Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Щастя — це “розмосковлення”, — вважав Іван Огієнко, — це українська мова в народі, це єдина Церква для народу”. · 8 Український шлях · с. 8сторінка оригіналу ↗

Дух, що душу рве до праці

Слово Просвіти, №19 за 2017 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 Ми, українці, не вперше відроджуємо Українську державу. Але наші зусилля сьогодні неспівмірні з тими, яких докладали наші попередники. Мусимо пам’ятати, що нову українську ідеологію започатковували до нас не лише Огієнко, а й покоління перед ним. Ще донедавна ми, інтелігенція, не кажучи про пересічних громадян, не знали, хто такий Євген Чикаленко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олег Ольжич, батько і син Липи… Ім’я їм — легіон. А це ж світочі української незалежності, символи національного духу! Але поступово вони повертаються. День за днем, крок за кроком ми завойовуємо цей духовний материк. І серед тих, хто робить це послідовно, твердо, неухильно, людина, яка формувала нашу державу на самих початках її відродження з 1990-х — це великий політик, рухівець, просвітянин, науковець, освітянин, академік Георгій Філіпчук. Він автор фундаментальних праць із формування національної ідентичності. Тої основи, на якій зводиться кожна держава, і над якою все своє життя працював і Іван Огієнко. Слова Павла Мовчана про Канів і Брусилів, про історично-генетичну і духовну тяглість, про територіальну єдність українських земель спонукали Георгія Філіпчука згадати Тараса Шевченка. У своєму слові після вручення йому премії він навів слова Кобзаря, написані ним до М. Чалого за два місяці до своєї кончини. У листі від 4 січня 1861 року, турбуючись про велику свою роботу, яку він спізнився нібито зробити (про написання для української молоді українських книжок — букваря, історії, арифметики, етнографії і географії і всього того, що виховує молоде українство), Шевченко пише: “Якби Біг поміг оце мале діло зробити, то велике і само зробилось би”. — І я, — сказав Георгій Філіпчук, — перефразовуючи цю фразу великого земляка, подумки прикладаю якби до нашої сьогоденної праці. Підкреслюю — великого, бо великий Тарас — земляк видатних предків Огієнка. Там, на Чорнобаївщині, де вибухнуло 1767 року Кліщинське повстання козаків проти свого панства, яке царська сатрапія не могла три роки поневолити, був і Максим — великий предок — козак великого оборонця української справи і свободи Івана Огієнка. І тому ця тяглість і це знамено єдності Шевченка з Огієнком воно також не є випадковим. Ось звідки джерело нашого просвітника, будителя, перекладача Біблії, філософа, міністра… Ба більше — це великий будівничий націєі державотворення українського. Історія засвідчує, що будь-який народу процесі свого розвитку може багато втратити. Український народ втрачав землю, ресурси, надра, свою церкву, своє рідне слово і, нарешті, він втратив найдорожче — свою державність. Але він здатний повернути своє, і повертає це лише за однієї умови — коли збережена душа. Душа українського народу, яку витворював наш Огієнко. І сьогодні в основі будівництва відновленої української державності є наша рідна віра, відроджувана крок за кроком, наша стародавня українська єдина помісна церква. Це той стрижень, який закладений Огієнком і навколо якого нам треба будувати разом із духівниками свій світ. Наша українська мова, яка є сьогодні консолідуючим чинником єдності великої політичної нації, наша українська національна історія, родова пам’ять і наша національна культура — на всьому лежить животворяща печать огієнківського духу. — Серед унікальних подвижників, — продовжуючи думку Філіпчука, сказала Галина Дацюк, — треба назвати і Софію Русову. Це моє журналістське відкриття і захоплення. Француженка і шведка за походженням, з золотою медаллю закінчивши Київську гімназію, Софійка Ліндфорс спитала себе: “Чи маю я право егоїстично будувати своє життя, коли українські діти потребують освіти?” І у віці 15 років 1871-го відкрила з сестрою перший в Україні український садок, де діти вчилися за українською абеткою і панувала абсолютна повага до особистості дитини. “Суспільне оточення робить людей тим, ким вони є. Рабське оточення — і одиниці виходять рабами. Неосвічене — і одиниці стають неосвіченими. По одиницях розуміємо оточення, по оточенню — одиниць”, — це Софія Русова. Вона розуміла, що особистість має формуватися у рідному середовищі, з рідною мовою і українською книжкою. У 20-річному віці разом із чоловіком Олександром Русовим вони видають у Празі перший позацензурний “Кобзар” Шевченка! “Український буквар”, “Націоналізація дошкільного виховання”, “Український дитячий садок” — це праці й підручники Русової, які сьогодні такі ж актуальні, як сто літ тому! І для нашої школи потребують не модернізації а просто перевидання. За часів Уряду Української Народної Республіки Софія Русова очолила відділ дошкільного виховання у міністерстві освіти. З енергією сонця взялася за підготовку вихователів дошкільних установ, видання підручників. А тоді був Кам’янець-Подільський. І Університет, очолюваний ректором Іваном Огієнком. І лекції, і велика мрія про українську освіту в незалежній Україні. І поразка, і вимушена еміграція в Прагу, де до кінця життя тривала величезна її робота на Україну: педагогічна діяльність, громадська справа, участь у міжнародних жіночих конгресах у Копенгагені, Гаазі, Римі. Софія Русова виступала в чорній сукні, у вуалі, щоб показати Європі, зокрема, у 1933 році, що в Україні голод. І збирала хліб для українського люду! “По одиницях розуміємо оточення…” Вона жила Україною завжди! “Русова… з маленької господині-матері в родині виросла на господиню-матір в народі!”. Так про Софію Русову писав Микита Шаповал, її друг і соратник. На закладці Огієнківського скверу в центрі Брусилова Вона часто повторювала: “У народу, який живе вільно, є дві святині — власна школа і власне військо. Школа дає зброю проти злиднів, проти приниженого стану серед других народів; військо — то певна оборона незалежності і воля народу”. “Нація, що не має власної школи, попасає задніх… Їй замкнено двері до вселюдського Поступу”. Ці ідеї Софії Русової були суголосні з ідеями митрополита Іларіона (Івана Огієнка), який вважав: “Рідна мова — це той головний засіб, що ним віра найлегше й найглибше доходить до душі народу…Стан рідної рідної мови завжди вказує на стан віри народу… Хто міцний у рідній мові, той міцний у рідній вірі…”. Ці ідеї митрополита Іларіона поділяла і Ніна Михалевич, онука Софії Русової, яка прожила 97 років. Поки вона могла писати, ми листувалися. Дякую їй за ці дивовижні листи. “Духовий ґрунт у нашого народу — глибокий і здоровий. Наш нарід — глибоко в душі з християнською мораллю — стане в авангарді европейських народів!” “Тоді цікаво жити, коли живеш для своєї Батьківщини, а не для себе! Для себе жити нудно і не цікаво! Ну от “Гуд лак”, кажуть гамериканці, а наш нарід каже: “Дай Боже щастя”. Це з листів Ніни Михалевич. Щастя — це “розмосковлення”, — вважав Іван Огієнко, — це українська мова в народі, це єдина Церква для народу. Ці люди розуміли, що кордони для ворога мають бути замкнені і в питаннях мовної експансії, і в територіальних межах! Праонуки Софії Русової, діти Ніни Михалевич, з якими я зустрічалася в Україні і досі листуюся, — Ірина Ткаченко і Ольга Рудакевич, — засвідчують: “Наша Мати не могла пристосуватися до США й через те вся Їхня енергія була спрямована на “додому”!” 30 травня 1994 року вона писала мені: “Ну ти тільки подумай — 70 років шаленого нищення людської душі. Мало хто міг витримати і лишитися собою непокаліченим. Але все ж таки вони є!.. непокалічені чесні люди, свідомі своєї приналежності до українського народу. А порівнюючи з тою масою кацапні, що налізли безконтрольно на нашу землю, нас, свідомих, є горстка. Але ця горстка росте, нарід приходить до свідомості і хоче жити господарем на своїй прадідівській землі. Багато-багато ще робиться помилок, але справа не стоїть, рухається до мети. Вже все більше і більше сонячних зайчиків на нашому, в чорних цятках хмар, шляху. Ще великий гадючий вузол треба розв’язати: Крим і Чорноморська фльота і всю гидку мразь викинути геть за кордони України, ту гієну, що рве гнилими зубами і Крим, і наше море. Ще багато гадюк злостю сичить на нашій Батьківщині… Але вже Захід і Гамерика кумекають значіння вільної України і фальш диявольської Раші. Так-то воно, Галюсь. Ні хвилини, ні секунди сумніву! Нас не спинять вітри, ані бурі могутні, ми йдемо до святої мети і ніхто, ніщо нас не зупинить! Тримаймося!”. …Україна тримається сьогодні на таких людях, як Софія Русова, Іван Огієнко. Бо жне пропала їхня праця, хоча давно не присутні вони фізично на землі. Вона тримається на храмові Миколи Притиска, який розписав народний художник Микола Стороженко, провівши під куполом два роки! Вона тримається на Смолоскипові Василя Макуха, яких спалив себе на знак протесту проти зросійщення, на Хрещатику, 27, 1968 року! На вишиванках Ірини Сеник — 1300 взорів в ув’язненні. Героїня Світу, найдовговічніша політв’язень-жінка! Україна тримається на таких пасіонарних новітніх особистостях. Михайло Сорока — організатор повстання в Кенгірі 1954 року, коли 40 днів і ночей тривала свобода в найглухішому ГУЛАГу Совєтського Союзу! Проти цілої імперії брехні виступив вільний журналіст Валерій Марченко у 80-х роках і поплатився за це життям. Про його “найкращу матір з матерів” і про сина була передача на радіо, і оприлюднена вона в книжці “Янголи Небесної Чоти”… Історія Миколи Макаренка — це історія людини, вченого, який єдиний став на захист Михайлівського Золотоверхого монастиря, коли 1934 року більшовики вирішили його зруйнувати. Собор зруйнували, Миколу Макаренка за цей вчинок непокори розстріляли, але він не міг інакше вчинити, бо мав гідність, шляхетність, віру, сумління. У книжці “Янголи Небесної Чоти” — сотні імен і історій, які засвідчують, що в Україні завше був запит на Честь! Іна Вірність! І на лицарство! І на служіння! Хоч би де ці люди були, вони були з Україною! “Ми — українці, і янголи наші українці, і разом ми можемо перемагати. І переможемо!” Галина Дацюк закінчила Кременецьку школу-інтернат № 2. Родом з Кременця був архієпископ Іов Скакальський, який з 1953 року — 10 літ — був особистим секретарем митрополита Іларіона, долучився до видання його праць, став вікарієм української Церкви в Латинській Америці. Коли вона вчилася у Кременці, поруч з її школою жили старенькі батьки архієпископа Іова, благородної людини, великого патріота України. Їх 1968 року провідувала Анна Фігус-Ралько, що проживала у Канаді. До кінця свого життя вона підтримувала видання книг митрополита Івана Огієнка “Запізніле вороття”, впорядковане професором Миколою Тимошиком. “І якби я не прочитала свого часу праці Івана Огієнка, — сповідувалась пані Галина, — то про цей факт і досі б не знала. Тому дякую і Миколі Тимошику за колосальний труд з повернення спадщини митрополита Іларіона в Україну! Павло Мовчан з лауреатами Огієнківської премії Галиною Дацюк і Георгієм Філіпчуком

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин