Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · “Московські патріархи вдалися до найрізноманітніших способів, щоби підпорядкувати собі Українську Православну Церкву”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Антиукраїнський рейвах промосковських блудників

Слово Просвіти, №19 за 2018 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету імені Івана Франка На превеликий жаль, досить багато українців не розуміє, що Українська Православна Церква Московського Патріархату — це філія Московської (Російської) православної церкви, яка є одвічним ворогом української духовності. Нагадуємо, що офіційно Московська церква існує лише від 1589 року. Київська митрополія канонічно й історично, з моменту свого створення після хрещення Київської Русі (988 р.), більш ніж 700 років була Автономною Помісною церквою під омофором Вселенського Константинопольського Патріархату, що канонічно є Церквою-матір’ю для Української Православної Церкви. Проте цей статус був порушений 1686 року, коли Київська митрополія при втручанні московської світської влади була передана в тимчасове Намісництво Патріархові Московському. Ця подія, що порушила багатовіковий канонічний уклад Київської Помісної Церкви, до цього часу є одним із головних “каменів спотикання”, розбратів і розділень в українському православ’ї. Після руйнування Києва Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським у березні 1169 року, коли було знищено і пограбовано багато церков і монастирів, значення Києва як духовного центру підупадає. Жорстоке руйнування “матері городов руських” підводить риску під “київською добою” Русі. Володимиро-Суздальське князівство, а згодом — Московське царство виступило на історичну арену як деспотична держава: “самодержавие” з обов’язковим пристосуванням та смакуванням культу терору, звірячим знущанням над інакомислячими. Північні само-державці зігнорували повчання Володимира Мономаха, який закликав не наслідувати лиходіїв, не лютувати словом, не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел чистий мати. Жорстокі загарбницькі війни, які вели суздальці-московити проти русичів-киян, мали етнічний характер. Від часу свого заснування Київська митрополія користувалася автономією у складі Константинопольської Патріархії, служила колискою українського християнства, “спонукаючи себе на добрі діла Господа ради” (Володимир Мономах). Упродовж монголо-татарського періоду були відомі 22 київських митрополити. Більшість із них були греками, яких надсилали константинопольські патріархи. Вихідцями з Русі були митрополит Іларіон (1051—1062), Єфрем (1089— 1097), Климентій Смолятич та Кирило ІІ (1233—1236). Після здобуття і жорстокого руйнування Києва у 1240 р. військами Батия — онука Чингісхана — київські митрополити починають селитися у північних князів. У 1299 р. київський митрополит Максим переніс митрополичу столицю до Володимира-на- Клязьмі. З того часу до 1461 р. митрополити, що жили у Володимирі, а з 1325 р. у Москві (цим було зміцнено Московську державу) носили давній титул “Митрополит Київський і всея Русі”. Але в Києві та на українських землях митрополити з’являлися тільки для збирання данини та вивезення до Москви святинь. Після татарської навали, загального занепаду та втрати незалежності Київської Русі Київська митрополія опинилася на території трьох держав — Великого Князівства Литовського, Корони Польської та Московського князівства. І вже з початку XIV ст. Московське князівство, яке жорстоко “собирало Русь”, претендувало на контроль над Київською митрополичою кафедрою. Остаточне перенесення Київської кафедри на Північ пов’язують із митрополитом Петром, який 1325 р. обрав для свого перебування мале містечко Москву, де князював Іван Данилович Калита. Однак Петро та його наступники ще понад століття іменувалися “Київськими митрополитами”. Невдовзі Москва почала претендувати на заснування власної митрополичої кафедри. Протягом довшого часу це не зустрічало підтримки з боку Церкви-матері Константинопольської, стратегія якої полягала у тому, аби всі слов’яни крайнього православного Сходу були підпорядковані одній кафедрі — Київській. На користь Москви спрацювала навала на Візантію турків-османів. 1448 р. князь Василій Темний скликав Церковний собор, який самочинно висвятив на митрополичу кафедру єпископа Іону. Його було рукоположено як митрополита “Московського”, якого довгого часу у православному світі не існувало. У такий маніпулятивний спосіб була утворена нова — Московська митрополія (через 460 років після Київської). Київська ж кафедра залишалася у підпорядкуванні Константинопольського патріархату: її єпархія перебувала тоді у володіннях Польщі та Литви. На той час Московська кафедра не вважала ці єпархії своєю “канонічною територією”. 1458 року Константинопольський патріарх реорганізував Київську митрополію. Тоді до митрополії входило 11 єпархій: Київська, Брянська, Смоленська, Полоцька, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська, Берестейська, Перемишльська, Галицька та Холмська. А новому митрополиту Григорію II патріарх надав новий титул — Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул глави Київської митрополії носили аж до підступного підпорядкування Української церкви Московському патріархатові 1686 р. Почалося з того, що влітку 1588 р. царгородський патріарх Єремія ІІ Транос із супроводом прибув до Москви просити допомоги, “милостині”. Прибуттям Єремії вирішив скористатися далекоглядний Борис Годунов. Гостей прийняли достойно, забезпечили їх гарним утриманням (“харчами”). Але при цьому навколо них відбувалися дивні речі. Високих гостей не зустрічав Московський митрополит, їм не дали можливості спілкуватися з ієрархами, служити разом у церквах. Константинопольських ієрархів майже не випускали на вулицю, а справи вони мали лише з представниками царської влади. Єремію вшановували не як патріарха, а як митрополита. З метою “упокорення” гостей було покликано “стати перед царські очі” тільки через 8 днів після прибуття до Москви. І навіть не запросили до царського столу, як це було заведено. В атмосфері таких утисків Борис Годунов звернувся до Єремії з “проханням” створити тут і зараз же московський патріархат. Через серйозні канонічні перепони Єремія не хотів та й не смів задовольнити бажання Москви. Протягом багатьох місяців грецьких ієрархів тримали під домашнім арештом, ходили за ними по п’ятах, відкрито стежили за кожним словом, заставляли підписувати документи церковнослов’янською мовою, якої ті не знали. Патріарху Єремії, старій хворій людині, недвозначно загрожували довічною висилкою до Володимира. Зрештою, Єремія згодився поставити на патріаршество Московського митрополита Іова. На церемонію інтронізації Єремію вперше привели до Успенського собору і там він вперше побачив Московського митрополита, від 27 січня 1589 р. — патріарха. На час утворення Московського патріархату (1589 р.) землі теперішньої України не входили до складу Московії, а православні єпархії на цих землях підпорядковувалися Київській митрополії. Тому не могло бути (і не було!) мови про те, що це — “канонічні території” Московського патріархату. Це маніпулятивна легенда наступних поколінь московитів. Створенням патріархату Москва замкнула “трикутник смерті”, в “якому агонізувала Руська (Українська) церква на чолі з митрополитом Київським і всієї Русі”. “Тоді наші предки, — зазначає В. Іванишин, — поставлені у безвихідь, не здалися в полон сильнішій — польській римо-католицькій — церкві, не допустили свого підпорядкування їй. Вони врятували Церкву, її ієрархію, свій обряд, пішовши на прямий союз (унію) з Римом” . У жовтні 1596 р. у Бересті в храмі святого Миколая церковний Собор проголосив унію (союз) Української православної церкви з Римом. Так витворилася національна Церква, яка зберегла всі релігійно-культурні традиції і дух опору нашого народу. У руках українців виявився могутній засіб боротьби і з полонізацією, і зросійщенням на релігійному ґрунті. Важливу роль у цьому відіграло збереження уніатством східного українського обряду та мовна політика українського греко-католицизму. Московська (Російська) православна церква досі негативно сприймає Берестейську унію, яка є нічим іншим, як відновленням частиною православних українців спілкування з Римською церквою, перерваною 1054 р. розколом (розділенням, розломом — схизмою) світового християнства на дві частини, що призвів надалі до драматичного розділення Європи на Захід і Схід. Минали століття, і завжди Греко-католицька церква стояла на сторожі духовних та національних інтересів українського народу. Інакше склалася доля Української (Руської) православної церкви. Події національно-визвольної війни українського народу пішли таким шляхом, що довели Богдана Хмельницького у 1654 р. до союзу з Московією у Переяславській угоді. Велику роль у цьому відіграла ідеалістична надія на єдиновірство Православної України з Православною Московщиною, сподівання на безкорисливу підтримку сильного єдиновірця слабшому, що знемагав у постійних війнах з католицькою Польщею та іновірними турками і татарами. Але, як виявилося, це була фатальна помилка для України та її Православної Церкви. Московські патріархи вдавалися до найрізноманітніших способів, щоби підпорядкувати собі Українську Православну Церкву, яка мужньо відстоювала свою незалежність. Кульмінаційний момент переслідування Української Православної Церкви припав на 1685 рік, коли Московський патріарх, пославшись на псевдостаттю Переяславської угоди про підпорядкованість митрополита Київського патріархові Московському, без згоди Царгорода призначив митрополитом Київського єпископа Гедеона Святополка-Четвертинського. Це означало фактичне підпорядкування Київської митрополії Москві всупереч канонічній забороні втручання у справи іншої церковної сфери. Нововисвяченому митрополитові дали титул “Митрополит Киевский, Галицкий и Малыя России”. Особливо важким ударом по Українській церкві треба вважати те, що Київська митрополія була переведена до Москви. Віра українців у свого єдинокровного православного царя відіграла лиху роль: жодна військова сила не змогла б позбавити свободи український народ, але єдина з московитами віра дуже багато в цьому допомогла. Фатального 1686 р. Константинопольський патріарх Діонісій, перебуваючи у сильній матеріальній скруті, за надану московським царем фінансову допомогу зрікся зверхності над Київською митрополією, буквально продав Українську Церкву-доньку Московському Патріархові “за три сорока соболів і двісті червоних”. Неканонічність цього акту визнав уже наступного року собор Константинопольської церкви, який покарав патріарха Діонісія позбавленням патріаршої влади. Однак результатом ганебної оборудки стало перейменування Московської церкви у Руську та, відповідно, початок відліку її історії від часів Хрещення Русі. Для Української Православної Церкви скінчилась тоді 700-річна незалежність в юрисдикції Царгорода. З 1686 р. Українська Православна Церква майже 300 років “пролежала в російській домовині” (В. Липківський). Замість “пастухів”, які б дбали про своє “стадо”, які були б невтомними працівниками на ниві духовної освіти ввірених їм Богом душ, на Україну після “присоединения” почалася навала справжніх гнобителів і визискувачів у рясах і ризах, які відразу почали ганьбити місцеві християнські звичаї, називати все українське у православній церкві “богопротивним”, “неблагословенним”, нібито зараженим “латинською єрессю”. Із церковного вжитку витісняли українську мову; забороняли використовувати книжки київського та львівського друку; цькували українське іконне малярство; “святєйшій” Санкт-Петербурзький Синод, який очолювали цинічні світські обер-прокурори, наклав заборону на українську храмову архітектуру. Оскільки головним інтелектуально-науковим осередком українського православ’я був Київ, зокрема Києво-Печерська лавра, то Петро І саме сюди спрямував черговий “обрусительный” удар. Він формулює концепцію, що “москвитяне были и в козацкой земле”. Відповідно до цієї концепції Петро І засилає під виглядом монахів своїх агентів, які Неймовірний рейвах зчинили Юрій Бойко, Михайло Добкін, Вадим Новінський та їхні поплічники — перелицьовані члени колишньої “Партії регіонів”, перефарбовані комуністи, переінакшені соціалісти та інші московські блюдолизи у зв’язку з тим, що Верховна Рада України 268-ма голосами підтримала пропозицію Президента звернутися з проханням до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням про надання автокефалії православній церкві в Україні (Томос) та визнати нечинним акт анексії Київської Митрополії Московським Патріархом 1686 р. Патріарх Філарет від імені церкви Київського Патріархату та Митрополит Макарій від української автокефалії вручили П. О. Порошенкові звернення до Варфоломія з проханням визнати незалежність української церкви. Адже православ’я прийшло до України саме з Царгорода, а потім саме від Русі (давньоукраїнської держави) поширилося на Залісся, де необачливо руські, тобто українські князі заснували Москву.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин