Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Григорій Честахівський: “Дуже добре зробив я, що поїхав з батьком Тарасом…”

Слово Просвіти, №19 за 2021 рік

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” умотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цією публікацією Володимир Мельниченко завершує розповідь про перевезення праху Тараса Шевченка з Петербурга в Україну, яке навесні 1861 р. здійснено під орудою Григорія Честахівського. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Подача друга. “Кобзар наш великий став на рідну землю українську” Через тиждень після від’їзду Шевченкової домовини з Москви – 4 травня 1861 р. Григорій Честахівський писав уже з українського Кролевця, що напередодні “в четверть третього часу Кобзар наш дужий став уже на свою рідну землю українську1, а я став навколішки і тричі уклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе й од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далеко”. Як відомо, тоді в Києві вирішували питання, де саме поховати прах поета, бо його петербурзькі друзі лише вказували, що бажано поховати його над Дніпром. Неминуче виникло й друге питання: якщо ховати в Києві, то де саме — на якому кладовищі? Чи у Видубецькому монастирі, чи на Аскольдовій могилі, чи на Щекавицькій кручі? Але обов’язково — на горі, біля Дніпра. Варфоломій Шевченко був тієї думки, щоб поховати Шевченка на Щекавиці, і навіть наказав там копати могилу. Священник Феофан Лебединцев зазначав: “Нарешті прийнято, для уникнення всяких демонстрацій під час цього поховання з боку молоді, що навчається, приготувати могилу у Видубецькому монастирі і доставити туди труну покійника у великому човні прямо з чернігівського берегу, по прибутті до Цепного мосту”. Аж ось у Київ прибув з поетовою труною Честахівський. І все змінилося! За словами Михайла Чалого, Честахівський заявив, що він був у Шевченка в його останні години, і нібито спитав, де його поховати, а поет відповів: “У Каневі”. Пізніше Олександр Лазаревський засвідчив, що Честахівського не було при смерті Шевченка. Ще не знаючи про це напевне, Павло Зайцев писав: “Отже, коли прибули до Києва Лазаревський і Честахівський, вони довідалися, що рідня спочилого поета вже склалася, зібравши 15 карбованців, що за ці гроші набуто місце на Щекавиці, вже викопано могилу й замовлено високий дубовий хрест. Усе це вже виконав Варфоломей, якого вся рідня поетова, як людину енергійну, практичну — “з бувальців”, зробила своїм представником. Але обидва молоді петербурзькі делегати привезли свій власний проект. Вони настоювали на тому, щоб поховати Шевченка на Чернечій Горі під Каневом — на місці, яке для нього вже придбав Варфоломей, там, де мала стати вимріяна поетом “хата над Дніпром”, яку тепер спочилому мала заступити “хата-домовина”. Почалися нові суперечки. І молодь, і дехто із старших громадян уважали, що гідним великого поета місцем вічного спочинку має бути столиця України Київ. Тоді Честахівський витягнув аргумент, перед яким усі скапітулювали: він заявив, що Шевченко, вмираючи, на запитання, де його поховати, відповів йому: “У Каневі!” Невідомо, чи це була правда, але це вирішило справу. Всі погодилися. Ухвалено було тлінні останки Тарасові перевезти до Канева пароплавом”. Найголовніше, що позиція Честахівського відповідала Шевченковому поетичному заповіту. Сам Олександр Лазаревський писав: “Пристрасно бажаючи виконати цей заповіт, Г. М. Честахівський і говорив про нібито передсмертну волю поета…” Вирішено було поховати Шевченка на горі поблизу Канева, в тих місцях, якими колись милувався поет і де мріяв оселитися. За чітким свідченням Лазаревського, “таке рішення майже цілком належить Честахівському…” Додам до цього, що й у Каневі у Григорія Честахівського виникла суперечка з Варфоломієм Шевченком, який хотів поховати свояка на цвинтарі біля церкви й навіть найняв людей копати могилу. Та Честахівський наполягав, що Кобзаря треба поховати саме на горі — згідно з його заповітом. Щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі Було видно, було чути, Як реве ревучий. Честахівський вибрав найвищу гору, але Варфоломій Шевченко сказав, що то земля поміщицька, і Честахівський погодився на Чернечу гору, названу народом Тарасовою горою2. Сергій Єфремов висновував, що “похорон Шевченка на Чернечій горі під Каневом був ділом рук Честахівського”. Наш великий сучасник Іван Дзюба виснував: “…Історія показала, наскільки це було вдале рішення — можна сказати, конгеніальне образові великого поета України”. Саме так — конгеніальне! Ось чим Україна завдячує Честахівському! Що ж до тих, які нині замислили з меркантильних міркувань понівечити піщаним кар’єром національний краєвид навпроти Святині, то хочу їх застерегти Шевченковою молитвою: Молюсь, Господи, внуши їм Уст моїх глаголи. Бо на душу мою встали Сильнії чужії, Не зрять Бога над собою, Не знають, що діють. Не ганьбіть себе перед сучасниками і нащадками! Побійтеся Бога! Про все, що пов’язане з перевезенням Честахівським праху Кобзаря в Україну, пишу з щирою повагою до нього й доземним уклоном перед українським патріотом. Але є й інший ракурс погляду на вчинок Честахівського з урахуванням того, що в його характері було щось від одчайдуха, авантюриста: “Саме завдяки цим якостям він, мабуть, і взявся за нелегку й непевну справу перевезення і перепоховання Шевченкового праху. Поміркованій, статечній, сімейній людині важче було знятися в далеку дорогу, а то більш на таке ризиковане діло. Чомусь ніхто інший із петербурзької громади, крім 27-річного Олександра Лазаревського, який, утім, мав свій інтерес у Чернігові, не виявив рішучости виконати Шевченків заповіт — поховати його над Дніпром”. Виходить, що виголошувати палкі й проникливі промови на Шевченкових похоронах — це прерогатива статечних і поміркованих людей, як, наприклад, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш (обидва були приблизно одного віку з Честахівським), а “знятися в далеку дорогу” та ще й з домовиною (Тарасовою!) — це доля… відчайдушних авантюристів. Г. Честахівський в молоді роки Згадалося мені, як наприкінці 1857 р. згорьований засланням і щасливий від довгожданої волі Шевченко скликaв до себе в Нижній Новгород на зустріч і Пантелеймона Куліша, і Михайла Щепкіна… 38-літній Куліш відповів, що йому не подобає їхати на розмову з другом Тарасом, адже він “чоловік у громаді замітний”, а… непомітний, малостатечний одчайдуха й авантюрист 69-літній Щепкін приїхав і подарував Шевченкові щасливі дні… Не став би заторкувати цю тему, якби в деяких публікаціях особливо не наголошувалося ще й на тому, що, мовляв, Українська громада в Петербурзі в жовтні 1864 р. “позбавила Честахівського звання громадянина й визнала його негідним спілкування з чесними людьми”, що Костомаров, Куліш та інші петербурзькі громадівці “різко осудили Честахівського за зваблення наївної дівчини”, що він був випивака і містифікатор, а ще — дволикий. Мабуть, подібні святоші виключили біз громади й Шевченка, який, скажімо, в молодості, говорячи словами Івана Сошенка, “відбив у нього дівчину”, а в Нижньому Новгороді, як відомо, заходив до “мадам Гільде у храм Пріапа” та й, траплялося, добряче випивав. У всіх тих неприємних ярликах, наліплених на Честахівського, ще треба розбиратися, щоб нарешті розкрити й показати його нещасливе з молодості сімейне життя (він був одружений і мав донечку, коли відправився в Петербург у 1843 р.) та розладнане зближення з юною Марією Денисенко3, котра поїхала з ним із Канева в столицю влітку 1861 р. Його гріховне, як і в усіх нас, життя ще чекає неформального й всебічного дослідження та висвітлення, в тому числі художнього. Без цього не судіть і не судимі будете. Про невигубну й гірку людську несправедливість геніально сказав Тарас Шевченко: “Тойді повісили Христа / Й тепер не втік би син Марії!” Можливо, хтось хотів бути нібито суголосним з Іваном Драчем, який назвав Грицька Честахівського затятим чоловіком і буйною головою. Та ж у великого Драча зовсім інший — теплий, захоплений, сказати б, не зверхньо-Кулішевий — погляд на Честахівського! Незабутній Іван Федорович вільно та красиво писав: “Дивне прізвище для степового херсонського чоловіка, одчай-душі козацької. Може, десь генеалогія веде аж до “Матки Боскої Ченстаховської”! Але ж затятий який! Коли б не він, не мали б ми Шевченкової гори в такому варіанті”4. Тож ключові слова — душа козацька! Безперечно, що творчі, наукові й письменницькі заслуги тих же Куліша та Костомарова перед Україною набагато більші, ніж у Честахівського. Не займав Григорій Миколайович і високих посад, а дрібний чин його — колезький реєстратор — був останнім в імперському Табелі про ранги… Але у своїй святій місії, яку Честахівський виконав самовіддано, з честю, він незмірно перевершив усіх великих українців. “Свято виконав місію…” Листи Честахівського про перевезення праху Шевченка на територію України й поховання його в Каневі (травень-липень 1861 р.), адресовані Федору Черненку та петербурзькій громаді, були вперше опубліковані в журналі “Киевская старина” ще у 1898 р. Примітки до них зробив тоді Олександр Лазаревський. Листи ці широко відображені в шевченкознавчій літературі, доступні для широкого читацького загалу5. Для мого читача виокремлю лише деякі сюжети про ставлення самого Честахівського та простих українців до Шевченка. 7 травня 1861 р.: “Федор Іванович і люба громадонько українська! Батько наш дорогий Кобзар, орел сизокрилий уже в Києві. Учора, 6-го числа, в 7 часів утра ми приїхали в Бровари… Процесія началась коло п’яти часів вечера у самому лісі, що з сторони Броварів. На мосту одпрягли коней, і студенти й громада везли на руках Кобзаря аж до самісінької церкви Рождества, що на Подолі. Усю дорогу казали привітливі слова батькові Кобзареві і поставили його на ніч в церкві. У неділю в чотири часа одслужили панахиду і понесли Батька Великого на руках своїх дітки щирі та розумні, чтущі святую пам’ять Кобзаря свого…” 17 червня 1861 р., Канів: “А пекарці й хміляни (селяни ближніх сіл. — В. М.) — то люд дуже простий і без усяких затій та видумок… Вони всі називають його Батьком Тарасом, рятувавшим їх волю, а гора, на котрій поховали — Тарасовою горою, замість прежнього названня Чернечою…” 20 червня 1861 р., Канів: “Федор Іванович і люба Громадонько українська! Іще сонечко на небі сяє, а наше сонечко святе — Батько Тарас, великий світ України, уже востаннє сховалось за темну гору, відкіль уже його ясного нового світу більше не побачить рідна земля українська з своїм добрим людом козачим... 10-го мая в сім часів пополудні наш дорогий та любий Кобзарь улігся на вічні віки у своїй новій темній хатині, відкіль уже не вийде більше подивиться на світ Божий, своїм ясним та орлиним козацьким поглядом не окине неньку Україну, не почує більше його нової та голосної пісні добрий люд козачий, а та пісня, що проспівана їм, нехай буде піснею благовісті для молодого козачого покоління і направля к добру, честі і користі народної кожного чесного українця”. 1 липня 1861 р., Канів: “Легенди народа про Тараса: Ні, тепер уже пуста домовина, а він у печерях у Києві перевернувся в мощі. А то він їде на мітлі (комета); кажуть, що усіх панів передуше, а таки нас одстоїть з-під неволі. Ні, він не вмер, тільки народ морочать пустою домовиною, а він сам ходе живісінький по-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин