Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“І досі значна частина нашого народу не пізнала · і не усвідомила вражаючої самопожертви героїчної · української молоді”. Такі вони, просвітяни 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Той, хто обновив душу вірою Святославу Праску – 80 років

Слово Просвіти, №19 за 2021 рік

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України “Наверни нас до Тебе Господи, і ми навернемося; онови дні наші, як у давнину”. Плач Єремії, 5:21 Думаю про Святослава Праска, про його повісті й романи, які я з нагоди 80-річчя перечитував-переглядав, а тепер під впливом подарованої ним духовної науково-популярної книги “Господньої молитви таїна” звернувся до плачу пророка Єремії. Гірко опечалений народною наругою над грішним Єрусалимом і його народом, оганьбленим агресивним приниженням і знущанням, пророк Єремія молить Господа змилуватися і милосердним оком поглянути на їхню наругу: “Спадщина наша перейшла до чужих, доми наші – до іноплемінників; ми зробилися сиротами, без батька; матері наші, як удови” (5:2–3). Гадаю, ці молитви та звернення до Бога біблійного пророка обдумувалися в родині майбутнього християнського письменника – так себе іменує наш ювіляр, бо ж його “рід по батьківській лінії був священицьким і учительським у багатьох поколіннях”, і, читаючи Біблію, думки рідних наверталися до драматичного становища рідного краю, важкої долі свого народу, пригніченого і приниженого чужинцями. Директора Курганівської початкової школи Березнівського району Рівненської області Богдана Йосиповича Праска – члена ОУН, керівника районного оунівського підпілля – 17 березня 1946 р. було заарештовано емгебістами, і п’ятирічний Святослав, якого ще встиг навчити писати батько, зробився сиротою, а мати – “як удова”. Разом із вірою в Бога, яку плекала в малому Святославові глибоко віруюча мати, прийшло від батька – активного організатора націоналістичного підпілля ще на Холмщині, а згодом і в Галичині та від батькових сестер-вчительок – тітки Любомири і тітки Віри розуміння причин принизливого становища українців під польським владарюванням і московською окупацією. Там і відповідна лектура, а саме книжки, які лишилися на горищі дідової хати, значно посприяли національному самоусвідомленню сина репресованого оунівця. Пізнання істинної історії України завдяки працям Михайла Грушевського, Миколи Аркаса, Дмитра Дорошенка, Івана Франка розширило його світоглядні горизонти, а художні твори Уласа Самчука, особливо роман “Волинь”, Андрія Чайківського, Андріана Кащенка, Богдана Лепкого, Юліана Опільського навертали до несмілих намірів пережити таємничі поетичні озоріння. Та, мабуть, цей дар образного мислення пробудився в Святославові Праску ще раніше, бо в романі-трилогії “Столочене жито”, багато в чому автобіографічному, в художньому життєписі головного героя Мирослава Скали зримо проглядається доля автора. Як і його родини – батька Богдана, іменованого в романі Зіновієм Скалою, матері Надії, старшої сестри Марусі, яка майже сімнадцять років поневірялась на Колимі, сестер Любомири та Віри, дідів Василя і Йосипа… Усі герої роману-трилогії мають реальних прототипів, виступають переважно під власними іменами, чи не кожен із них потаврований катаклізмами самовипробувань, насланих на них комуністичним режимом. Це ж про себе розповідає автор роману “Столочене жито”, коли пише: “Мирослав ще від 6 класу таємно пописує вірші”, це ж свою першу травму переживає він, коли за саркастично віршовану пародію на ненависного інтернатівського вихователя його ледве не виключили зі школи як підступного “ворога народу”. Це ж свої переконання, свою позицію висловлює автор духовних розмислів “Господньої молитви таїна”, коли в “Столоченому житі” описує дискусію першокурсників географічного факультету Львівського університету про духовну місію Слова, яке повинно заронити в душі українців зерна свободолюбства. У цій дискусії студент-географ Мирослав обстоює думку про те, що “всі біди починаються саме з духовного занепаду”, що “державу насамперед слід будувати в душі, цебто в людській свідомості”. Мирослав викладає свою версію визначення Душі, яка базується на осмисленні ним біблійних істин та новочасних наукових відкриттів: “Душа – це універсальна високоорганізована біокосмічна енергія Всесвіту з єдиним кодом життєвих, інтелектуальних і духовних цінностей, що закладена і функціонує на генному рівні нашої підсвідомості”. Над питаннями віри, душі, духовності, як і над гострими національними проблемами особливо прицільно замислювався студент Львівського університету