Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Поступово Шевченкова творчість входить як естетична цінність в англомовні літератури”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

РРООККССООЛЛААННАА ЗЗООРРІІВВЧЧААКК:: «НАЙСВЯТІШЕ — ВІДЧУТТЯ СОБОРНОСТІ УКРАЇНИ»

Слово Просвіти, №19 за 2011 рік

Доктор філологічних наук, професор Роксолана Петрівна Зорівчак — завіду# вач кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочу# ра Львівського національного університету імені Івана Франка, створеної на фа# культеті іноземних мов 1998 року. Ідеться про потребу в перекладацьких кадрах високої кваліфікації, яких чекають торгові представництва України, її диплома# тичні місії, консульства, посольства, міжнародні й регіональні організації (ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи)… Усі члени кафедри працюють над дослідженням окремих проблем перекла# дознавства й контрастивної лінгвістики, що вписуються в комплексну міжкафед# ральну наукову тему “Удосконалення методики викладання перекладознавчих дисциплін як фахових на відділі англо#українського перекладу”. Діяльність ка# федри перекладознавства та контрастивної лінгвістики — гідний внесок у 350# літню історію Львівського національного університету імені Івана Франка. Професор Р. П. Зорівчак розробляє концепцію вишколу перекладачів (усно та письмово); досліджує історію українсько#англійських літературних зв’язків, вивчає загальнотеоретичні та лінгвостилістичні проблеми художнього перекладу, своєрід# ність сприймання англомовними читачами українського художнього слова (зокрема творчості Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, Лесі Українки, О. Кобилянської, українського й казкового епосу) та українськими читачами англомовної літератури (творів Дж. Г. Байрона, Г. Лонгфелло, Джека Лондона). Роксолана Петрівна — автор понад 900 наукових праць, учасник численних міжнародних форумів. “Я ПРОТИ ВУЛЬГАРИЗАЦІЇ МОВИ” — Скажіть, будь ласка, пані Роксола# но, чи довго треба вчитись, щоб уміти “фахово оцінити відповідні мовні факти” (Левко Полюга)? — Гадаю, дуже довго, навіть — безкінечно. Усі мовні факти оцінити ніхто не може, а певні — так, але треба довго вивчати, щоб і розумом, і серцем їх збагнути. — Кажуть: “Чужу мову можна опанува# ти за короткий час, а рідну треба вивчати все життя”. Ви погоджуєтеся з такою думкою? — Чужу мову вивчати не складно. Я не люблю термін “чужа мова”, — чужих мов не буває. Краще сказати: мова іншої землі, тобто іноземна мова. Все життя можна поглиблювати свої знання іноземної мови. Бо поняття “знати мову” — дивовижно широке поняття. Коли маєш справу з перекладознавчим аналізом, дуже часто розумієш, скільки у твоїй рідній мові різних запитань. Якось Віра Річ (видатна британська перекладачка української та білоруської літератур) зателефонувала мені з Лондона — я мала пояснити їй, що означає вислів “безверхий козак” у вірші Тараса Шевченка. Я запитувала багатьох шевченкознавців, мовознавців — їхні відповіді були різними. От, наприклад, як пояснити іноземцеві Шевченкове — “серце мліє”? Чи воно (серце) схвильоване, чи воно перелякане — це досить складно. — Вас мама прилучила до Слова? — Мабуть, так. Мама прищепила мені зацікавлення мовою. Але мовою цікавилися всі у нашій родині. Батько загинув, коли мені йшов п’ятий рік. Я потім читала його статті з проблем історії, — він був великий словолюб. З генами, мабуть, це мені передалося. — Хто нині в Україні — ті “злії люде”, на Вашу думку, що присплять Україну і “вогні її, окраденую, збудять”? — Найбільше злих людей серед тих, що прикидаються патріотами. Бо з явним противником усе зрозуміло. А надзвичайно важко з тими, хто видає себе за патріота. Часом дехто з них “відкроює” то Крим, то Донбас. І все прикривається патріотичними фразами. Не люблю ідеї П’ємонту. Адже Т. Шевченко, В. Стус, І. Дзюба, В. Симоненко — з інших регіонів. У мене це відчуття виховували з дитинства: найсвятіше — відчуття соборності України… Згадую 1945-й. Ми, діти, знаємо про нічні вивози, арешти. І водночас нам цікаво в школі. І от з’являється вчитель — Степан Маркович Польовий, із міста Тетерів. І швидко завойовує симпатії всієї школи. — Чим? — Мав особливе почуття учительства. Умів зацікавити учнів. Інші вчителі, цитуючи, переходили на російську. Степан Маркович цього не робив. За ним “пропадала” ціла жіноча 36- та школа. Учні дивовижно прив’язалися до вчителя. Він пояснював: той народ, що над Дніпром — не чужинці. Я усвідомила це ще в школі. Учитель за це поплатився, бо дозволяв собі навіть говорити на уроках про те, що “в Україні небо голубе і жовті жита”. Пройшов в’язницю, звідти повернувся з підірваним здоров’ям. Але виховав великий загін українських патріотів, позбавлених, так би мовити, галицького сепаратизму. Прищепив нам любов до чорнозему, цитуючи рядки з “Інтермеццо” Коцюбинського. Пізніше я в Артемівську (під Донецьком) вдихала цей запах чорнозему, згадуючи слова незабутнього вчителя. І взагалі, тоді вчителі були дивовижно віддані школі. — Ви цитуєте Олеся Гончара з “Прапо# роносців” про роль матері у сім’ї. А ось Віра Агеєва у своєму новому дослідженні “Апологія модерну: обрис ХХ віку” кон# статує: “Мовний бунт сприймався моло# дим поколінням як складова культурного антитрадиціоналізму. Натомість найав# торитетніший український радянський класик Олесь Гончар не вибирав слів для таврування нахабних “безбатченків”: “Похабщина, що поганить літературу, нахабство войовничих графоманів, зас# міченість літературної мови вульгариз# мами, матерщиною й блатняцьким жар# гоном — все це, чим так охоче добувають собі визнання молоді дегенерати”. І далі — як підсумок: “Зауважу, що саме Гонча# рів солодкаво#пасеїстичний стиль від# чутно впливав на формування самого по# няття літературної мови”. Тобто, Олесь Гончар, стверджує науковець, винен не тільки в тому, що критикує новітніх пись# менників, а передусім у тому, що саме стиль його творів, його мови був не та# ким, як слід, а “солодкаво#пасеїстич# ним”. То що — Олесь Гончар хіба не мав рації у своїй критиці? — Мав абсолютну рацію. Те, що ми тепер зустрічаємо в літературі — щось страшне, мова бридка. А той стиль, який свого часу був характерний для творів О. Гончара, я б назвала неоромантичним. Нині багато хто з письменників не відчуває стилістичної різниці. Це знущання над мовою. І ті люди ще називають себе письменниками! Я не проти стилістичного новаторства — я проти вульгаризації мови. Чому президент посилає “меседж” (а не послання), має “спіч” (а не промову)? — А як Вам вірш С. Жадана під назвою “Продажні поети шістдесятих”? Мовляв, “поезія пишеться горлом, але це горло безнадійно застуджене”. — Це ганебна фраза людини, яка не знає історії, не стоїть на високому рівні інтелігентності. Так, шістдесятники часто вдавалися до езопової мови, інколи мусили лицемірити. Але сказати, що в них “застуджене горло”!? Та тільки за один вірш “Коли помер кривавий Торквемада” Дмитро Павличко мав би увійти в історію як сміливець. Пан Жадан не уявляє собі, що означає фраза — “Люди зі страху”. Люди тоді багато читали… Це було свято, коли хтось із поетів, наприклад, В. Симоненко, писав гострого, викривального вірша. А на сучасній поезії навряд чи можна когось виховати. Хіба можна слухати професора Григорія Грабовича, який стверджував, що в школі не треба вивчати літературу, поки не буде написана справжня її історія. Адже література — це єдине, що найбільше виховує людину в школі. Або дехто вживає термін “колоніальна література”. З такою фразою я не можу погодитися. Так, була різна література, але була й така, котра виховувала людину, і називати її “колоніальною” — дико. “СВІЙ ГРОМАДЯНСЬКИЙ ОБОВ’ЯЗОК Я ВИКОНУЮ” — У “Дванадцяти обручах” Юрія Анд# руховича Богдан#Ігор Антонич постав як волоцюга, шукач еротичних пригод, само# губець. Ви сприймаєте такого Антонича? — Це мене обурило. Коли завдяки Ігореві та Ірині Калинцям, Богданові Гориню я почула про Антонича, коли прочитала його поезії у “Жовтні”, то була захоплена образністю віршів. І раптом з’являється такий бридкий твір! — Соломія Павличко стверджувала, що творців нового роману в українській прозі було троє: Хвильовий, Підмогиль# ний і Домонтович. А Ви як вважаєте? — Я дуже шаную Соломію Павличко. Вона сказала і зробила багато. Не з усім я погоджуюся. Але не можу сказати з цього приводу нічого, бо не вважаю себе великим фахівцем з прози. — Як би Ви відреагували на таку тезу Тараса Прохаська: “Я вже давно вирішив сам для себе і можу це повторити кожно# му, — що роздумувати про Божий задум і різні Божі вчинки цілковито безперспек# тивно. Бо розмірковувати інструментові про майстра безглуздо… Я не розумію все те, що відбувається. І не прошу розу# міння”. А Ви розумієте, що відбувається? — Кожен із нас хоч і інструмент, але особистість. Замислююся над тим, що я можу доброго зробити. А вже воля Божа — поза моєю компетенцією. — Чи здатні Ви пізнавати саму себе? — Нині не дуже багато часу, щоб думати над собою. Бо стільки проблем, скажімо, на кафедрі з паперами, наукові проблеми. Рідко зосереджуєшся на своєму завданні. Колись на кафедрі були чотири ставки, нині — понад тридцять. Дуже допомогло те, що на наше прохання керівництво університету присвоїло кафедрі ім’я Григорія Кочура. Викладачі, окрім мене, всі молоді. Намагаємося вчитись і в студентів. Намагаємось їх виховувати ідеалістами. — І вдається? — До деякої міри — так. От, скажімо, був вечір, присвячений Вірі Річ. Студенти пройнялися змістом її поезії, гарно декламували. Спочатку на кафедрі не було фахівців із перекладознавства, крім мене. Тепер маємо їх багато. Гадаю, що свій громадянський обов’язок я виконую. — Чи підпорядковують індивідуаль# ність загалові такі рядки Ліни Костенко: “коли в людини є народ, тоді вона уже лю# дина”, — на чому наполягає Віра Агеєва? — Може, хтось так і думає. Я ж підпорядковуюсь інтересам загалу. Бо нація тільки так цементується. Це необхідно. Моя індивідуальність від цього не зникає. Ми живемо в суспільстві й маємо думати про нього. А взагалі найвищий вияв патріотизму — професіоналізм. Ось до прикладу. Мене змалку називали Роксоляною, ім’я мені дав батько, який кохався в історії. Академік Білодід мені навіть якось закинув, що я не дотримуюся (у своєму імені, звісно) правопису. А я сказала, що роблю це в пам’ять про батька. А коли була в Урбана-Шампейн (штат Іллінойс, США) на конгресі, то окремі представники діаспори

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин