“Пісні прибували й засвоювались, як вода з криниці”. Традиційна культура 12 · с. 12сторінка оригіналу ↗
Джерела пам’яті
Слово Просвіти, №19 за 2019 рік
Лихо, спричинене війнами, хоч і важко і довго, але здебільшого самозагойне. Руїна ж, яка настала після комуністичного панування, невідновна: підміна поняттями самоствердних традицій, забуття предковічних звичаїв і правил, що регулювали стосунки між людьми, через забиття памороків аж до виморювання через живітне застрашення; засмічення рідної мови, як і всього довкілля, до такого стану, що не ставало ні святості, ні опору, ні терпіння, ні сили, ні старання, бо нехтувалося найпосутніше: ум, честь, совість, правда, праведність, віра і любов. Все робилося зумисне приблизним, бо уніфіковано прокрустованим... Замість зранено натрудженої душі настав період повного збайдужіння до своєї сутності духу: жити одним днем, якнебудь, абияк, щоб зрадіти, що ситий, геть так, як у колгоспі: протягом дня тільки й думки, що б украсти, щоб було за що випити. Поки кралось — боялось, вкралось — і засміялось. Бо не попалось. Людина ж припиняє свій ріст без творчості, думки, без пісні. Все, що трапилось з нами, має свою причину: кінець нитки з клубочка має дотягтись до її початку. Гадаю, ті люди, що долучились до видання “Поліських перлин” у записах Й. Ю. Федаса, зробили всезбережну справу: люд наш створив такий масив пісень усеобрядових жанрів, влучних, дотепних, гострих приказок і прислів’їв, кмітливо розмережених загадок, а міг би уподібнитись отому-таки бідному і нерозумному, що завжди переплачує. Пам’ять історії лиш та жива, що зафіксована. 14 жовтня (на Покрову) 1942 року у моєму Михалині розстріляли 45 мирних мешканців, а село повністю спалили. Такий собі геноцид у масштабах маленького населеного пункту. Сталося це на місцині Медвежій. Зараз так зветься хутірець у кілька хат, що біля Балашівки. Так от: медвежівець на прізвисько Підрубуна Шинеля одного з тих трьох німців (пораненого) потайки відвіз до Березного. Німці настільки були вдячні, що припинили палити ще й Балашівку. І з вдячності давали кожному балашівцю шматок мила і пачку солі… Над михалинцями ще й досі кепкують, кажучи, що ті дешеві, бо за них у війну німець давав мило і пачку солі. Так діють глухі і ліниві провокатори нині. А тоді медведівці-партизани убили не тільки трьох (?) німців, а й підірвали тартак — велике деревообробне підприємство, що дісталось нам від господарювання поляків на нашій, як на своїй землі.
Валентина ШЕМЧУК, заслужений працівник культури України Фото Яни КРУТЬКО
Справжнє диво сталося в очолюваному Василем Голодним Семенівському навчально-виховному комплексі № 1 імені М. М. Хорунжого Семенівської селищної ради Полтавської області — Свято народження паски, пошани звичаїв рідного краю, вдячності вчителям і батькам “Великоднє сонце грає!..” Символічно, що, засновуючи Міжнародний національно-патріотичний проект “Нації — бути! Родові — жити! Державі — цвісти!”, учні, їхні вчителі й батьки, Полтавське обласне відділення організації “Жіноча громада”, українці з Німеччини, гості разом створили чудодійні візерунки на писанках. 24 квітня шкільне родинне коло зібрало всіх, аби Пасхальний вогонь єдності освятив запашні паски, спечені дитячими руками. Щирими словами вітання зустріч у шкільній родині розпочав директор Василь Голодний. Надзвичайно лірично співали учениці Вікторія Проскурня й Анастасія Куценко. Сценарист і ведуча зібрання вчитель зарубіжної
А ось як цей лиховісний факт нашої історії зафіксовано в пісні: У Михалині біля лісу Стояли близенько хати По доказу лихих сиксотів Зробили засідку кати…
Коли б же я зозуленька // Да крилечка мала, // То я б свою Вкраїноньку // Кругом облетала.
То я б свою Вкраїноньку // Кругом облетала, // То я б свого миленького // По шапці познала. Народ наш мудрий, прозірливий, ще в одній з кріпацьких пісень (цікаво, що Й. Ю. Федас однією з пісень легко доводить, як довго йшло оте звільнення до нашого краю) застерігав: Була Польща, була Польща, А стала Росія. Не заступить син за батька, А батько за сина. Це було ще тоді, коли співалось, як дихалось, а дихалось, як казалось: на повні груди, голосно, бо чисто. Михалинці, це ваші скарби, що жили в вас, з вами, а тепер ожили в книжці, любовно укомпонованій видавництвом “Волинські обереги”. Упорядкувала цей збірник кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник ІМФЕ ім. М. Т. Рильського Людмила Іванникова, яка добре знала Й. Ю. Федаса, високо цінувала його і розуміла, як влада вихолощувала душу вченого, пообставлювано застрашеного. І це при тому, що батько його, Юхим Пилипович Федас, не знав, не розумів, як це — боятись... Михалин — унікальне село, засноване на свято Михайла 21 листопада близько чотирьох століть тому. І ця святість назви й походження ніколи не вивітрювалась: на свято, на люди і в церкву люди вдягались у вишивані сорочки, а на працю в білі, бо так любили роботу, ледачому не допомагаючи, а робітному — як собі... Люди усвідомлено носили в собі поняття гріха, звичаю дотримуючись, мови своєї не цураючись, оберігаючи її й пишаючись нею, як піснею чи Словом, що жили в душі. Чуже, украдене пекло руки і роз’їдало душу. “Перед тим, як щось робити, подумай, сину, що про те люди скажуть”. Така наука не давала михалинцям оступитись, зберігаючи чистоту душі: “Совість не дозволяє”, “Совісна людина”, “Не стану я очі свої порошить”. Не крадучи й не лукавлячи, михалинці тим самим не порушували і третю заповідь Божу: “Не вбий!” Не вбий у собі людину, бо ж відомо, що злочинець серед злодіїв — не злодій, а брехун серед собі подібних — може лиш хизуватись своїм умінням лицемірити, підло підлабузнюючись, аби те було вигідне і заохочувалось... Люди ті наші жили осібно, часто обходячись не тільки без влади, а й без лікарів, бо вміли подбати за себе самі: моя рідна тітка Зоська, мати Йосипа Федаса — Софія Андріївна, як і моя мама, уміли геть усе: на терниці з льону чи конопель вибити волокно, а з нього насукати ниток клубки, аби виткати полотна, відбіливши чи пофарбувавши його. Потім своїми руками обшити дітей з ніг до голови: сорочечку мережану і штанці з однією шлійкою (для зручності) чи з двома (як доросліший). І постолики з липи (святкові) чи з лози (на будень). І все робилось до ладу. “Якщо збираєшся робити як-небудь, краще ніяк не роби”. А пісні прибували й засвоювались, як вода з криниці: криниця своя і вода в ній сива і аж солодка (а в школі пізніше вчили, що вода не має кольору і смаку). І крук біля криниці зручний, аби відро не втопилось. Ось відкіль нинішній жарт учений мій, що без мене (крука) і води не напитись. Так в’язалось в душі справжнє: і любов, і розуміння, і відповідальність. Прислів’я — то теж ціла наука мудрості й енергії життя і його смислу. Те коротке і повчальне слово звучало вчасно, а тому мудро: “Так буває часто: вчасно — добре, а невчасно — зло”. “Як позичає, свою матір лає, а як віддає — твою”. “Біля готового пенька і дурень багаття (вогонь) розкладе”. “Краще хай розумне посварить, ніж дурне похвалить”. Метафоричності мислення вчили батько-мати наші загадками. Ось одна з них, чомусь не зафіксованих Й. Ю. Федасом: “Посеред хати лежить Антон плескатий”. Це про балька в хаті, що випинався, від чого кімната ставала вищою... Справжнє ми пізнаємо ще від колиски, що якраз і кріпилась до отого балька, про якого й загадка. Чимось непізнаним, але впізнаваним і рідним віє від назв урочищ: поетичних, іронічних, багатих,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
