Погляд · “Правду виборюють із такою відвагою і самопожертвою, яку показали світові герої Небесної Сотні”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Пазурі в печінку
Слово Просвіти, №19 за 2014 рік
У тяжку годину линеш думкою до заповіданого святим Пророком Тарасом Шевченком. Обпалює мозок застереження про зловорожу загрозу: “Вижде нещасливий У тебе час Та й запустить Пазурі в печінку”. Що за пазурі? Тільки немовля в колисці не відає, ще не знає. Одверни і вбережи, Доле, щоб на його віку не розривали душу кігті двоголового орла. Того, який на гербі російського царату наче вполював, схопив лапищами так звану “державу” — символ земної кулі. За часів Т. Шевченка під тим “штандартом” завойовники страхали: “Тремти, Кавказ, іде Єрмолов”. І розбивали “добрі ребра й серце” горян, ненаситно проливали ріки крові нових і нових жертв.
Вадим ПЕПА
Орел у природному привіллі й той, що звеличує імператорську корону, — дві великі різниці. Високо в небі ширяє сизокрилий. А помазаників Божих благословляє кривавий. Хижий. Підступний. Ненажерливий… Усього злостивого, відразливого, осудливого не перелічити. І ніяким хитромудрим прислужникам усього того огидного не відмити. Не відбілити. Після украй виснажливої восьмирічної національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького багатостраждальна козацько-руська Україна шукає надійного союзника. Покладається на угоду із сусідом, що сповідує ту саму віру — православ’я. А той освячене на Переяславській Раді у змові з ким тільки не зраджує. Кому тільки не пособляє, щоб перетворити життєдайну землю єдиновірного народу на суцільну руїну. І сам дзьобає, уриває, де тільки допадеться. Очі виймає, а трупа не хоче. А чим далі, тим страшніша погибель. Зловісне сатанинське наслання — “скажений сват” Петро І. Тоді не тільки до якогось там “українського буржуазного націоналізму”, а й загалом до “націоналізму” загарбницька ідеологія ще не додумалася. Спромоглася лише на “зрадника Мазепу”. А кого він зрадив, український гетьман? Того, вичерпну характеристику кому дав геніальний російський письменник Лев Толстой. Тільки хто про це знає. Воно під сімома замками. Не для розголосу. Бо правдиве. Подаю у власному перекладі. Українською мовою ніколи не друкувалося: “З Петра І починаються особливо разючі та особливо близькі й зрозумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п’яний звір, що гниє од сифілісу, чверть століття вигублює людей, страчує, палить, закопує живцем у землю, ув’язнює дружину, впадає в блуд, мужолозтвує. Сам, забавляючись, рубає голови, блюзнірствує, їздить із подобою хреста та з чубуком у вигляді дітородних органів і подобою євангелій — ящиком з горілкою. Коронує блядь свою і свого невільника, розоряє Росію і страчує сина. І не лише не згадують його злодіянь, але досі не припиняються вихваляння доблесті цього чудовиська і нема кінця всіляких видів пам’ятників йому” (Полное собрание сочинений. — Москва, 1936. — Т. 26. — С. 568). Україна під проводом високоосвіченого Івана Мазепи прагнула вирватися з дикого ординського уярмлення, зі звірячого безправ’я, поривалася до світла, до вищих людських ідеалів, до гуманізму хоча б європейського виміру. Не судилося. П’яний звір задушив надії на волю, незалежність, державне самоврядування одного з найбільших європейських народів. Його одвічні сподівання на кращу долю обсіла, як бур’яни жито на щедрих ланах, московська блекота. Природну національну свідомість удавив зашморг із погибельним тавром — “мазепинці”. 1918 року ні про яких бандерівців, як і ні про якого Романа Шухевича, й гадки не було. Але звір із безодні дереться на влови. Під його зверхністю ординське дикунство накидається грабувати чуже. А на виправдання навали знаходить не одну причину: “визволяти трудящих” від “буржуїв”. А ще — рятувати від “релігійного опіуму”. Щоб не кадили його “пузаті живодери в рясах”. І точнісінько так, як і тепер, у ХХІ ст., очманіла агресія роздирає, рве на шматки Україну. Підриває, як свиня під дубом, центральну владу. Подрібнює, знесилює її, проголошуючи ще якісь там начебто українські “уряди” то в пограничному до Росії Харкові, а то ще далі, на сміховинному узбіччі — в Таганрозі. Це як приший кобилі хвіст. Але й цього замало, щоб поглинути хіба ж який обшир сусідньої території. Тож поділяй на менші кусні, щоб легше перетравлювати. Запускай пазурі в печінку. Виривай із живої плоті кігтями двоголового хижака-мутанта химерну Донецьку, а після тієї зачіпки — Криворізько-Донецьку радянську республіку. Майже століття минуло від колишніх кровопролитних потворностей, засуджених усім людством і кривавими рядками вписаних у всесвітню історію. А повторюється один до одного. І де? В цивілізованій державі. На Сході миролюбної за природженою вдачею корінного народу України. Великий вождь трудящих усього світу повчав менш кмітливих прибічників: ми повинні залучати на свій бік бандитів і злочинців, щоб той матеріал не використали наші вороги. Догідливі прислужники прислухалися. І в лютому 1918 р. віддали золотоглавий Київ на поталу озлобленій із перепоїв зграї під командою ще теплого офіцера Російської імператорської армії Муравйова, вихідця з Костромської губернії, настільки кримінального, що через якихось три місяці він був убитий, як виродок, тими ж самими більшовиками, але вже в Симбірську. А перед своєю ганебною загибеллю учинив у золотоверхій столиці над Дніпром таку бійню, на яку б і Сатана з пекла не відважився. Наказав бомбардувати з гармат державні будівлі, музеї, величні храми, а передусім — будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського. Зачарований красою рідної землі Микола Гоголь говорив, що рідко який птах долетить до середини Дніпра. А снаряди з благословенням від двоголового орла ще й як перелітали з лівого низького берега на правий високий. І перетворювали піднесене в небо руками людськими на суцільні руїни.
Та якби ж тільки це. Підпорядковані саме Муравйову загони Червоної гвардії і Червоної Армії “ставили до стінки”, розстрілювали на місці будь-якого перехожого за вишиту сорочку, за українське слово на вустах або й за селянський кожух. Не потрібно було доносу, як тепер у Слов’янську, де на українську мову оголошено полювання, як на дичину на вловах. У 1918 р. північні “брати” принесли “волю” на багнетах. А тепер вона — під дулами автоматів і снайперських гвинтівок досконалого німецького виробництва. І до кого апелювати, як у Криму загалом, ав Севастополі зокрема, та на додачу ще там і там свідомим українцям доводиться тримати язик за зубами, бо так і гляди, що накличеш біду. Як від Антихриста наслання. Великдень. Гудуть дзвони. Весна тепло несе. Оживає природа. Зеленіють життєдайні ниви. Бентежить груди надія на відродження Української Держави як вільної серед вільних і рівної серед рівних у колі народів світу. А телевізійні екрани ввергають у морок середньовіччя. У місті Рубіжному, пригорнутому до української душі палким поетичним словом Володимира Сосюри, який народився на Донеччині, там, де станція Дебальцеве, бозна-якого виплоду і чортзна-якої совісті сепаратисти в буквальному значенні цих слів викручують чоловікові руки й прив’язують схопленого серед білого дня спиною до стовпа, мордують, катують людину із закривавленим інтелігентним обличчям, знущаються над мешканцем рідного йому міста. Звідки вони, ті садисти? З яких нетрів? З якої темені? Не від ординців же хана Батия? Не дозволить же Всевишній тим людоловам воскреснути. А може, з того сатанинського поріддя, яке поставало перед зором Миколи Гоголя. А іншим не дано бачити. Тим паче, що ні виду, ні стиду. Заховують щось схоже на якусь людську подобу зловісні чорні маски. Як у середньовічних катів із сокирами на лобному місці. Як у страхітливі часи інквізиції. З тією лише різницею, що з-поміж козаків за не такого вже й давнього полкового устрою ніколи не об’являлися доморощені кати. Борони Боже брати гріх на душу, яка покликана бути чесною перед Господом. Наймали катів для страти з чужинців. Народна заповідь застерігала від посягання на життя єдиновірного. Перекази з уст простолюду засуджували убивцю, душі котрого матінка Земля відмовилася дати два аршини для посмертного упокою. Йому на віки вічні невимовна покара — на ликові Місяця піднімати на вилах рідного брата — застереження кожному, хто звертає погляд у небо. Та чи відають про те знавіснілі “сепаратисти”? Вони затуляють вуха, одвертаються з ненавистю від правічної мови українського народу, котрий “від сотворіння світу”, як іти за словом святого письма, плекає добро на одвічно своїй землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній, а успадковуваній безперервно від попередніх поколінь наступними. І отих так званих “невідомих” пронозливі політики уже без ганчірних масок, а такі з виду, що собі на умі, напоумляють масово кричати, аби їх “почули”, аби київська влада вступала з ними в бозна-які переговори. Боже правий! Чотири роки чукикали на своїх руках своїх же зеківських і перезеківських керівників і правителів і не заїкалися, що комусь необхідно до когось дослухатися. І раптом як греблю прорвало. Які можуть бути переговори з тими, на підкуп яких витрачаються шалені кошти, щоб здійснити давно розроблені за межами України далекосяжні плани: зірвати вибори президента, позбавити Україну незалежності, суверенітету, затягти її в таку ж колоніальну залежність, як і в часи царської і комуністичної імперій. На які поступки йти? Тільки подай руку — відірвуть і на ослаблену плоть накинуться, щоб прикінчити. За чиєю командою коїться злочинне, протиправне, усьому світу відомо. Ні під якими масками “зеленим чоловічкам” із новітньою зброєю і в таких же сучасних бронежилетах не заховатися. То проводирі з губерній того ж географічного простору, який сплодив Муравйова. Закинуті диверсанти мобілізують, найперше, тих, які при обраній ними вчорашній владі були загнані в копанки. Примножували мільярдні статки правлячих кланів. А нині за сотню-другу в кращому разі “зелених”, а в гіршому — гривень вигукують, як папуги, задане з тих верхів, котрі чотири роки обдирали гноблених до нитки. Через нечувані здирства верховоди змушені були панічно втікати, рятуватися од всенародного гніву. Прихопили, потягли з собою левову частку мільярдних статків із державної казни. Але у вигнанні не знаходять спокою, не сплять ночами, божеволіють від жалю за тим покинутим, що його не встигли прихопити або не вистачило камазів і вертольотів, щоб вивезти. Під’юджують поплічників, які не розбіглися, а причаїлися, прокидаються ночами від страху, що праведного суду не уникнути, доведеться розпрощатися з незаконно присвоєним. Витрушують наповнені краденим кишені, відривають од серця, викидають на підкупи бідноти мільйони, аби не розпрощатися з мільярдами. Скликають із копанок на масові штовханини й звірячі напади з битами та гострими, як на зонах, заточками, на прихильників єдиної, неділимої України. Заслані провокатори підбурюють: “немає життя без російської мови як другої державної”. Без роботи можна. З мізерними пенсіями також. Не до екології. Не до надмірних викидів шкідливого в атмосферу. Не до вирубування заповідних лісів заради будівництва розкішних маєтків для обраних
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
