Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна гідність · “Не жадоба наживи, лише світлий ідеал Незалежної Української Держави служив йому провідною зорею у темряві буття”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Штрихи до портрета мислителя До 135-річчя від дня народження В’ячеслава Липинського

Слово Просвіти, №19 за 2017 рік

Віталій КУШНІР, завідувач Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського 17 квітня виповнилося 135 років від дня народження В’ячеслава Казимировича Липинського — видатного нашого співвітчизника, основоположні принципи якого щодо творення незалежної держави української нації заслуговують на якнайпильніше вивчення та застосування на сучасному етапі. Далекого вже 1990-го, коли було зроблено перші кроки на шляху повернення пам’яті про славетного односельця (зокрема, впорядковано місце його поховання) нам дорікали, що ми “пана” з могили піднімаємо, що хочемо сюди “поляків накликати”. Не складно було зрозуміти поведінку тогочасної влади комуністичних партноменклатурників, “совкову” свідомість представників тодішньої інтелігенції, зашореність дрібненьких чиновників та необізнаність широкого загалу, позбавленого правдивої історичної інформації. Сьогодні можна стверджувати, що за чверть століття ситуація у цьому плані дещо змінилася. Та чи погляди В’ячеслава Липинського посіли належне місце в головах громадян уже незалежної України? Чи державна влада робить для цього все залежне від неї? Чи теоретичні напрацювання Липинського-державника наполегливо втілюються в практику державного будівництва? Що стоїть на заваді тому, щоб кожне поставлене запитання отримало ствердну відповідь? Життєвий досвід, набутий у ході дослідження страдницького життєвого шляху мислителя через вивчення його наукових праць, публіцистичних статей та епістолярної спадщини, ознайомлення з оцінками діяльності вченого історика і політичного діяча його сучасниками та іншими авторами дає підстави стверджувати, що Липинського ґрунтовно знає обмежене коло науковців, незначна кількість дослідників знає його поверхово, у владних структурах цікавляться ним одиниці. У суспільстві — взагалі туманне уявлення про цю ге-братів-хліборобів” він написав: “Для державного унезалежнення України… ми хочемо всі класи і всі “нації” України об’єднати під спільним гаслом політичним (потрібна всім мешканцям України окрема, своя власна Держава) і під спільним гаслом патріотичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини)”. Це не лише заклик громадянина до своїх земляків. “Доказ фактичного, а не словесного народолюбства” В. Липинський довів прикладом свого життя. “Прийняттям за свою української мови народної” засвідчив, що він є “кров від крові і кість від кості” син цього народу. А “ділами ствердженим бажанням сполучити себе і верству”, до якої належав “в одну з цим народом українську націю та витворити з ним одну Українську державу”, Липинський ствердив посвяту свого життя. Не жадоба наживи, лише світлий ідеал Незалежної Української Держави служив йому провідною зорею у темряві буття. “Винесене з батьківського дому виховання” заклало основи розуміння сином землевласника не лише своїх прав, а й високого синівського обов’язку перед краєм і народом, серед якого поселилися його предки. В листі до Осипа Назарука він писав: “Українцем я був, відколи вродився, тобто мене нещастя України зв’язало з нею всім тілом і душею, хоч у родині тоді говорили по-польськи і французьки. Не став поляком тому, що політична польська ідея не захоплювала вже більше нікого в нашій родині, як ідея для нашого краю явно шкідлива”. Кожну людину, як мікрочастинку людської спільноти, оточує певне коло ближчих і дальших родичів, однодумців, сподвижників, друзів та недругів. Чим визначніша постать, тим густіше плетиво зв’язків, а отже, і взаємних впливів. Завдяки напрочуд насиченому листуванню В’ячеслава Липинського та акуратному веденню ним журналу вхідної та вихідної кореспонденції, стало можливим прослідкувати і виявити величезне коло його респондентів, а також інших відомих осіб, що згадуються в листах. Це визначні діячі української культури, науки, державні мужі, служителі церкви, журналісти. Багато хто з них залишив яскраві свідчення, що стосуються постаті нашого земляка. Використовуючи доступні джерела, попробуємо окремими штрихами змалювати портрет людини, вченого, громадсько-політичного і державного діяча, видатного українського історика В’ячеслава Казимировича Липинського, якого з повним правом названо Великим Українцем. Здобуваючи освіту в першій Київській гімназії, В. Липинський займав уже чітко означену позицію поборника ідеї об’єднання молоді на принципах територіального патріотизму, що зобов’язувало б кожного юнака, незалежно від національного чи соціального походження та віросповідання, стати в обороні прав української нації. Безперечно, великий вплив на усталення цих поглядів зробили вечори в домі Марії Миколаївни Требінської, де збирався цвіт київської інтелігенції. Серед учасників цих зустрічей були відомі діячі, об’єднані любов’ю до України. Це Вадим Щербаківський, Євген Чикаленко, Володимир Щербина, Олександр та Софія Русови, Володимир Науменко. Інколи на зібрання заходили Панас Саксаганський, Микола Лисенко, Орест Левицький, Марія Заньковецька та інші. З цього приводу київські дотепники піджартовували: “Собирались малоросы в тесно сомкнутом кружке, обсуждали все вопросы на российском языке”. До речі, майбутній визначний український історик Наталя Полонська-Василенко, за походженням росіянка, у той час уже дружина відомого українського історика Миколи Василенка, теж доволі скептично ставилася до цих зустрічей. За версією польського дослідника біографії В. Липинського Богдана Ганцажа, саме їй належить авторство епіграми. Під час виступів на цих зібраннях авторитетних промовців Липинський, за словами Н. Полонської-Василенко “був мовчазний, з зосередженим виразом очей, він уважно слухав дискусії, жадібно ловив слова керівників”. Словесний портрет пізнішого часу доповнює нашу уяву про юнака: “Міцний брунет зі смаглявим обличчям, з чорними, повними запалу очима, з енергійною зовнішністю здобував собі відразу симпатії знайомих”. Так згадував зустріч з В. Липинським 1904 року студент права Ягеллонського університету Роман Метик. Він же залишив нам спогад про те, що легенева недуга у Липинського пов’язана із забоєм грудної клітки внаслідок падіння з коня при невдалій спробі подолання перешкоди. (В’ячеслав надзвичайно любив швидку верхову їзду та брав участь у кінних перегонах). Навчаючись у Кракові, в Ягеллонському університеті, В. Липинський стає активним учасником просвітянських заходів та сіячем Шевченкового слова. Авторитет його як одного з очільників цього руху зростає. Університетський професор україністики, відомий західноукраїнський письменник Богдан Лепкий писав: “…незважаючи на молодий вік, став авторитетом. Всі гуртувались довкола нього і слухали уважно”. Слід зазначити, що в цей час Липинський у заповненій особисто анкеті на 1904 навчальний рік у графі “національність” уже твердо записав: “Українець”. По закінченні університетських студій у Кракові та Женеві, В’ячеслав Липинський займається історичними дослідженнями. Він активно співпрацює з редакцією щоденної української газети “Рада”. Публіцистичну діяльність В. Липинського високо оцінює засновник і головний редактор часопису Євген Чикаленко, називаючи його “найталановитішим публіцистом” та “другим інтелектуалом” після Грушевського. Свої праці молодий історик видає окремими брошурами. Потужніші ввійшли пізніше у збірник “Z dziejуv Ukrainy” (“З історії України”), виданий 1912 року в Києві. За вагомий науковий доробок молодого історика 1914 року прийняли дійсним членом Наукового Товариства імені Т. Г. Шевченка у Львові. Після виходу першого історичного дослідження про Данила Братковського польська преса зарясніла нападками на автора. В обширній полемічній праці Францішка Равіти-Гайворонського зокрема написано: “…книжка його, вважаю, то не тільки “історія”, але й передовсім публіцистика найгіршого ґатунку, публіцистика, основана на фальшуванні історії, на підкреслюванні найтемніших її сторінок, аби на традиції боротьби і взаємного винищення будувати подальше життя двох братніх народів”. Водночас український історик Дмитро Дорошенко високо оцінив цю першу працю В. Липинського: “Невелика, але високоцінна розвідка”. (Нагадаємо, що український шляхтич Данило Братковський за участь в антипольському повстанні під проводом Семена Палія був страчений 1702 року на ринковій площі в Луцьку. За Самійлом Величком: “Посеред ринку луцького через ката на сім разів мордерсько зістав стятий”). Відбираючи в українців право на правдиву історію, Равіта-Гайворонський із позицій польських шовіністів намагається викликати серед своїх одноплемінників вороже ставлення до В’ячеслава Липинського, аби ідеї його не набули поширення насамперед в шляхетському середовищі. Незважаючи на це та активно боронячи свої погляди, В. Липинський продовжує натхненно пропагувати саме мирне співіснування етнічних поляків (і тих, хто себе за таких вважає) з українцями. Більше того, він закликає польсько-шляхетську верству в Україні до активної просвітницької роботи серед місцевої людності, аби формувати з неї повноцінну, свідому державницьку націю. У його ранній публіцистичній праці “Szlachta na Ukrainie”, виданій 1909 року у Кракові, наголошено: “ Не хочемо бути винятками серед цього народу, котрого рідними братами ми є — це значить кредо наше: працювати з тим братом нашим над відродженням знедоленої, зневаженої Вітчизни нашої”. Який вигляд мав цей “дивакуватий пан, що хоче України” (вислів В. Липинського. — В. К.), можна частково побачити зі спогадів мешканців с. Русалівка на Уманщині, де на подарованому йому дядьком Адамом Рокицьким хуторі він засновував своє господарство. От що писав у листі до автора цієї публікації русалівський сільський голова Павло Семенович Лесь: “Мої покійні мама розказували, В’ячеслав Казимирович не любив шикарності, як інші пани. Зодягався по-простому, чемно вітався з людьми, гонору не мав. Заможні селяни запрошували його в гості, не цурався. Любив українські пісні, когось слухав, а сам говорив мало. Мабуть, він із перших, хто дізнався, що в нашому селі двічі побував Т. Г. Шевченко. Не скупився з людьми розплачуватися за роботу. У 1898 році запрацював у сусідньому селі цукровий завод (тоді цукроварня). Пани на своїх землях були зобов’язані висівати цукрові буряки. А біля цукрових буряків роботи вдосталь. Приїжджали в село панські економи.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин