“Треба робити добро і ніколи не здаватися”. Український шлях · с. 9сторінка оригіналу ↗
«Коли повернуся до вас, вже одягнутий в камінь…»
Слово Просвіти, №19 за 2017 рік
Унікальним у своїй праці і просто як людина є земляк брусилівців Володимир Святненко. Він має обмежені фізичні можливості, але не духу і творчого інтелекту. Свою премію імені Івана Огієнка він присвятив дружині. Зізнався, що не зміг би в житті нічого добитися, якби поруч з ним не було б вірної, коханої дружини Ольги, яка є помічником, порадником і першим критиком у його творчій діяльності. — Висловлюю свою вдячність землякам і рідному містечку, — сказав пан Володимир, — що дало світові Івана Огієнка — одного з найвідданіших синів українського народу. Я гордий, що народився саме в Брусилові, на Забашті, поруч із садибою цієї видатної людини. І які Іван Огієнко, саме тут провів своє дитинство і юність: босоніж бігав росяними трав’янистими огієнківськими стежинами, пив крижану воду з його криниці, дихав тим самим цілющим повітрям Забаштинського лісу, зустрічав світлоносну вранішню зорю над річкою Брусилівкою, проводжав багряний захід сонця над Здвижем. Саме тут, на рідному кутку поблизу базару, я навчився ходити, читати, писати, дружити й любити… І ця любов до рідного краю навіть у найважчі часи мого життя давала мені наснаги, гартувала мою волю й живила мій дух. Кожна нація в найтяжчі для себе часи народжувала лицарів духу, які приносили себе в жертву заради своєї Батьківщини. Для українців одним із таких національних лідерів був Іван Огієнко (митрополит Іларіон). Він мав стійкі ідейно-світоглядні переконання, був послідовним у житті, незважаючи на різні історичні, суспільні та особисті обставини, був людиною честі та гідності. На основі двох функцій, а саме інтеграційної (об’єднуючої) та християнської (духовної, божественної), він зумів сформулювати ємний і водночас зрозумілий для сприйняття, несуперечливий за ідеологічним змістом, універсальний за часом концепт національної ідеї — “Бережемо все своє рідне”. Саме ця національна ідея спроможна об’єднати й примирити сучасне українське суспільство, бо є сенсом існування української нації, народу, держави. А ще Іван Огієнко завжди наголошував на святості історичної пам’яті для кожного народу, кожної свідомої людини. У зв’язку з цим мені також хотілося б сказати кілька слів про людську пам’ять. Чи пам’ятають в нас у Брусилові, та й в Україні, хто ж повернув Огієнка до України? Хто на початку 90-х років уже минулого століття сміливо боровся з партноменклатурою, щоб ім’я цієї великої людини, патріота й націоналіста стало відоме широкому загалу українців? Урешті-решт, завдяки кому й було засновано Всеукраїнську премію Івана Огієнка? Це наш земляк, письменник, Олексій Опанасюк. А чи пам’ятаємо ми, хто повернув Огієнка на його малу батьківщину, у Брусилів? Хто, незважаючи на шалений спротив місцевих чиновників і решти так званих комуністів, щоденно боровся за відкриття музею Огієнка. І, власне, й створив його, але потім був цинічно відсторонений від роботи. Бо, бачте, місцеве чиновництво побачило, що на Огієнку можна заробляти чималі дивіденди. Це поет, прозаїк, свободівець Василь Сташук. Пам’ятаймо про це завжди, хоч би хто там бив себе в груди і привласнював чужі заслуги. Іван Огієнко боровся за вільну й незалежну Україну. І нині ми вже 26 років живемо в незалежній державі. Але чи Україна справді стала незалежною? Чи про таку Україну мріяв наш видатний земляк? Коли я перебував у поїздках за кордоном, то довго думав над причинами, чому ж український народ досі живе так бідно, маючи набагато більше матеріальних і природних ресурсів, ніж в інших країнах світу? І тільки тепер я, здається, знайшов відповідь. На мою думку, основна причина криється в психології народу та психології кожного окремого громадянина. Більшовицька московська влада терором, голодоморами, репресіями змінила в головах людей споконвічну українську психологію творця. Йдеться про унікальну особистість українця — хлібороба-власника, кустаря-самостійника, інтелігента. А натомість насадила на весь наш народ психологію споживача, щоб навіть дрібна подачка, як ось, наприклад, паличкатрудодень чи грошове заохочення перед виборами викликали у людей неабияке моральне задоволення. На жаль, ця психологія споживача продовжує превалювати понині. І ось тому ми й так живемо. Автор повісті-антиутопії “Колгосп тварин”, яка, до речі, вперше вийшла українською мовою, відомий англійський письменник Джордж Орвелл якось сказав: “Люди, які голосують за невдах, зрадників і шахраїв, не є жертвами. Вони співучасники”. Ось та істина, яка перегукується з огієнківськими меншовартістю та “тумами”. Напевно, кожний з вас тепер запитає: “А що ж робити?”; “Коли ж українці заживуть гідним життям?”. На моє глибоке переконання, відповідь криється у нас самих. Бо насамперед не верхи у владі треба міняти, а мінятися знизу, тобто змінювати
У вінок пам’яті Борису Олійнику 30 квітня 2017 року на 82-му році життя помер відомий український поет.
Колектив Шевченківського національного заповідника в Каневі разом із українським суспільством глибоко сумує з приводу cмерті Бориса Олійника — поета і громадського діяча, Героя України, голови Українського фонду культури, академіка Української Національної академії наук, шевченківського лауреата і колишнього голови Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка, висловлює співчуття його рідним та близьким. Борис Ілліч завжди цікавився розвитком Шевченківського національного заповідника у гармонійному поєднанні з самим Каневом, дієво допомагав у вирішенні нагальних проблем. Він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Тараса Шевченка, опублікувавши 1988 року статтю “Чи відають, що творять?” на захист Тарасової гори та довкілля, яку підтримала не лише Україна. 1995 року Борису Іллічу присвоєно звання “Почесний громадянин Канева”. Вічна і світла йому пам’ять! І вже з вічності долинають рядки його поезій, присвячених нашому місту, Тарасу Шевченку:
* * *
Коли повернуся до вас вже одягнутий в камінь, Я камінь зніму із душі і квадратних рамен І стану легкий, мов хмарина, в дорозі на Канів, І ввіллється в душу, як в чашу, козацький ромен. І стануть нікчемними виляски “слава!” “неслава!”, Порожній двобій язиків ні про що і про все, Коли я побачу, як сонце голубить отави І мудрий мурах обережно личину несе… Пощо тоді, хлопці, карарський заманливий мармур, І золото Креза, укупі з хвалою хула, Я все віддаю за одне недоспіване “Мамо!..”, За те, що долоню мою освятила бджола. Пощо тоді слів перелітних, лукавих пороша, Холодні обійми майстрів залаштункових справ? Я все віддаю за хустину у синій горошок З далекої пісні про ту, що любив, та не взяв. Я все вам прощу, побратими і недруги вчені. Хай доля врожайного вам подарує дощу. Але не прощу і пилинки на образ Шевченка, І зламану гілку калини повік не прощу. Тоді я прийду на відплату, одягнутий в камінь, І рухом гранітним змету крамарів і сутяг, І хай мене судить по правді і совісті Канів – Єдино верховний мій і повноважний суддя! 2003 р.
Ворота в Канів Не як монарх, що в ницім покаянні В Каноссу повз дорогою раба, — Іду, розкутий, у престольний Канів Позбутися холопського горба. Пора стоїть рахманна і погідна. Тарас, урівень з сонцем, на скалі, Возносить у мені козацьку гідність Господаря праотчої землі. Ще манить звичка — впасти на коліна. А він гримить, немов пророк Ілля: “Учись ходить, нарешті, як людина, Бо це ж таки одвік твоя земля!” І я встаю, толочений віками, Але не вбитий в корені мечем! І відчиня мені ворота в Канів Тарас державним золотим ключем. 1996 р.
Закладка першої цеглини і освячення відбудови церкви в Брусилові
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
