Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тиск на Василя був страшенний, бо — велет українського духу, талант рідкісний”. · 8 Рік Василя Стуса · с. 8сторінка оригіналу ↗

А світ — нехай святиться

Слово Просвіти, №19 за 2018 рік

Маргарита ДОВГАНЬ У 88 років складно, але з Його побратимом і тезкою Василем Овсієнком — поїхала, де й сили взялися! На малій Батьківщині Поета, у сонячній Вінниці, подвижники — викладачі Донецького університету Його імені — організували міжнародну конференцію, присвячену 80-літтю нашого Генія Слова — Василя Стуса. Він для мене є ніби сином духовним Тараса Шевченка. Така подвійна потужна енергія доброї дії в ім’я України… Отже, приїхали. І одразу відчули гостинність спільної родини подолян і донеччан. На пероні зустріли нас аспірант Антон Бузов і чарівна студентка-донеччанка Ангеліночка. Пізніше нашим дотепним і гострим, всезнаючим добрим гідом став ще й пан Лазаренко. А поки — початок Конференції в обладміністрації. Відчутно добру організацію, щирий ентузіазм, поміч керівництва області міста. Головний організатор конференції — професор Віра Андріївна Просалова. Вона сердечно дякує всім, хто приїхав, аби разом, цілим світом (є гості, є посли з Австрії, Франції, Польщі) згадати ім’я Людини і Поета Василя Стуса. З ентузіазмом зал зустрів інформацію, що у Варшаві, в центрі міста відкрито сквер імені Василя Стуса! …Запрошують до виступу. Вийшла на кін. Бачу перед собою юних студентів. Бачу допитливі очі Майбутнього. І починаю словом Василя. Гаряча ложка юшки — як молитва: прозоре тіло миттю освіжить і дух зогріє. Ніби лезо бритви, той відігрітий дух в мені іскрить і ловить сонця радісну порошу, сріблішає, світлішає, стає на рівні горя. Боже, дуже прошу — не забери од мене, що моє, і не додай того, чого не праг я, що залишає в серці чорний шрам. Зігрітий дух шумує, наче брага, І прагне йти у вічність — — напролам. Вінниця. Конференція, присвячена 80-річчю Василя Стуса …Коротка тиша-тиш — осмислення, співпереживання. Напролам! Це до них, крізь часи і ворожі барикади, до них, наступних поколінь, рветься поетів Дух. А далі, по аплодисментах, кинуло мене просто з цієї трибуни — на Урал, у рік 1985-й. Кучино. Низьке сіре небо. Сіра суха земля з червонястими плямами. Ніби кров мільйонів закатованих просочується. Проти нас (Валічка Стус, її сестричка Шурочка, син Дмитро і я) — рядами колючі дроти. За ними — приземкуваті бараки, по центру перед нами — у рожевий колір (для оптимізму!) пофарбована халабуда адміністрації. На ґанку один сірий чоловічок якось непевно витискує з се- Іван Дзюба підказав шукати рецензента на щойно видану збірку Миколи Бажана в Інституті літератури АН України. Начальство інституту спрямувало до найкращого аспіранта. Постукала у двері кабінету. Почула чемне приязне запрошення. Заходжу. Назустріч встає з-за столу… Завмерла. Трохи аж розгубилася. Та то ж — мій Данте, той хлопець із метро! Ось він який, Василь Стус! Він написав мені рецензію. Відтоді й стали друзями. Родинами. Разом на природу у вихідні, у відпустки — на Прип’ять, на виставки, концерти, на дні народження. В часи короткої політичної відлиги, коли в Україні з’явилося багато справжніх і воістину великих поетів, я почала Маргарита Довгань і Валентина Стус щанням з Інституту літератури АН України її кращого аспіранта Василя Стуса. Почалися чергові сплановані комуноімперією гоніння на багатьох мислячих людей в Україні. Кого з роботи виганяли, а багатьох заарештували. Було тяжко і складно. Безробіття. Чоловікові також не дають роботи. Мене на якийсь час на роль підраховувача гонорарів для своїх авторів узяв на роботу Олег Микитенко, син убієнного в 30-х роках письменника Івана Микитенка. Дяка Олегу велика. Тиск на Василя був страшенний, бо — велет українського духу, талант рідкісний. Не повинно такого в Україні бути! Погрожували, “виховували” і Валентину Попелюх-Стус на заводі Антонова, де дружина Поета працювала інженером. Василь на тяжких роботах добряче надірвав здоров’я… По кількох роках випробувань опинився Василько (він молодший од мене на 8 років; я так його для себе зву) на посаді інженера у Міністерстві промисловості будматеріалів. Сказав мені, ніби є у цьому міністерському відділі інформації вільні місця. Дивом прийняли і мене. То ціла детективна і щемлива історія. Через кілька десятиліть доля звела нас близько з дочкою одного колишнього високого начальника Міністерства, у якого в 30-х роках розстріляли дружину — “врага народу”, залишивши його з двома малими дітьми. Аби не осиротити дітей своїх, той дядечко негайно “покаявся”. Вступив до КПРС і став декоративно-відданим совком-патріотом, згодом — третьою персоною у Міністерстві. А душа його? Залишалася стражденною і чистою. От чому і прийняли нас на ту роботу. І кадебістам економія. Один наглядач може двох пасти… Отже, 1968 року я також притулилася на мінімальну інженерну (!) ставку у міністерському підвальчику (на вул. Володимирській, 16). Стіл впритул до стола Василя. Далі були для мене понад три щасливих роки, незважаючи ні на що. Казенну роботу швидко зробив Василько, та й за своє береться. Тоді Він писав “Феномен доби” — працю про зґвалтованого системою геніального Павла Тичину. Давав мені аркуші. Читала, пізнавала, відкривала його геніальні поезії, написані замолоду. Василь подарував мені збірочку Тичини видання 1920 року.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин