Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп · “Про головного персонажа бажано знати більше вже тоді, коли починаєш писати п’єсу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ННааттааллккаа ВВоорроожжббиитт:: «Кожен може написати свою драму»

Слово Просвіти, №19 за 2018 рік

У Центрі мистецтв “Новий український театр” відбувалася творча зустріч із сучасним драматургом, режисером і сценаристом Наталкою Ворожбит, яка належить до напряму “нової драми”. Пані Наталя разом із німецьким режисером Георгом Жено заснувала “Театр переселенця”, у якому переселенці з Донбасу розповідають реальні історії свого життя. Вона куратор фестивалів “Донкульт” і “ГОГОЛЬФЕСТ”, одна із засновниць фестивалю “Тиждень актуальної п’єси”. П’єси Н. Ворожбит ставилися в театрах України, Росії, Великої Британії, Польщі, США та Латвії. Також Наталія автор сценарію фільму “Кіборги”. Під час зустрічі з глядачами та молодими драматургами вона поділилася секретами своєї творчої майстерні та дала поради тим, хто лише почи- * * * Автор книжки “Листи про мистецтво” Анатолій Сумар (1933—2006) увійшов в історію українського мистецтва яскравими самобутніми творами, в яких реальність вражень тісно переплелася з абстрактною образністю. Художник цікавився архітектурою, музикою, дизайном. Ґрунтовне знання історії світового мистецтва він зафіксував в унікальній епістолярній формі — листах, адресованих своїм онукам у Вашингтон. “Листи про мистецтво” — результат копіткої роботи куратора Валерія Сахарука з архівом художника. “Ці, здебільшого короткі, тексти важко назвати листами, радше нотатками, присвяченими окремим художнім творам чи явищам, що стали класичним. Тай пересилалися вони не традиційним чином, у конвертах, а в книгах, до яких слугували коментарями. Адресатами Сумара були його онуки Катерина й Олена. Їхній батько, Василь Зоря, обійнявши посаду другого секретаря Посольства України у США, забрав їх та дружину, Анну Сумар, із собою до Вашингтона. Як і переважна більшість творів, листи зберігаються в родині художника. Разом з численними ескізами, макетами книжок, дизайнерськими розробками, нотатками з архітектури вони складають єдиний і цілісний доробок, головну частину якого показали нає пробувати свої сили у драматургії. “Ще десять років тому мені здавалося, що сучасної драми в Україні не існує. Саме в той час я повернулася з Москви, де тоді було досить насичене драматургічне життя. Але в Україні стає дедалі цікавіше, з’являються нові імена. Події на Майдані та сході України сприяють розвитку драми, адже на ці події неможливо не реагувати і кожен, хто відчуває творчий потенціал, якось намагається про це писати. Моїм викладачем у Літературному інституті була відомий театральний критик Інна Вишневська. Паралельно я потрапила в середовище, з якого виріс фестиваль “Любимівка”, який потім переріс у “нову драму” і “Театр DOC”. Це було спілкування небайдужих людей, яких не влаштовував той театр, який був, з його мовою і формою. Моїм другом, колегою і вчителем був директор “Театру DOC” Михайло Угаров. Я впевнена, що кожна людина може написати хоча б одну п’єсу з тієї причини, що в кожного є своя драма. Я багато працюю з підлітками. Це проект “Class Act: Схід — Захід”. Там ми вчимо дітей писати п’єси. І не лише їх, ай продюсерів та акторів. Закони драматургії закладені у житті. Кожна життєва історія, яку ви розповідаєте, побудована за законами драми. Якщо ви відчуваєте ці закони й уважно придивляєтесь до життя, то самі можете опанувати цей жанр літератури. Але це повинно підкріплюватися участю у фестивалях, зустрічами з практиками. А головне — дивіться хороші вистави, читайте хороші п’єси. Мій досвід показує: якщо перші дві-три сторінки п’єси не зачепили тебе за живе, то вже цей твір не зачепить тебе ніколи. Але інколи з перших рядків відчуваєш, що це талановита річ, хоча начебто нічого особливого. Критерій професіоналізму ніколи не був для мене визначальним. А на фестиваль “Тиждень актуальної п’єси” ми не брали п’єси професійних авторів. Важливо, коли людина не байдужа, коли вона любить своїх персонажів. Те саме з історією, яку вона розповідає, якщо любить, то “заражає” цією любов’ю і тебе. Ніколи й нікому не пропонувала своїх п’єс. Мені щастило потрапляти в ті кола, де людям були важливі сучасні теми. Взагалі добре, коли драматурги й режисери зустрічаються на літературних читаннях. А шансу на те, що ви надішлете свою п’єсу до Національного театру і там її поставлять, практично немає. Потрібно з однодумцями, можливо, такими самими початківцями, знаходити маленькі майданчики і робити щось самим. І коли це виходить, то починають долучатися й інші. Коли мені замовили сценарій до стрічки “Кіборги”, то довелося багато спілкуватися з учасниками тих подій. Спочатку на мене дивилися з недовірою. Потрібно було цю недовіру ламати. Було багато емоцій, пов’язаних зі збором матеріалу, спілкуванням. Паралельно працювала з дітьми в майстрами з Межівського району Дніпропетровської області; картини “Соняшники” Олександра Костирі, “Дорога додому” Ілони Кузневої, “Кали” Ольги Штогрін. * * * Персональна виставка “Квіткові сутінки”, яку відкрили в Музеї гетьманства, стала дебютною для Надії Пилипенко. Надія народилася в Харкові. Згодом родина переїхала до столиці. Тут дівчина закінчила Інститут реклами та графічний факультет Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука. Наразі працює як графічний дизайнер, ілюстратор, живописець та графік, захоплюється цифровим фото. На виставці “Квіткові сутінки” представлено картини, на яких мисткиня зобразила сюжети, що не потребують серйозного аналізу і легко сприймаються будь-якою аудиторією. Художниця прагнула показати, що в сучасному швидкоплинному житті інколи хочеться просто спокою, споглядання, ненав’язливої краси та рівноваги. А після затяжної зими вирішила

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин