“Мозок гнучкий в будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням...” Літературні новини · с. 6сторінка оригіналу ↗
Голодомор очима філософа Нотатки на полях книги Василя КУШЕРЦЯ «Україна: Голгофа ХХ століття»
Слово Просвіти, №19 за 2019 рік
Василь НЕВОЛОВ, письменник
Пам’яті мільйонів українських селян, убієнних голодом 1932—1933 рр., пам’яті ненароджених поколінь українців, пам’яті українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після найтрагічніших подій в українській історії і однієї з найбільших трагедій в історії людства ХХ ст. присвячено тисячі публікацій, сотні книг, спогадів, десятки унікальних фотовиставок і фільмів. Серед них вирізняється і науковою сумлінністю, і яскравим публіцистичним посилом нова праця відомого науковця і громадського діяча Василя Кушерця “Україна: Голгофа ХХ століття” (Київ, “Знання України”, 2018). Тему Голодоморів автор уже висвітлював, зокрема в таких виданнях, як “Через терни — до України”, “Україна понад усе. Час для України жити”. Що ж відчуваємо ми, торкнувшись цієї болючої сторінки історії України? Душа обпечена болем минулого. Не можна спокійно сприймати те, про що чули, збираючи свідчення, що читали у спеціальних джерелах чи бачили на фотографіях. Але цей опік душі викликає не страх, а стає пересторогою, гартом для нас, сьогоднішніх, і, сподіваємося, для майбутніх поко-
Марія ПОРОХ, член Клубу інтелігенції РО “Просвіта” Світлини автора
Актовий зал КНП “Косівська центральна районна лікарня” зібрав лікарів, медсестер, молодший медперсонал, щоб послухати твори своїх колег, які ввійшли в попередні три випуски збірок “Серця білих янголів”, де висвітлено літературно-мистецькі надбання працівників охорони здоров’я Івано-Франківської області. Нові твори увійдуть у четверту збірку, яку готує до випуску обком профспілки медиків. Із уст Стефанії Білої, Олександри Басистої-Кіт (Олесі Долянської), Ольги Медвідь-Кундюк лунала створена ними патріотична, духовна і лірична поезія. Найщиріші слова вдячності і любові до матері, до Батьківщини, до рідного краю, відчуття гордості за причетність до найповажнішої у світі професії звучали у кожному їх творі. І хоч вірші різні за рівнем літературної майстерності, та слова в них
Ігор ФАРИНА, член НСПУ, м. Шумськ на Тернопіллі
Постійно задумуюся над проблемою невмирання духу людини після її переходу у кращі світи. Дихання старості? Можливо. Але мені здається, що це лише почасти пояснює причину. Бо існують й вагоміші аргументи. А наголошу на тому, що до розмислів спонукає гарна книга. Саме таким є видання Богдана Дячишина — письменника, який народився на Підволочищині. Воно — своєрідне продов ження попередніх. Можу так стверджувати, бо перечитав більшість із того, що літератор видав за останні роки. Письмо вирізняється неординарністю підходів. Більшість літературних критиків ідуть протореним шляхом, оцінюючи той чи той поліграфічний витвір. Себто йдеться про висновковування так, як того вимагає літературознавча наука. Як на мене, то такий підхід — вимога логіки часу. Але нерідко такі творива не сприймають читачі через надмірний академізм викладу думки. Бо сприймачі тексту тяжіють до простості. Але такої, щоб уній була глибинність розмірковувань. Скажете, що не кожен оцінювач може це поєднати? Згоден! Але автор книги, про яку йдеться, зумів. За рахунок цитувань думок мислителів. Дехто, прочитавши цю фразу, почне думати про так звані “повторні кола мислення”. Та необхідно врахувати хоча б два моменти. По-перше, автор не приховує того, що свій метод запозичив у відомого філософа Монтеня, творчо осмисливши його. До речі, в цьому він сам зізнається в есеї, яким починає видання. По-друге, читачі сьогодні опинилися в лінь. Це жорстокий, але важливий урок для усвідомлення того, звідки у нашого народу мовчазна понурість, безнадія, звідки острах і прагнення “не висуватися”. За кількістю жертв та з урахуванням обставин і методів здійснення, Голодомор українського народу 1932—1933 рр., скоєний комуністичним режимом, — єдиний масовий злочин, який за своїми результатами перевершує дві інші найбільші трагедії людства XX ст. — Голокост під час Другої світової війни і нищення вірмен у Турецькій імперії під час Першої світової війни. Пам’ятати і знати про жахливу трагедію Голодомору — мало, стверджує автор своєю книгою. Пам’ять про Голодомор потрібно носити у душі, у серці. Бо ті нещасні люди не вмерли за щось, вони не боролися, не воювали і не відстоювали своє право на життя. Їм не дали такої змоги. Більшість просто згасла на очах. І не тому ми маємо пам’ятати про це, бо так треба, бо воно колись було, а тому що це наша історія, наша правда. Ця книга — п’ятнадцять пекучих глав, назва кожної з яких волає про наш незагоєний біль — “Голгофа України в червоно-коричневому столітті”, “Голодомор як більшовицька зброя масового знищення”, “Опір сталінському Геноциду”, “На Голгофу за Україну”… Ця книга — п’ятнадцять впевнених виважених кроків сумлінного дослідника до Правди про геноцидний Голодомор. Про витоки його — тут і Черкащина (“Голодомор у Шевченківському краї”), рідна автору Дніпропетровщина (“Дніпропетровщина: непомірна плата за індустріалізацію”), Київщина (“Поневолення українських земель та населення в загальному геноцидному ланцюзі”) і Донбас (“Голодоморні травми Донбасу”). У передмові Герой
України, совість нації, видатний письменник Юрій Мушкетик зазначив: “Ця книга в доступній науково-популярній формі доносить до сучасників нові, невідомі широкому загалу документальні дані про спланований Голодомор — геноцид українського народу, масові репресії — планомірне винищення саме української нації з метою подолання її спротиву сталінській системі”. А йому можна довіряти. Бо знає цю біду українську Юрій Михайлович не з розповідей, а власним гірким болючим життєвим досвідом. Має рацію вчений і публіцист, почесний професор Університету Сучасних Знань Товариства “Знання”, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка Олег Гринів, коли наголошує на проблемі малих накладів таких книг, потреба в яких дуже велика. А ще ця книга Василя Кушерця — гідна відсіч всім законозистим спробам українських недоброзичливців применшити голодомор як всенародне лихо і скоротити до можливого мінімуму кількість масових жертв. Така напівправда, зазначає автор, то ще більше приховане лихо, бо його найважче розпізнавати і викривати! А те, що видання унаочнює документами і художніми ілюстраціями, копіями документів, пекучими поезіями про незбориму біду, робить його ще ціннішим і вагомішим. Робить подією.
Зворушливою була розповідь Галини Литвиненко-Бричкової, лікаря дитячого відділення інтенсивної терапії, про збірки її дочки Вікторії Абу-Кадум, яку доля закинула 2002 року в далеку мусульманську країну Йорданію. Галина Олександрівна прочитала кілька віршів дочки з книжки “Куди ж це ти, каче?..”, які зворушили наші серця. Година поезії нікого не залишила байдужим. На завершення директор КНП “Косівська ЦРЛ” Д. М. Микитюк і голова профкому О. М. Бельмега щиро подякували поетам-медикам і вручили їм квіти. “Слухаючи вас, ми переймаємося почуттям гордості за високий творчий потенціал медичних працівників, які лікують тіло і душу, дбають про найдорожчий скарб на землі — здоров’я та життя людей”,— сказала Ольга Михайлівна. Від себе щиро зичу вам, шановні лікарі, щоб поезія ніколи не покидала душу, щоб творити і писати допомагала любов близьких і теплота рідних сердець. Натхнення та успіхів у справі служіння людям!
автор означує свої рецензії. Тут маємо розмисли про поетичні видання Ірини Калинець, Надії Гаврилюк, Ольги Яворської, Юлії Курташ-Карп, Петра Шкраб’юка, Миколи Петренка, прозу Надії Ковалик і Марії Ткачівської. Вагомо доповнюють їх і спогади про незабутнього Петра Сороку. Перечитую і думаю про те, чим ці творива беруть за душу? І тішуся, що відповіді не треба дошукуватися у підземеллі таємничості. Вона лежить на поверхні. Бо суть полягає у тому, що у кожному творі є те, що приваблює. Аби переконатися у цьому, наведу кілька цитат: “Книжка, в якій живе думка, спонукає до осмислення духовного світу людини, оточення, побільшення інтелекту, духовності свого “Я” (Надія Гаврилюк. “Дольки днів”, с. 139), “Сльоза спонукає до роздумів, річ до живого, дієвого споглядання та осмислення, бо тільки пам’ять серця зберігає таємницю уявного й реального, погляд, тепло; а сльоза падає, і не завше ми здатні пізнати її на дотик…” (“Думки на віддалі сльози” про книгу Ольги Яворської “Сльоза-живиця”), “Мозок гнучкий в будь-якому віці, але його необхідно вправляти, тренувати, використовувати за призначенням... Дитина народжується з готовим до пізнання світу мозком” (“Думне поетичне слово про дітей і для дітей” про книжку Петра Шкраб’юка “Найкраще слово”, с. 177). ...Коли углиблююся у розмисли Богдана Дячишина про прочитані ним книжки, то не хочеться виринати з моря насолоди, створюваного неперебутністю мислення. І сподіваюся, що такі ж відчуття не покидатимуть мене, коли читатиму його наступні друки.
Одна з найтрагічніших сторінок української історії — штучний Голодомор 1932—1933 років, який призвів до мільйонів невинних жертв.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
