Про-читання “Живу в краю, де убивають мову...” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Палімпсести світла душі
Слово Просвіти, №19 за 2014 рік
Ігор НАБИТОВИЧ, доктор філологічних наук, професор Університету імені Марії Кюрі- Склодовської в Любліні
Серед кумранських рукописів з-над Мертвого моря зберігся опис пророцтва майбутньої боротьби добра і зла у своєрідній поемі “Війна “синів світла” проти “синів тьми”. Цей архетипний мотив одвічної війни Світла і Темряви, відомий у багатьох релігіях світу, бринить і в поезії різних часів і народів. Нова збірка Любові Проць “Полювання на світло” — спроба поетичним словом засвітити досвітні вогні у мороці сучасного змертвілого та байдужого світу, національного бездоріжжя. Цикл “У цирульні часу”, який відкриває збірку, — це і діахронічна та синхронічна мандрівка в історію України, і громадянська лірика, запечена кров’ю переживань історичних втрат, національної незрілості й байдужості. У вірші “Степ згорнуто в сувій…” бринить розпач однієї з найболючіших втрат минулого, в якому “Вцілілу купку небораків // Провадить Аріадни нить, // І кров борців, леґенд і маків // Із горла пісні цебенить”. Лірична героїня ідентифікує себе з цими невідомими борцями (“я з ними теж. Мені солоно // Від тих гірких кровей давно”) й своє покликання бачить у тому, щоб замість стилета, за Євгеном Маланюком, узяти до рук стилос і словом продовжити боротьбу, бо “як схолоне пісні лоно, / То хто підніме знамено?”. В іншій поезії “Знову черемха димами обкурить…” — гіркота від усвідомлення чвар через дрібниці, коли нас “тінь лютої згуби уже здоганя”. Символом цих “глухих часів” (Ліна Костенко) є вірш “Крайня хата”, в якій метафора “символ щастя” — тітонька галушка — // Світик цей пихато спогляда”, — клінічний діагноз байдужим і оспалим. У цій глухій сучасності й історичному бездоріжжі Іде-бреде навпомацки вночі Народ мій, на імення — невідомий. Вже ангел-хоронитель на плечі Приплющив очі од важкої втоми. Вірш “Тут натовпи хрестів…” — роздум на цвинтарі, де “стількох уже тут вічним сном зморило”, де “похмуре завтра здогадом несмілим” торкає за плече, завершу-
Оксана ШАЛАК, кандидат філологічних наук
Я — квітка маку. Можна — я сьогодні у вас під вікнами біленько поцвіту? Я довго не зумію й не захочу — немає раю у чужім саду… Я — квітка маку. Може, ще й до ночі я встигну нацвістися й опаду. (“Як пережити вечори холодні?”)
Хто ще в українській поезії так трепетно і водночас так скромно сказав про поезію і про людину. Про значення — здавалося б, таке нетривке, а таке важливе — поезії для людини. Згадується народне: “Ой мій світку, білий світку, як маковий цвітку…” У поезії Галини Кирпи стільки рядків, пов’язаних із квітами, що так і хочеться назвати її якоюсь із тих квітів. Не з переказів знаю, як вона любить їх: на підвіконні, у садку, в полі, на клумбі під своїм міським будинком, куди вона носить воду спекотного літа аж із шостого поверху… “У снах моїх // люди перетворилися на квіти — // і світ став прекрасний”. (“У снах моїх…”) Нова книжка її поезії — “Профіль вечора” (К.: Задруга, 2013), як і попередні (“День народження грому” (1984); “Цвіт королевий” (1988); “Ковток тиші” (1999); “Ну й гарно все придумав Бог” (2003); “Місяць у колисці” (2012), засвідчує високу культуру письма. Культура письма Галини Кирпи, її стилістика мислення, її вміння оформити думку і чуття — чи не від Рільке, Едіт Седерґран, Ґюнвор Гофму? Гається втраченою історіософською перспективою України: Душа щемить — і соромом пече: Могли трясти світами — не зуміли… Виразом загрози втрати національної ідентичності стає серпик місяця, бо “усе — зі Сходу. Все — китайських рис”. І хоч “нам, нащадкам скіфів, що до того?”, але “Вже й місяць ієрогліфом завис // Над азбукою степу золотого…”. До речі, образ степу у поезії Люби Проць є одним із символів українського єства. Художнє освоєння сучасності стає мистецьким наближенням до найдетальніших рис і ґанджів суспільства, погляд у своєрідний мікроскоп “лиха сьогочасного”, де панують окупанти, ті, що “не Україна в жилах їх тече”, а “Зневірений, обірваний і п’яний // Народ мій при вельможому столі… // Та пальці негнучкі нові майдани // Намацують в невичахлій золі!” Інший цикл — “З душею — очі в очі” — художнє освоєння одвічної боротьби митця з убогістю “сірих буднів, де світла — на дні…” О побуте! — благає поетеса. — Молю: не загризи! Третій цикл збірки “Перепустка в зиму” — гімн зимі, апофеозом якого є входження в сакральний простір Різдва. Люба Проць у сутінках сучасного “безврем’я лютого” залишається homo religiosus — мистцем, світобачення й світовираження якого надихається спогляданням світу, який інколи набуває рис позаземної довершеності. Найчастіше це буває в ті періоди людського буття, коли відбувається входження в сакральний час — час повернення до релігійного хронотопу, коли “день — як ризи Господа нетлінні”, коли “всього жменя снігу до Різдва” й навколо “краса на ймення — первозданна: // Бог дихнув — і подих той завмер”, а “…крапельки Ісусової крові — снігурі на білім полотні”. У містичних осяяннях мисткиня заглядає у Потойбіччя, щоб зрозуміти, що “діється за тими // Шибами небесними вгорі?” Світло тут — на боці Істини, бо “біла свічка місячної ночі // скрапує з підсвічника Творця”. Поезія Люби Проць — особливе відкривання архетипних переживань української душі, адже однією з найприкметніших етноментальних рис українців є відчуття співпереживання радості народження нового світу в часи Різдва, нової правди й надій. Вивершенням цього сакрального світовідчування є метафора: “Чашу різдвяну, по вінця зірок, // Бог опускає на вервечках світла”. Ніби мимохіть мисткиня робить поетичне узагальнення співіснування, а інколи й зіткнення світів сакрального та профанного, небесного та земного: Дивен світе, єси: жаби… зорі… Світло неба — і багна без дна… І простори душі неозорі, Де за віху — зоря провідна. Для поетичного світу Люби Проць характерна легка, промениста й нескаламучена еротика — як вираження однієї з важливих граней людської екзистенції. Частими тут є мотиви втраченого кохання, де “…Зблідле серце — мов гніздо схололе, // Бо тебе у ньому вже нема…”.
У двох чотиривіршах однієї з поезій, яка є маленьким шедевром, поетичною міні-новелою, — ціла історія пережитогопереболілого: Розлука уже відболіла — // Мов ябко осіннє, терпка… // На білих шовках мого тіла — // Твоя ненаситна рука. // Жаги полум’яні цитати, // Що суть їх — медово-густа, // Читають — не можуть вчитати //Мої спопелілі вуста. Ці рядки творять особливе наративне ядро палкого кохання, жагучого спогаду. Навколо цього ядра — оболонка охололого болю втрачених почуттів, коли згаслі цитати минулого шукають “спопелілі” уста. Цю поезію кохання можна відчитувати і в іншому, метафорично-музичному ключі: від піанісимо перших двох рядків до наростання мецо-форте у двох наступних, фортисимо ще у двох наступних — і нового піаніссімо у двох завершальних рядках. В останньому циклі збірки — “Білі строфи ночей” — підсумковим є чотиривірш, у якому мисткиня привідкриває завісу універсальної таємниці психології творчості, зануреної у контекст сучасної поетові епохи: “Шедеври створюються в пеклі // Епох і власної душі”. Володимир Базилевський у вступному слові “Нарощування світла” до збірки Люби Проць зауважує, що у віршах поетеси “світло ніби загнане вглиб. Воно не засліплює, але манить, притягує. А головне — не дає збитися з дороги. Це слово, яке озивається якимось своїм чаром, лагодою душі навіть тоді, коли йдеться про сумне чи трагічне”. У мороку втрат минулого, у сіризні сучасності, де з майбутнього прозирає непевність, Люба Проць своїм мистецтвом слова запалює свічу надії, яка у просторі поетичного світу розганяє морок ночі. Творчість цієї мисткині — свідчення початку в українському письменстві нової епохи — Неомодернізму, яка замінює собою симулякри та хаос соцреалістичних та постмодерністських ландшафтів. Ознаками цієї епохи є й неомодерністичні пошуки сакральних основ світу, містичної єдності з Абсолютом, й намагання сформулювати в неоромантичному ключі одвічний пошук ліричним героєм свого місця на землі, й повернення до неокласичного світло-прозорого чеканення строфи та відсіювання в містичному решеті таїн творчості повноцінного зерна поезії.
— України. Хоч майже ніде вона про це не пише, але від найтихіших, найінтимніших слів до тих, де між рядків ховається гірка іронія, — Україна присутня скрізь. Це не якась унікальна, що стікає молоком і медом, але найдорожча серцю — полинова і споришева, рідна до болю земля з тополею, що не здатна себе оборонити перед гострою сокирою: “Птахи на крилах несуть // пісню свою лебедину… // Я нічого не знала б про сум, // аби не Вкраїна. “Профіль вечора” — книжка тихої любові й справжнього некрикливого слова, поезія чистоти і теплого погляду, яким можна обійняти і того, хто поряд, і того, хто далеко-далеко. Того, хто відійшов у засвіти, — а залишається у твоєму серці назавше.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
