Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Вона пророкувала його поезії велике майбутнє”. Спадщина 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Відреставрована доля анахорета

Слово Просвіти, №19 за 2014 рік

Микола ЦИМБАЛЮК Крім численних публікацій у пресі, в наукових журналах і збірниках 2004 року Надія Миронець упорядкувала і видала книжку “Олена Теліга. Листи. Спогади”. Ще через два роки – 2-е видання: О. Теліга “О краю мій…”, куди увійшли твори, документи і біографічний нарис про авторку. І як логічне продовження попередніх пошуків нещодавно вона презентувала свою чергову роботу: “Загублений талант. Сергій Кушніренко: біографічний нарис, твори, документи”. Річ у тім, що упорядковуючи книжки про Олену Телігу, Миронець не могла оминути одного з її адресатів, С. Кушнінерка. Ні вміщена фотографія Кушніренка в колі друзів, ні коротка біографічна довідка в “Анотованому покажчику імен” не давали вичерпної інформації про цю людину, оскільки, як зазначає упорядниця, “жодних джерел виявити не вдалося”. Завісу над таємницею привідкрила онука Кушніренка Світлана Гондя (Сергушко), яка відгукнулася на вихід попередніх книжок Надії Миронець. Як повідомила пані Світлана, її дідусь після війни оселився і жив на Рівненщині, був одружений, мав доньку. Але ніхто з рідних не знав, що Сергій Кушніренко писав вірші (“Я від трьох літ поет”), мав прекрасну європейську освіту (закінчив українську гімназію в Рівному, вчився у Варшавському університеті, вільно володів п’ятьма іноземними мовами), під час війни брав участь у Похідній групі (бандерівці) на Схід, але дійшов лиш до Василькова. Хто б міг подумати, що в особі колгоспного рахівника, потім – завідувача сільмагу і до виходу на пенсію 1977 року – робітника цегельного заводу криється загублений талант і трагедія долі українця. Сергій Кушніренко народився 1913 р. у Житомирі, в родині залізничника-телеграфіста. Рано залишився сиротою: спочатку помер батько, а згодом, у 1924 р. від голоду померла й мати. Ковтнув він з гіркої чаші життя в дитбудинку для безпритульних. Згодом ним заопікувалися родичі, але сирітська доля від того не стала легшою чи солодшою — чимось дуже нагадувала Шевченкову: завжди голодний, голий-босий, пас худобу, доглядав за малими дітьми. Босоніж ходив за 5 кму школу в сусіднє село Корделівку; якось випав сніг і він, вертаючись додому, відморозив собі ноги. Згодом видужав, але все життя та рахуба давала про себе знати. Чотирнадцятирічним Сергія забрала до себе мамина сестра, яка жила в Острозі, що перебував тоді в польській окупаційній зоні. А його рідного брата Дмитра забрав батьків брат, який жив далеко на чужині, в Росії, у Татарській республіці. За все життя лише раз брати зустрілися й побачили один одного, коли їхній шлях по земній юдолі добігав краю. Острозький період життя Сергій Кушніренко завжди згадував зі щемом і теплотою. Зігрітий теплом тітчиної душі, він залишився вдячним їй усе життя. Присвятив їй два зворушливі вірші: “Далекий спогад” (“Вона ввійде в кімнату й скаже так до мене: // “Проспать такий чудовий ранок… і не сором?..”) і “В альбом тітці Анні” (Твої пісні, твої слова й догани,//Стоїш переді мною чесна і побожна…). Тітка, як і мати Сергія, була зі збіднілого дворянського роду, корені якого у Білорусі. Тож вона мала прекрасну освіту — навчалася у Парижі в Сорбонні, була знайома з багатьма представниками французької і російської культури, зокрема Іваном Буніним. У той час, коли прихистила небожа, тітка Анна працювала в Острозькій гімназії, викладаючи французьку і математику, а її чоловік був директором. Завдяки їм Кушніренко 1933 року закінчив гімназію і ще два роки навчався у VI—VII класах славнозвісної Рівненської української гімназії Федора Пекарського. Тут крім прекрасного викладання різних предметів велася ще й велика виховна робота з молоддю в дусі українського патріотизму. Напевно, саме тут стихійний націоналізм у душі Кушніренка кристалізується в його життєві принципи і переконання. Він дебютує як поет, опублікувавши в учнівському часописі “Ватра” десяток своїх поезій. Художнє оформлення цього гімназійного журналу виконував ще мало кому відомий тоді художник Ніл Хасевич. По закінченні Рівненської гімназії Кушніренко вступив на філологічний факультет Варшавського університету. Там, в українській студентській громаді, він познайомився з багатьма відомими молодими українцями. Там зустрівся з Оленою Телігою, уже знаною на той час поетесою, публіцисткою, громадською діячкою, яка опікувалася вихованням української націоналістичної молоді у Варшаві, з Олегом Штулем, майбутнім діячем ОУН, журналістом, літературним критиком, Іваном Коровицьким, викладачем церковнослов’янської мови, літератури та історії православної церкви тощо. Останній стане одним із його найближчих друзів. До єдиної збірки поезій “Пружінь”, що вийшла 1938 р. у Львові, увійшов вірш “Мандри”, який, як зазначає у примітках Надія Миронець, в рукописі був присвячений І. Коровицькому. Особливо теплі почуття мав Сергій Кушніренко до Олени Теліги. Вродливий юнак, напевно, відчував не просто дружні почуття до надзвичайно вродливої, розумної, талановитої, високоосвіченої жінки, перед якою благоговіли всі, хто був знайомий з нею. 1936 р. у львівському журналі “Вістник” він опублікував вірш “Психопортрет. Олена Теліга”: “Природньожива, мов потік балакуча,//Залюблена в ритміку сонячних днів.//Хоч пройдений шлях — це кряжі, навіть кручі,//Обличчя не знає: що смуток, що гнів”. Олена Теліга ж, яка не лише мала дар зачаровувати людей, а й чудово розумілася на їхніх душах, гідно оцінила і підтримала Сергія і як людину, і як поета. В одному з листів до Ксенії Світлик вона писала: “Розмовляли з ним (Кушніренком — Авт.) багато, до полуночі і за північ. Чим більше я його пізнавала, тим більше я набирала до нього пошани. Яка це горда, шляхетна і вперта вдача! І до того — талановитий на рідкість. Буде з нього, здається, тип людини, що ми так мало маємо: яка вміє єднати слово з ділом”. Вона пророкувала його поезії велике майбутнє, бо була переконана, що “дійсно в неї увійшла, наперекір невольницьким думкам, нова сила, “налита сонцем, молода, рішуча” з культом завзятців, із змаганням, на яке дивляться як на радість”. Це було відображенням тих настроїв і духовного світу молодого покоління свідомих українців 1920—1930-х рр., які, які старше покоління — учасників Української революції 1917 року під тиском грубої військової сили, політичного підступу Москви і злого фатуму опинилося за межами України, але ні на мить не сумнівалося, що вони повернуться на свою рідну землю. Може, тому в багатьох поезіях Сергія Кушніренка присутні мотиви боротьби і майбутньої помсти ворогам. “Росте, координує м’язи// Незломний, молодий і впертий//Це Він, це ми, це кожний з нас, // Що принесе себе у жертву”, — писав він у вірші “В будуччину”. Напередодні Другої світової письменник плідно працює. Переважна більшість зі 106 віднайдених Надією Миронець віршів Кушніренка публікувалися в періодиці, частина — 51 поезія — увійшла до збірки “Пружінь”, на яку відгукнувся Євген Маланюк. Він, зокрема, писав: “Що з автора — вражливий лірик і людина обдарована поетичним хистом, се не підлягало ніякому сумніву, і збірка все се поважно підтвердила”. І далі наголошує, що в автора “гострий і голодний на барви й рух — молодий зір”, у віршах якого “б’ється… може гарячковий, але й гарячий живчик справжнього життя”. Щодо прози Сергія Кушніренка, то відоме лиш одне оповідання “Золотий херувим”, зі статей — літературознавча розвідка “Шевченко й ми (Думки й зауваги до характеристики)” і “Нова дійсність на Підляшші”, де описав історію цієї споконвічно української землі, розглянув причини її культурного занепаду. Перші дві були опубліковані у “Вістнику”, третя — в газеті “Краківські вісті”. Якусь дещицю світла на особисте життя і почування Сергія Кушніренка проливають сторінки з його щоденника за 1976—1984 рр., уривки з якого Надія Миронець також помістила в цій книжці. З них постає неймовірна трагедія людської душі, яка змушена була за умов совєтської дійсності піти не просто у внутрішню еміграцію, а й фізично переховуватися від недремного ока НКВД, а потім КГБ. До цього додалася його самотність анахорета і повне нерозуміння, навіть принизлива зневага в родині — дружина, проста селянка, була далека від його духовних потреб. “Вихідний. Домую, ремонтую свинарник, рубаю дрова. Увечері прийшла Лена, підняла бучу, що не висушив чоботи, що не так дав курям, свиням, одним словом, це у неї черговий приступ істерії. Таке буває особливо під свято чи у свято. Думаю переглянути свої співвідношення з жінкою. Щось тут не все добре”, — записує він 20.ХІ. 1976 р. І подібні нотатки в його діаріуші, який Кушніренко почав вести уже в пенсійному віці, непоодинокі… Микола Жулинський, директор Інституту літератури НАН України, академік, доктор філологічних наук, який, здавалося, знає історію українського письменства як свої п’ять пальців, щиро зізнався на презентації, що донедавна анічогісінько не знав про Сергія Кушніренка, свого земляка з Волині. Довідався лише з книжки Надії Миронець. — Прочитав, — розповідав Микола Григорович, — і був здивований не так поезією, як долею людини. Тому що ця доля — це доля як уособлення багатьох українських патріотів, які були заряджені на творчість, на самореалізацію в різних видах творчості. Але їм судилася: одним — боротьба, другим — рання смерть, третім — Сибір, каторга, четвертим — ось таке неймовірно трагічне в морально-психологічному плані життя. Найбільше вражають щоденникові записи, які говорять про те, що такої колосальної потуги талант змушений був елементарно виживати в умовах совєтської дійсності. Весь час загрожений, він не міг признатися ні в своїй освіченості, ні в тому, що мав поетичну збірку, що був знайомий з багатьма відомими людьми. Нам, сучасникам, важко навіть збагнути, як жилося цій непересічній людині за тих умов. У записах Сергія Кушніренка, що надибуємо в його щоденнику, він розмірковує над тим, що відбувається в сучасному світі, чому вибухають революції, чому вони приносять такі наслідки (все ніби про день сьогоднішній). Від запису до запису бачиш, що автор живе планетарними проблемами: чому з’являються тирани, диктатори, яка доля їм уготована (думки про Гітлера). З відомих міркувань він не згадує про Сталіна, але повсякчас має його на увазі. Микола Жулинський теж звернув увагу на те, як думки Сергія Кушніренка перегукуються з днем сьогоднішнім, коли ми відзначаємо 200-річчя Тараса Шевченка: — Тарас Григорович не сприймав будь-які форми деспотії. І це несприйняття деспотії почалося у Шевченка з самого малечку, і він ні на крок не відступив зі своєї позиції. Згадаймо, як він, повертаючись після заслання, приїжджає у Нижній Новгород. Нібито уже вільний, він сидить і боїться, що його повернуть назад, незважаючи на те, що за нього клопоталися відомі особи імперії, що в Росії до влади прийшов Олександр ІІреформатор… І в цей час Шевченко пише поему “Неофіти”, де з абсолютною принциповістю стверджує, що будь-який цар — тиран, деспот, на якого не може бути жодних надій, бо за своєю сутністю він несе пригнічення, зневолення людини і народів. Політика Російської імперії, починаючи із завоювання територій і народів Сибіру, Середньої Азії, Кавказу супроводжувалась нищенням культури, історичних і культурних пам’яток, що витворювалися впродовж віків. Від Московської імперії, яка будувалася на людській крові і загарбницькій ідеології, годі чекати гуманності й високої культури. У цьому ми переконуємося і сьогодні, ставши свідками того, як російська загарбницька політика застосовується проти незалежної України. Вона однаково була і залишається агресивною що за царя Ніколая ІІ, що за Лєніна, що за Сталіна, що за Путіна. Тож не лише патріотична, життєствердна поезія Сергія Кушніренка суголосна зі світоглядом нинішнього покоління, ай роздуми цього загубленого таланту щодо російської тиранії. Свого часу наукові інтереси доктора історичних наук Н. І. Миронець зійшлися на межі історії і літератури. На початку 1990-х років багатьом читачам пам’ятні її перші публікації в періодиці частини епістолярної спадщини В. Винниченка, Є. Чикаленка та інших діячів української культури. Тепер це сприймається як буденна річ, а тоді це було справжнім відкриттям і тих невідомих сторінок нашої історії, і тих діячів. Відтоді пошуки, дослідження і оприлюднення Надією Іванівною таємниць української культури дедалі поглиблюються і розширюються. Олена Теліга Сергій Кушніренко

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин