“Зневага до мови свого народу означає власну обмеженість людини”. · 15 Абетка відомих імен · с. 15сторінка оригіналу ↗
Андрій ГУДИМА: Андрій ГУДИМА: «Най слова мої будуть, що свячені ножі…»
Слово Просвіти, №19 за 2014 рік
— Ваша повість про післявоєнні часи “Чорне сонце” — автобіографічні спогади дитинства з усіма реальними героями? Чи серед них є і вигадані? — Усі герої повісті й події були у моєму житті. Але я замінив їхні імена на прохання моїх односельців. Це були скромні люди і не хотіли, щоб про них дізналися читачі. Я також замінив ім’я головного героя, моєї сестри, деяких родичів. Але важливо те, що наша сім’я була однією з тих багатьох, які так само працювали з ранку до ночі, але жили дуже нужденно. Тоді, в 30-х роках, “розкуркулювали” селян і забирали у них останнє. І навіть після війни держава продовжувала хапати за горло: хто мав корову, в того вимагали 200 літрів молока, кількасот яєць повинні були здати державі ті, хто мав курей… Це вважалося “першочерговим обов’язком кожного”, за порушення винуватців суворо карали. А ще ж увели податок, позику, самообкладання… — Що змусило Вас, людину з літературним обдарованням, обрати професію агронома? — З раннього дитинства мріяв стати механізатором. У початкових класах хотів бути танкістом, а у старших — інженеромбудівельником. А після закінчення школи в газеті “Колгоспне село” (тепер — “Сільські вісті”) побачив оголошення про прийом до Білоцерківського сільськогосподарського інституту. На стаціонар я не пройшов за конкурсом, але не відступив і продовжив навчання заочно. Тоді навіть уявити не міг, що стану аспірантом, а згодом доцентом, та ще й очолюватиму кафедру. Хоча вибір професії аграрія — це не випадковість, а закономірність. Батько працював агрономом, чоловік рідної сестри — агрономом, дружина також стала агрономом. Навіть зараз старша донька — агроном, зять — агроном, онука сестри і її чоловік — також агрономи. — Але щось змусило Вас розвивати свої літературні здібності? — Я дуже хотів навчатися далі. Вже тоді друкувався в газетах, відвідував літературну студію “Заспів”. Після повернення з армії мене обрали заступником голови колгоспу. Хоча було обмаль часу, я продовжував писати вірші і активно друкувався в газетах. Тоді ж мене рекомендували до вищої партійної школи на факультет журналістики. Та напередодні зарахування до неї, коли мене вже поселили в гуртожитку цієї організації, якось випадково подивився у вікно і побачив зелене поле… І так схотілося бути ближче до землі, працювати на ній, не зраджувати її, що я вирішив змінити плани. Тому вигадав, що з особистих обставин маю терміново від’їхати. A дорогою завернув до Білої Церкви і крадькома здав документи в аспірантуру. — Чому крадькома? — Якби в райкомі партії дізналися правду, то нізащо не відпустили б. Адже мене вже направили до вищої партійної школи, тож я був зобов’язаний там навчатися. Така сила партійного тиску була звична для тих часів. — Уже будучи доцентом Білоцерківського сільськогосподарського інституту, Ви лишалися майже єдиним, хто викладав українською мовою. Як до цього ставився ректор та інші колеги? — Наша кафедра ботаніки та фізіології рослин, яку я очолював 1978 року, була єдиною, де заняття велися українською. Через це мене викликали “на килимок” ректор і секретар парткому. Вони вимагали, щоб заняття велися російською мовою. Я ж відповідав, що хочу дослухатися думки свого колективу, а оскільки і викладачі кафедри, і студенти мене в цьому підтримували, то керівництво мирилося з цим, хоч це їм дуже “пекло”. — А коли Ви 1986 року на вченій Раді інституту виступили на захист національної гідності й української мови, Вас підтримав хоч хтось із колег? — У червні 1986 року я виступив як голова комісії з перевірки навчально-виховної роботи на підготовчому відділенні. Наполягав на тому, щоб викладання велося рідною мовою і процитував для підтвердження слова Олеся Гончара на ІХ з’їзді письменників України. Він зазначав, що які кожна повноцінна мова, наша годиться для школи, для студентської аудиторії, і для буднів, і для свят… А зневага до мови свого народу означає власну обмеженість людини. Коли я після виступу повертався на своє місце, залягла мертва тиша. І хоча ніхто не насмілився мене підтримати, але й проти ніхто не виступив. — Уже через два роки після цього в країні вийшов “Закон про мову”. І Ваше керівництво було змушене змінити своє ставлення до української мови згідно з вказівкою “згори”. Ви випередили події на два роки. Отже, письменник повинен не лише “йти в ногу з часом”, а й уміти зазирати в майбутнє, щоб змінити чи наблизити його? — Звичайно, якщо це дано письменнику. Але, на жаль, не завжди так трапляється. А в даному випадку було не якесь ясновидіння, а прагнення справедливості й висловлювання думки багатьох українців. Хто ж повинен їх висловлювати, якщо не письменник? А ректор тоді справді різко змінив своє ставлення до мене. Кілька годин сиділи в його кабінеті і вчитувалися в проект Програми Народного руху України за перебудову. Ми сперечалися, обговорювали кожний розділ, кожний абзац проекту. Час уже вимагав змін і керівництво було не в змозі протистояти його вимогам. Про цей епізод я згадую в книзі “Шляхами долі”. — Ваш роман “Чуже весілля” 1981 року спочатку друкувався уривками в білоцерківській міській газеті. Його високо оцінили наші патріархи української літератури Віктор Міняйло і Анатолій Дімаров. Але чому твір побачив світ аж через чотири роки? — Річ у тім, що я мав необережність, на прохання одного відомого письменника, вказати на помилку, допущену в тлумачному словнику, виданому колективом авторів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Це не сподобалося одному зі співавторів і той написав на роман розгромну рецензію, звинувачуючи в тому, що я “не продумав ідейно-соціальної проблематики, не вибрав належної композиції і не відшліфував до кінця художню тканину”. Ось так перша негативна рецензія на кілька років загальмувала його видання. Зате мій віршований роман “Устим Кармелюк” побачив світ 1992-го — в ті скрутні часи, коли в країні не вистачало паперу. Але завдяки Київській обласній організації книголюбів і видавництву “Урожай” він вийшов. — Наполегливість не була марною. За цей твір Ви отримали премію ім. Михайла Коцюбинського. Але ж Ваш роман “Кара без вини”, присвячений Голодомору, так само, як і “Чуже весілля”, вийшов аж через п’ять років після його написання. Хоча публікації уривків із нього друкувалися в газеті “Ленінський шлях” ще 1988-го. Невже “видавці” так довго “дозрівали” до його сприйняття, щоб аж через п’ять років оцінити його премією ім. І. Нечуя-Левицького? — Цей твір — данина пам’яті всім невинно убієнним. Я вважав за особистий обов’язок видати його. Спочатку це мала бути повість “Лобода-лебідонька”. У грудні 1987 року я її завершив, а вже за місяць редактор міської газети “Ленінський шлях” ризикнув опублікувати уривок із неї. Пригадую, що деякі мої колеги і товариші застерігали, вмовляли одуматися, щоб не накликати біду на себе. Листів із відгуками читачів тоді справді виявилося чимало. Це був перший роману сучасній українській літературі про Голодомор. Я сподівався, що видавництва вхопляться за нього обома руками. Але ті побоялися. Добре, що знайшовся благодійник для цієї книги — агрофірма “Олександрія”. І взимку 1993 року — саме до 60-ліття Голодомору, книга побачила світ. Мені було приємно, що цей роман схвилював Віктора Міняйла і Анатолія Дімарова. — Серед Ваших творів, як на мене, є особливий; уривки з нього у нас декламують під час національних свят: Дня Незалежності, Дня козацтва, Дня рідної мови. Це роман у віршах — “Сповідь Мазепи”. Як довго Ви писали його? І що наштовхнуло до написання? Як вдалося так дібрати розмір, щоб твір сприймався, мов щира внутрішня розмова? — Я відразу розумів, що ступаю на нелегку і навіть сміливу стежку, взявшись за “Сповідь Мазепи”. Адже роман у віршах писати нелегко, а до постаті гетьмана Івана Мазепи полохливі не підступаються. На цей час уже мав романи у віршах — “Устим
Кармелюк”, “Северин Наливайко”, “Клекотіли орли”. Та все ж — Мазепа, образ його надихав чимало європейських літераторів і митців, а тому вимагав особливого бачення і відтворення. Але це не зупиняло. Я намагався змалювати внутрішній портрет гетьмана — його роздуми, сумніви, переживання… Хотів показати в образі героя незнищимість прагнення українського народу до незалежності. Для цього вирішив обрати форму сповіді. Адже саме на сповіді смертні підносяться над собою і щиро сповідуються перед Всевишнім. Виписуючи Мазепу — державотворця, звертався до ретроспекцій, коли сучасні події розгортаються під кутом зору минулого і навпаки. Для того, щоб читачі мали можливість подумки дописувати портрет гетьмана, бо вони — нащадки! — відповідальні за посмертну славу і ганьбу предків. Почав писати роман 5 січня 2001 року, а завершив 6 червня 2002 року. Писав його з перервами. — Майже щороку Ви пишете і видаєте свої твори, причому всі вони на злободенні теми. За останні п’ять років у Вас вийшло п’ять різножанрових творів: роман-дилогія “Поза очима Мінерви” — про аморальність, продажництво і хабарництво у наших вишах, драматична дилогія “Піти від зла”, роман “І зорі відлітають у вирій” — спогади дитинства і юності, що вплітаються у сповідь душі, повість “Спокута” — розповідь про “афганця”, який так і не вписався в сучасне життя і не зміг сприйняти наше складне сьогодення, роман “Заручники” — про принизливе і важке заробітчанство наших земляків за кордоном. А цього року вийшла в світ поема “Третє пришестя”, яка побудована як діалог воскреслого Тараса з автором. Вона — як звернення до нащадків, причетних до сьогоднішніх подій, до боротьби з корупцією, до Майдану. Можете процитувати з неї хоча б кілька рядків? — Я почав писати поему наприкінці минулого року: одразу ж після побиття наших студентів на Майдані. А цього року змушений продовжити її написання: адже боротьба нашого народу за незалежність ще не закінчилася. “ …Всі, покликані Всевишнім У Небесну Сотню. Не загиблі, не колишні — Вічні від сьогодні. Звідти вони, з Піднебесся, Матері послужать — Захиститись від безчестя Духом надолужать. А Майда-ан-н… Вселюдне море. Домовини плинуть. Плачуть свічі. Стогне горе І немає спину Давній пісні лебединій, Що списана з Неба…” — Як Ви вважаєте, які риси мусять бути характерними для наших сучасних літераторів? — Насамперед — патріотизм, честь і гідність. Крім того письменники мають бути об’єктивними, чесними, порядними. А затим — віртуозне володіння словом. Не слід друкувати “легку” літературу, опускатися до примітивних смаків. Вважаю, що письменники повинні виховувати читача, звертатися до його найвищих почуттів, бути на службі Духовності. — А що побажаєте нашим читачам? — Не полишати спілкування з книгами. Адже книга завжди була і є джерелом нашої духовності. А Слово було, є і лишається Богом.
Спілкувалася Таїна БРАТЧЕНКО
Мабуть, важко сьогодні знайти в Україні письменника, який би у своїх творах розкривав усі найважчі часи й найгостріші проблеми в історії нашої держави. Тому герої його творів — відомі історичні постаті: Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Устим Кармелюк і звичайні люди, долі яких скалічив Голодомор, війна проти німецьких загарбників, “виконання інтеробов’язку в Афганістані” чи заробітчанство за кордоном. І всі ці теми близькі серцю письменника так само, як і люди, про життя яких він пише.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
