жителів по добрій волі йдуть до Тараса. Дорога забита — тисяч п’ять одразу йдуть! Канівці були б раді гостям, аби була можливість облаштувати місто для туристів з України, з усього світу. А поки що до нас приїздять високі посадовці, порівнюють Канів із Меккою, говорять високі слова, а потім сідають у свої дорогі машини і їдуть, — до них уже не доб’єшся, скільки не старайся”. Отже, десять років тому Канів уже втратив свій статус промислово-індустріального центру — “Магніт”, “Горизонт”, “Закордоненерго” занепали. А як туристично-культурний осередок “українська Мекка” перебувала в стадії добрих намірів і прожектів. Тож 20 травня 2001 року, встановлюючи хреста на почин усіх добрих задумів, просвітяни сподівалися на посполите зрушення,
що, переборовши й економічні негаразди, і політичні перепони, стане могутньою хвилею, яка очистить дороги і стежки українців до Тарасової вершини, до заповідного Канева, давши змогу йому постати чистим, здоровим, сильним містом. А Кобзаревій церкві — бути своєрідним духовним символом третього тисячоліття… 19 липня 2001 року відбулося установче засідання Оргкомітету зі спорудження Кобзаревої церкви. Патріарх Філарет, Митрополит УГКЦ Любомир Гузар, Віктор Ющенко, Павло Мовчан, Ігор Юхновський, Микола Жулинський, Олександр Омельченко, Юрій Мушкетик, Володимир Семиноженко, Микола Плав’юк, Юрій Богуцький, Юрій Костенко, Володимир Костенко, Володимир Лук’янець, Валерій Альошин, Юрій Розсада, Іван Дзюба — ці імена не потребують “розшифровок”, скажемо тільки, що тоді вони представляли і владу, і громадськість у найширшому аспекті. Було створено Робочу групу та Наглядову раду, прийнято рішення про конкурсний відбір проекту церкви Тараса, та головне, що звучало на цьому зібранні, — не зволікати з виконанням задуму. У рік 10-річчя Незалежності України нам здавалося, що процес об’єднання розпочався. Але… 24 серпня 2001 року до підніжжя Кобзаря на Чернечій горі не було покладено чи навіть прислано вінків ні від Президента, ні від Верховної Ради, ні від жодної з партій. Побувала там одна-єдина делегація — від просвітян Аргентини і ВУТ “Просвіта”. І пояснювалося це банально — політики переймалися виборчим процесом, який “нависав”. І хоча генеральний директор Шевченківського Національного заповідника Ігор Ліховий був переконаний, що “боротьба за Україну завжди проходить через Шевченкову могилу”, й десятиріччя Незалежності це десятикратно підтвердило, ми зауважили, що останній Кобзаревий прихисток, Святиня нашого народу перебуває в інформаційній блокаді — в газетах писали про “канівську четвірку”, але не про стан справ у Заповіднику та в місті Каневі, полишених напризволяще. …Восени 2001 року вся країна, а з нею й просвітяни поринули у виборчу стихію: разом із лідером
“Нашої України” В. А. Ющенком міркували над тим, “як нам прийти до українця, який є сьогодні лібералом за позицією, християнином за вірою, патріотом від батька-матері і демократом за покликанням”. Адмінресурс Кучми матеріалізувався з тіньового у відкритого учасника виборчого процесу і намагався провести вибори до Верховної Ради за російським сценарієм. Загострилися питання релігійні, СДПУ(о) виступила з проектом “офіційної російської”, справа Ґонґадзе, як і роковини акції “Україна без Кучми!” втратили свою гостроту, одначе поділ сил — опозиційних і провладних — відбувся. 2002 рік почався під знаком парламентських виборів і ще більшим рухом назад від демократії. Не оминули виборчі перипетії й Кобзаревої могили: навіть у ставленні до Святині поділилися думки, й ідея Церкви єднання почала викликати розбрат: у когось — сумніви щодо місця зведення церкви, ще хтось доводив, що Тарас Григорович — “язичник!”, когось не влаштовувала політична орієнтація просвітян… Словом, роздвоєність і розтроюдженість душ, які не могли піднятися над своїми політичними та буденними інтересами, над дрімучістю суєтності і захланності. Сумно й дивно, але в незалежній Україні Шевченкіана почала набувати ознак ритуальності: 9 березня—22 травня, а потім — майже жодних згадок у пресі та на телебаченні. Значно поменшало й паломників та екскурсантів на Чернечій горі, а масові заходи прив’язувались до подій політичних… Кучмівська влада, зробивши “мертву петлю” в історії України, впала в застій — обростала “синками” з владних і олігархічних кланів, яким усе національне було не просто байдужим, а ворожим. 2003 рік — ще й час тривожних повідомлень про руйнації десятків національних пам’яток…
ВБОЛІВАННЯ ЗА УКРАЇНСЬКЕ, ЗА УКРАЇНУ Треба було прорвати завісу мовчання навколо Тарасової церкви, тож ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно з Національною телекомпанією виступає із задумом телемарафону — він відбувся 21 вересня 2003 року в прямому ефірі на УТ-1 за муж-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
