Шевченкіана · “Шевченко був, як і годиться, дуже небайдужим до борщу в різних українських варіантах”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Якби до ковбас та ще й сала додать…»
Слово Просвіти, №19 за 2019 рік
Проект “Подробиці Шевченкового життя” народився з усвідомлення поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. Рівно 160 років тому — в травні 1859 р. поет написав свій, мабуть, найкоротший лист: “Вручителю сего вручите сало. Т. Шевченко”. Він був відправлений, очевидно, з кимось із приятелів В. В. Тарновському (молодшому), який щойно приїхав з України в Петербург. Своєрідний ювілей цього незвичайного документа спонукав автора нашого проекту на історичні мініатюри про кулінарні вподобання Шевченка.
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“За ковбаси і сало спасибі тобі…” Отже, почнемо з цих славетних українських харчів. Наприкінці 1859 р. Тарас Григорович писав із Петербурга в Україну до свояка Варфоломія Шевченка: “У тебе, здається, годується кабан в сажі1… і ти, певно, заколеш його к святкам, то пришли мені по почті 20 фунтів ковбас…Та щоб ковбаси були такі самі, як ми з тобою їли на меду у Гната Бондаренка2, під яблунею сидячи. Нагадай лиш добре. Та якби до ковбас та ще й сала додать, то воно б дуже добре було! На се добре діло посилаю тобі 10 карбованців; решт оддай сестрі Ярині”. Через місяць, отримавши від Варфоломія Шевченка лист з інформацією, що все замовлене вислано, Тарас Григорович одписав йому 12 січня 1860 р.: “За ковбаси і сало спасибі тобі, а як полу) чу та покуштую, то ще раз скажу спасибі. Думаю, що вони такі самі будуть, як і ті, що ми з тобою колись під яблунею вкушали. Мені байдуже, що ми вже не ті стали, аби ковба) си не старілися, а з ними і ми помолодіємо”. Ніхто в цілому світі за будь-яких часів не давав такої височенної оцінки цьому продукту харчування! Тарас Григорович із часів навчання в Академії мистецтв отримував зрідка з України дорогоцінні харчі. Про такий випадок писав О. О. Благовєщенський: “Якось він одержав із рідних місць малоросійське сало і з цього приводу влаштував дружню вечірку”. Шевченкові друзі також шанували сало. Скажімо, в архіві знайшов я лист М. О. Максимовича до дружини з Москви, написаний у листопаді 1858 р.: “Питаєш, моя голубко, якого мені гостинця прислати сюди? А вже ж сала, доброго такого, якого только добути можна!”3. До речі, в маловідомому листі до М. О. Максимовича художника К. О. Трутовського від 16 січня 1860 р. на першому місці була “стратегічна інформація”: “Сало мы получили, Иван Иванович4 передаст его Тарасу Григорьевичу”. У поемі [“Царі”] (1848) Шевченко використав українську приказку для розкриття зазіхань ізраїльського царя Давида: Та, мов котюга, позирає На сало, на зелений сад Сусіди Гурія. Найжорсткіше вживання в поетових текстах згаданих термінів зустрічаємо у віршованому оповіданні історико-сатиричного характеру “Саул” (1860), де йдеться про те, що жерці, котрі присвятили себе служінню не Богу, а царям, В храмах, в пагодах годувались Мов кабани царям на сало Та на ковбаси.
“Спробувати шинку власного виготовлення” Зібрав я докупи прецікаві подробиці про те, як Шевченко, готуючись до дороги з заслання в Петербург, на початку 1857 р. самостійно (!) приготував… копчену шинку і час від часу смакував нею аж до осені того року. Шевченко любив копченості й добре знав, як важливо взяти їх у далеку дорогу. Скажімо, повість “Капитанша” (1855) розпочинається сюжетом про від’їзд розповідача з Москви в Київ навесні 1845 р., який має автобіографічний характер: “…Будучи практически знаком с комфортом почтовых станций, я, выезжая из Москвы, нагрузил порядочную корзину всяким солёным и копчёным добром”. Отож і в дорогу з заслання на волю Шевченко призапасився шинкою власного приготування — “заготовив для трудного шляху сей необхідний копчений продукт”. Як свідчив запис у Щоденнику від 12 липня 1857 р., випробувана ще влітку, вона “виявилася чудовою, свіжою”, і Шевченко, судячи з усього, не відмовляв собі в цьому лакомстві. Шістнадцятого липня записав, що “взявся за свою шинку подорожню” і з жалем занотував, що “копчений продукт мій з кожним днем зменшується”, а через день знову подумав “про чарку горілки і про помірний шматок шинки…” Уже у серпні 1857 р., прибувши до Астрахані, Шевченко знайшов ковбасну лавку сарептських колоністів5, щоб поповнити свої копчені запаси і бідкався, що в ній “все є, крім копченої ковбаси та сарептської гірчиці в банках…” Щодо сарептської гірчиці, то вона була одним із важливих продуктів промислового виробництва німецьких колоністів у Саратовській губернії, тому Шевченко вмотивовано дивувався чи навіть обурювався, що її, разом із богемською ковбасою, немає в продажу. До речі, дізнаємося, що він полюбляв гірчицю. Але до середини вересня в нього ще була копчена шинка власного виробництва. Принаймні 14-го Тарас Григорович занотовує про “плебейський бенкет” із купленим відварним лящем і неодмінною “новопетровською шинкою”. Як бачимо, її вистачило надовго. У Шевченковому Щоденнику є доброзичлива згадка про найдорожчу тоді вестфальську копчену ковбасу з Німеччини, якою він смакував із паскою в Москві, заїхавши з М. С. Щепкіним до актора С. В. Шумського 24 березня 1858 р.
“Тільки що очі заплющу, вареник… так тобі і лізе в очі…” Шевченко любив вареники. У січні 1843 р. жартома писав Я. Г. Кухаренку: “Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тільки що очі заплющу, вареник так, так тобі і лізе в очі, перехрестишся, заплющишся, а він знову”. Може, хто не знає, що серед улюблених Шевченкових вареників — гречані. В Петербурзі 9 лютого 1859 р. М. Я. Макаров запросив Шевченка до себе такою запискою: “Дядьку! Приходьте лишень у четвер вареників їсти”, а восени 1860 р. Шевченкова знайома Н. Б. Суханова запискою просила його “приїхати завтра ввечері, тобто в суботу, на вареники”. До вареників небайдужими були й інші великі українці, яких високо ставив Шевченко, наприклад, М. В. Гоголь, М. С. Щепкін. Якось, приїхавши в Спаське-Лутовинове до І. С. Тургенєва, Михайло Семенович найперше запитав: “Що, вареники будуть?” — “Будуть”. — “Щоб 130 штук було, менше не їм”. Хай цей випадок із Шевченковим другом не здається перебільшенням, у поета в липні 1857 р. було щось подібне з… пельменями, котрі він також цінував.
Дружина коменданта Новопетровського укріплення А. О. Ускова згадувала: “У форті один час була мода на пельмені. Дами збирались і самі їх готували. Одного разу, коли пельмені готувались у мене, в самому розпалі нашої роботи заходить Шевченко. Дами його питають, скільки зробити пельменів на його пайку. Він відповідає: “сотню” — йому відказують, що він не з’їсть, але він просить про це не турбуватись. Тоді йому приготували сотню крупніших за інші, і в деякі з них наклали більше перцю, в інші солі, цибулі, крупи та ін. Цю сотню зварили окремо й чекали, що буде, коли попадуться йому пельмені з такою начинкою, але він гарненько все з’їв і навіть не скривився…” Більше того, донька коменданта Н. І. Ускова (Зарянко) згадувала, що декілька пельменів були взагалі начинені “однією гірчицею або одним перцем”, але
Т. Шевченко. 1858—1859. Фотограф О. Шпаковський
Тарас Григорович, навіть “не зморщившись”, з’їв усі. Втім, він зізнався, що в цьому випадку вирішальну роль зіграло, хоч і в жартівливому контексті, самолюбство, точніше, гонорство засланця, “отуманеного лестощами” в жіночому товаристві. Дружина коменданта А. О. Ускова була неправа, коли писала, що він з’їв пельмені “без жодних наслідків”. Адже сам Шевченко засвідчив, що зробив це “на шкоду шлунку”. Та все-таки наполягав, що “пельмені були майстерно приготовлені”, а, переївши, він солодко заснув на городі: “Це все пельмені так наметаморфозили”. У спогадах М. Ф. Савичева, який зустрічався з Шевченком у Новопетровському укріпленні навесні 1852 р., навіть зафіксовано, як на пельменях у доброго чоловіка, сотника Ф. Ю. Чаганова, готованих цілою командою козаків, Шевченко нібито признався, “що пельмені набагато краща їжа, ніж вареники” в Україні. Може, й було так, коли щирого на похвалу Тараса Григоровича огортав післяпельменний сон, адже, за словами того ж М. Ф. Савичева, “ці ж таки пельмені, политі чихирем (червоне дешеве вино міцністю 6—8 градусів — В. М.), спонукали нас до сну після обіду”. Здається мені, що глибше з національними кулінарними смаками ще молодого, тридцятирічного Шевченка, розібрався його знайомий, український поет-романтик В. М. Забіла, який, докоряючи, що той якось не відвідав його в Борзні, написав Шевченкові жартівливе “посланіє” з патріотично-дошкульними страховинами: Борщу, вареників, ковбас, литівки Сеньгі, чахоні і скумбрійки, З півгоду щоб не коштував. . . . . . Да щоб приснилось: бужанина, В’юни, лоскірка і свинина З сметанкою, да із хрінком!!! Отії щі щоб їв ти руські! Отії совуси хранцюзькі!!! Що тільки в животі бурчать.
“На борщ із сушеними карасями…” Шевченко був, як і годиться, дуже небайдужим до борщу в різних українських варіантах. Письменниця С. М. Крапивіна (С. М. Лобода), яка написала спогади про перебування поета на квартирі її сестри влітку 1859 р. у Києві, зазначала: “Улюбленою його стравою був борщ, затовчений салом і заправлений пшоном…” Утім, особливу насолоду поет зазнавав від… Ось у Щоденнику навіть записав 19 квітня 1858 р., що в Петербурзі його з С. С. Гулаком-Артемовським запросили “на борщ із сушеними карасями і на вареники”. Приголомшливе сполучення дивовижних українських страв, тим більше, в північному місті. В листі до В. Г. Шевченка в Україну від 22 серпня 1860 р. поет просив прислати “сушених карасів десяток)другий або й третій”, а 5 жовтня вже дякував за посилку, зазначаючи, що вдвох із М. М. Лазаревським “по) чумацькому та по)бурлацькому зваримо борщу з карасями…”. То була давня пристрасть. О. С. Афанасьєв-Чужбинський згадував стосовно смачного обіду з Шевченком у простих киян 1846 р.: “…Коли Тарас Григорович з’їв кілька ложок борщу, він не втерпів, щоб не признатися: якщо він і їв подібний борщ, то, певно, дуже давно, хоча навряд чи коли й доводилося куштувати. Борщ цей був з сухими карасями…” Про цю дивовижну страву читаємо й у російськомовних повістях. Скажімо, в “Музыканте” (1854—1855): “Не знаю, дело ли то было аппе) тита, или дело просто сердечного радушия, или просто борщ с сушёны) ми карасями (который так гениаль) но варят мои землячки), — не знаю, что именно было причиною, знаю только, что я преплотно пообедал и ещё плотнее заснул после обеда”. Або в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали”: “Постный обед, а в особенности пос) тный борщ, который едва ли едал и сам ве) ликий знаток и сочинитель борщей, гетман Скоропадский, так на меня подействовал, что я, проснувшись после этого постного обеда, часа два по крайней мере лежал, что называется пластом…” У Москві, де Шевченко побував у березні 1858 р. якраз на Великий піст, про такий борщ і мріяти не можна було. Проте Тарас Григорович пообідав там у суботу 22 березня перед самою Пасхою, за рекомендацією свого друга М. С. Щепкіна, в знаменитому Троїцькому трактирі на вулиці Ільїнці. В ньому можна було замовити рибні розтягаї, свіжу ікру чи простіші, але не менше смачні пісні страви — манну кашу з грибами, пиріжки з капустяних листків, зварені в маковому соку, горох, протертий через решето, всілякі каші та щі, картоплю варену, смажену, печену, різноманітні вінегрети й киселі… Що саме куштував Тарас Григорович, залишається таємницею, може, все-таки борщ, який готували там із грибами, та рибні розтягаї… В одному з сучасних москвознавчих видань зустрів захоплену згадку про те, що в Троїцькому трактирі у 1818 р. снідав пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ, а у 1880-х рр. — великий князь Микола Олек-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
