Про-читання “Живу в краю, де убивають мову...” · с. 13сторінка оригіналу ↗
«Я — квітка маку…»
Слово Просвіти, №19 за 2014 рік
лина Кирпа як перекладач відкриває для українського читача данських, норвезьких, шведських поетів, їй завдячуємо можливістю розширити “білий світ” за своїм вікном. У “Профілі вечора” багато присвят: Лесі Силенко, Ярославі Павличко, Василеві Голобородьку, Василеві Рябому, Світлані Жолоб, Оксані Сенатович і навіть — “моїй самоті”. “Вечірні” присвяти мають запах матіоли і майже завжди — смутку, бо такий він, вечір. Присвяти ще раз окреслюють коло: і не тільки коло найближчих, найрідніших, а “коло культурне”, коло тих пріоритетів, які ніколи не змінюються, залишаються завжди і за будь-яких обставин. Бо дружба ніколи не стане зрадою, як чорне — білим. Біле ж можна зачорнити завжди. Це залежить від “чорнителя”: у його очах все набуває барви його власної душі… “Профіль вечора” — книжка афористична і книжка афоризмів. Авторка так точно і сконденсовано висловлює пережите, що хочеться занотовувати, як в юності, до свого записника: “Коли помирають поети — // сиротіють дерева, квіти і трави”, “Біле можна зробити // чорним, // чорне білим — ні”, “Любов — // то жива вода // Совісті”. У збірці багато білого, білий колір — як знак чистоти, світла, тиші. “Білі голубки”, біла “квітка маку”, “білі сліди”, “біла постілонька”, “білі сни”… Це не означає, що поетка бачить світ у чорно-білих барвах, палітра її слова — із найтонших відтінків, але серед улюблених — білий. У цьому регістрі чистоти і світла — камерність, а радше сповідальність поезії. Відповідно такий регістр визначає і голос поезії, тональність, тематику. Втім, тематика, що ніби поза межами камерності, — також для тихого, але сильного і мудрого голосу поетки: “Живу в краю, де убивають мову — // знічев’я і зумисно, вчора й знову. // Гуркочуть кулемети і гармати — // хохляцькі кпини і московські мати. (“Живу в краю, де убивають мову…”) Утім, питомі образи Галини Кирпи — це біла квітка маку; дівчатко, що пасе метелика; босі вірші у споришах; безмежний аркуш неба. І на цьому аркуші поетка дає простір не тільки найближчим друзям, найсокровеннішим думкам, найболючішим словам, а й минулому і майбутньому, життю і смерті. І життя в ній так багато, що на смерть вона дивиться — як на світ новий. І вірить, що це — початок нового. Цей світ новий — продовження “подиху самоти”, у якій людина пізнає, осмислює себе, осягає свою самість. У “Профілі вечора” кілька віршів, присвячених самоті. Та й розділ має таку назву “Довгожданий подих самоти”. Оте, пізнане і осягнуте на самоті, завжди хочеться передати, залишити для тих, кому твій досвід стане у пригоді. Насамперед дітям. Розділ “Доньці — замість напучувань” і є такою сконцентрованою мудрістю, сповненою материнської любові і строгої ніжності. Тут до афористичності додається дидактизм, речення “згортається”, набуває влучного притчевого стилю: “Слизняк // не виросте // ні лебедем, // ані орлом. // Весь час він // буде слизняком…” (“Слизняк…”). …І найбільше у поезіях Галини Кирпи
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
