17 травня о 16 годині в Українському фонді культури відбудеться вечір Тамари Севернюк. Поетичний автограф 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тамара СЕВЕРНЮК Тамара СЕВЕРНЮК Слова мої помножаться колись…
Слово Просвіти, №19 за 2013 рік
Чорний вітер
Стою в житах… А там, за житнім полем, Кудись біжить дорога в далечінь. І чорний вітер, ще не охололий, Окрай дороги виживляє тінь.
Так, начеб справді він за кимось стежить… З косою, що незрима на плечі, Заходить сонце за земне безмежжя, Про щось — між себе — шепчуться кущі.
Смиренно-тихе їхнє шепотіння, А чорний вітер нашорошив слух… Стою в житах, в гарячім палахтінні, І не зважаю на смерковий пруг.
А вітер, вітер все когось шукає, Його коса невидима дрижить, А тінь невловна всесвіт обіймає, А та дорога все кудись біжить…
Гора Чернеча…
Почнеться май — душа холоне, Пече вогнем печать золи. …І одпрягли на мості коней, І на руках його везли
Уздовж Дніпра. Уздовж Скорботи. В його — нарешті — вольні дні. О воля, воля… Де ти? Що ти? Вінок терновий на труні.
Свинцевий гріб. Сльоза таїнна. І німота — як сон цупкий, Та гомоніла Україна: А пам’ять шаблі? А — віки?
А степ? А кручі? Добра сила? Горбів у світі тьмуща тьма. Але висока ця Могила І цій Горі — сестри нема,
І дух кобзарський ще не вимер, І не погасла слова суть, І висоти найвищий вимір — Ті душі, що її несуть.
При великому…
Бійся слова, що мовлене всує, І не вішай живого на крюк. Златоустик ізнов галасує Про любов — біль Тарасових мук,
Біль його перехресних принижень, І ярів, де Украйна лежить… Бійся слова, що гаслами дише При задумі тяжкій — верховіть. Галас… Гасла… — споріднені звуки, І від них вже знайома луна… Так здіймались скулачені руки До любові… Пручалась вона.
Бо вже знала: в парчеві порізи, В чорним хрестиком вишиті дні Златоустик єлейно пролізе, Або й в’їде на білім коні.
Ми з коріння — Шевченкові діти, Ми всотали у кров — боротьбу, Щоб не вмерло в крові заповітне… Перетнімо ж провини тужбу
Добросердям роботи. Не криком! Не биттям в порожнісіньку грудь. При великому будьмо великими, Пам’ятаючи страдницьку путь.
Злам
Зламався шлях. Шепоче злам: “Спіши…” Стійка печаль — ні риски, ні півслова. Немає Вас… і голодно душі, Снується біль, як ниточка сурова.
Бенкетний дім зростає на очах, Та що печалі, хто у нім домує?! Немає Вас… І тонко тьмить свіча, І ще тонкіш бузковий пах димує.
Біжать стежки від шляху вусібіч, Куди-яка… Ніхто їх не займає, А понад злам — одна одній навстріч Моя і Ваша —
Хоч і нас — немає.
Безпритулля…
Спадає стемнення завіса, Співає Тихонов й Аліса, І тиха вόда греблі рве, І безпритулля вік збігає, Що він забрав — ніхто не знає, А я читаю Талалая, Що теж не знати-де живе.
Закинув шлях за білу хмарку, Відклав перо… Відсунув чарку… І вимкнув світло… — Не гаси! — Ніхто не встиг спинити руку, Щоб відвести цю чорну муку… Тепер ідуть туди без стуку Всі безпритульні голоси…
Співає Гмиря й Кириченко, Козловський і Мірошниченко… Такий короткий вік і час… А ми, немов прибиті мором, Усе говоримо… говорим… І не пече нам душі сором, Як мертві дивляться На нас.
* * *
Ці лукаві плачі в непристойностях гри, Ці топтання брудні по святинях пречистих, Надосадили душу, хоч впадь та й умри, Аж тоді вчуєш спів, що у висях не вистиг.
Ця пустеля блукань, підмальований шлях, Ці розгублені дні, мов розсипані вишні, Запеклись на потрісканих правди устах, Аж здригнулися з жаху дороги колишні.
Озирнуся на мить. Дотулюся до них… Там, на смертному тлі, поряд Авель і Каїн. А з полотен життя стільки барв осяйних!.. Приголублю святе… За гріховне — покаюсь…
Пригублю пелюстки насторожених мальв. Із лукавих плачів сльози вивільню щирі… І вони освятять золоту пектораль, І займуться шляхи благостиною в мирі.
Вівтарі
Не вірю в підлість. Злоби не приємлю. Хоч мук від них спізнали ми сповна. Та скільки нас? Я думаю про землю — Як тяжко нині вражена вона…
Хто чим захоче, тим об неї вдарить, Спадають трави з висхлого лиця. Історіє! Що ж у тобі владарить, Що ні початку несть, ані кінця?
Вже стільки слав посаджено на палі, А слів, а слів — аж серце осліпля! Історіє, а далі що? А далі? На чий вівтар впаде моя земля?
Недобрий дух слабка душа вдихає — Летить недобрий пил земних доріг. Громи стихають. Кров не висихає… Це добре знають терті вівтарі.
* * *
Опертись на камінь, незрушний, як доля, Один серед степу, поміж ковили. Вдихнути відбуле і видихнуть: воля! Вклонившись дорогам, якими пройшли.
Ми там спотикались об різне каміння, Об жах оніміння на мертвій траві. Єднались і ранились в згубах боріння, Та стигм не лічили — прозрінням живі…
Прозрінням і поступом в недовідоме, Щоб, врешті, збагнути, пізнавши світи, Що в самовигнанні із отчого дому Єдиний рятунок — вернутись туди.
І легко зітхнути: солодка неволя — Вертатись й вертати своєму своє. Опертись на камінь, незрушний, як доля, Який всепрощенням тобі постає…
* * *
День проминув, як минають сніги й листопади, В храмі надій шерехтять гострі сколи скорбот. Тихе моління зривається з серця: не падай В мул перебіжних, заляканих вирами вод.
Вири — це гарт, це очищення духу від смути, Втомлені крила на хвилях полегші спочнуть, Мул не минає… Чіпкі його спрутові пута, Не загубись. Не згуби свою істинну путь.
Ти не зав’язнеш в “нічому”, в “ніде” ів “ніколи” І не зречешся ні битих, ні вбитих доріг. Станемо разом в очищене вирами коло, Переступивши і лет, і падіння поріг.
День проминув, як минають свята і напасті, Сяйво по тому зійшло голубе-голубе… Слово чекало й діждалось святого причастя, Серце людське — через нього — почуло себе…
Освідчення…
1. Вітчизна! — Це слово, як дума старої дзвіниці, Як чари Куїнджі над тьмарищем довгих ночей. Ти дивишся зорям самотнім у темні зіниці, А зорі самотні шукають привітних очей.
Вітчизна! — Ти пам’ять голгоф, і хреста, і зернини, Задимлених нив, де зросли бур’яни забуття. І куля, яку посилала людина людині, І зірочка та, що вінчала і смерть, і життя.
Вітчизна! Ти кара і мука моя, і неволя, Незрушна печаль… Але ти сумноту полиши… Вітчизно моя! Моє щастя, і втіха, і доля, Дивись в мої очі — там світло Твоєї душі.
2. Ти в серці лишилась такою, якою була. Чужий мені вишкіл озлоби безбожницьких сил. Мій щит — а не меч — твоя велич, рождена з тепла, І з люто плюндрованих чистих високих могил.
Їм квіти травневі, як душу нетління, несу, Безчестя твоїх заколотників – ложних синів — Тебе не зганьбило… Лиш гірко помножило сум, Чим далі від честі — тим ближчає праведний гнів.
Я родом з твого найвірнішого із поколінь, Зів’януть чужинці… Минеться хвала і хула. Ти в серці лишилась для гордості — не для хвалінь, Найбільш — для любові, з якою і вмру, як жила.
Ворота
Не всі заспраглі ще перевелись, Не всіх данайців і дарів бояться. Слова мої помножаться колись І ненаситні злидні спопеляться.
Уста неложні душу збережуть Від руйнувань і сорому, і зблуду. І вища мудрість вкаже віщу путь До тих воріт, де жебраків не буде.
* * *
А я все йду, а я все йду до тебе, Хоч із могό крайсвіття не дійти. Твоє чоло торкне цілунок неба І ти збагнеш принаду висоти.
Не ту, де сон, в якім ніщо не сниться, Чи лиш громів кинжальний перетлум, А ту, де вільна вічності служниця Єднає межі душ людських і дум.
Але пощо мені оті єднання, Коли з тобою ми, немов чужі, На тій межі, що може не остання, Але яка не має сторожі?!
До тебе йду без тебе… та з тобою, Моє крайсвіття осипає без. Нащо сторожа, де царюють двоє, Хай і порізно… та з велінь небес.
О. О. М.
Десь край лісу Ваш дім… Ну а мій в автопеклі носиться. З Вами — тиша висот… А зі мною лиш автогроми. Вам і в тиші не чути, як серце до серця проситься. Так не чують тепла зачакловані стежі зими.
Сніг нашіптує блюз. Дивовижно близька мелодія. Ви далеко… То й що? Віддаляє не відстань, не час… Може, вперше в житті так насправді щаслива сьогодні я, Може, вперше в житті все так осторонь світу і нас.
Я шукала себе понад межі, табу і умовності, Дух то падав, то знов підіймавсь на пробите крило. Я шукала й знайшла… і живу в нерозгаданій повності Поза тим, що було, і що бути ніяк не могло.
Десь край лісу Ваш дім… Висота… І мене Ви не знаєте, Ви далекий… То й що? Велемовна незнань тишина. Вільноплини чуттів… І забутість поранень… Осяяння… І щаслива, щаслива, щаслива моя однина…
* * *
І справді — що в світі нового? Все вертає на круги своя. Але стежечка кожна й дорога Починаються з власного “Я”.
І нема на землі їм подоби, І для кожного з нас — не знайти. Всі ми наймити часу до гробу, Та ні хвилечки не осягти.
Хай ті хвилі-хвилини лиш тіні, І здається, що вловні вони, Та у шпарах камінь — їх коріння, А в корінні — зерно таїни.
Кожен прагне дістатись до нього, І дарма, що одвіку… Дарма… І насправді — нічого нового… Є дорога… Подоби нема…
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