Святослав Праск, а отже, і головний герой роману “Столочене жито” Мирослав Скала, якому романіст “довіряє” висловлювати думки автора, здійснювати ті вчинки, які судилося робити романісту, проходити ті самі випробування і зазнавати тих переслідувань, які випали на долю самого письменника. Так, Святослава Праска, тоді студента Львівського університету, ініціатора створення першого таємного політичного гуртка “Визволення”, активного учасника Клубу творчої молоді шістдесятників “Пролісок”, буквально за горло вхопило львівське КДБ і роками все тісніше й тісніше затягувало зашморг у вигляді викликів на так звані бесіди – допити, звільнень із роботи, настирних схилянь до співпраці з органами… Морально-психологічне напруження і повсякчасні стресові ситуації, які створювали і провокували кадебісти, призвели до серйозних ускладнень із здоров’ям. Тридцятишестилітній письменник майже три роки балансував між життям та смертю і лише завдяки вірі в Бога і Господній Молитві зміг здолати цю загадкову хворобу. У книзі “Господньої молитви таїна” Святослав Праск зізнається, що ось уже тридцять років вивчає і осмислює Біблію і щоразу робить у ній відкриття. Це його настільна книга і основне джерело духовного наповнення своєї Віри. Віри в Бога і вірив щасливу долю України, за свободу і незалежність якої боровся його батько Богдан- “Підкова” і тисячі-тисячі героїв УПА. Духовно досконалою особистістю не може стати людина, якщо вона не наповнить свою душу вірою в Бога, бо “лише віра в Бога по-справжньому очищає душу, тільки вона облагороджує нас”, переконаний Святослав Праск. Він усе своє свідоме життя “неспішно й поступово долав стрімкі духовні східці світопізнання, а відтак і нашої Віри в Небесного Творця”, намагаючись пізнати найскладніші склепіння нашої фізичної і духовної світобудови, хоча й усвідомлював, що повністю збагнути абсолют істини людині, мабуть, не дано, бо Вселенська Божа таїна захована від людського пізнання за сімома замками. Замислюється письменник у своїх романах і над проблемою пробудження рідного народу, зокрема над тим, чому злочинні дії більшовицького режиму такі, як голодомори, сталінські репресії, насильницькі виселення селянства, не викликали масових збройних спротивів, одностайного всенародного спалаху гніву і помсти – “чомусь не спричинили всеохоплюючої ланцюгової реакції всенародного пробудження”. Дивувався романіст із величезної маси народного терпіння і захоплювався героїзмом та жертовністю українських повстанців, які були фанатично віддані ідеї визволення України від окупантів, без вагань ішли за неї на смерть, на каторгу. Як глибоко віруючий християнин, автор історичних романів “Горинь”, “Здобути або не бути”, “Столочене жито” роздумує над тим, чому не братня щира любов до ближнього, а груба, часом брутальна сила, яка не зближує, а найчастіше внутрішньо відштовхує, нерідко переважала в ці критичні для України катаклізми. Драматична доля героя роману “Горинь” Петра Вернидуба нагадує морально-психологічні потрясіння самого письменника, пережиті в дитячі роки, коли після ув’язнення батька він із матір’ю змушений був ночувати в болотах, уникаючи виселення як члени родини “українського буржуазного націоналіста”, “ворога народу”. А хіба детально виписане в трилогії “Столочене жито” вимушене проживання родини Прасків-Скалів на Донбасі, куди за наказом місцевого відділення КДБ спровадили вчорашнього вояка УПА, гулагівця і виселенця, не травмувало школяра, який не міг не замислитися над тим, чому “в його школі із 36 учнів – 28 за національністю українці, а навчання проводиться московською мовою”? Чому сюди, в Донбас, в Україну, завезли, заслали, завербували тисячі суспільних покидьків з усього Союзу, передусім із Росії, і витворили російськомовне, з кримінальним осердям, антиукраїнське середовище, в якому голодранська кацапня, різні “зеки” й “чурки” зневажливо обзивають українців “хахлами” та “бандерами”? Чому на географічному факультеті, на його Святослава-Мирослава курсі зібрався лише невеликий гурт патріотичних однодумців, решта ж спілкується переважно російською мовою, а своє хворобливе відчуття меншовартості намагається приховати нарочитою демонстрацією незалежності в поведінці та спілкуванні? Святослава-Мирослава глибоко ранить оте системне перетворення українців, української нації в безвольні гвинтики, чому значна частина молоді, його покоління змиряється з послідовно нав’язуваним “опікунством” збоку “старшого брата”. Його особливо непокоїть “отой антинаціональний морально-духовний зашморг, закинутий більшовиками на послушну шию українця”, що неминуче призведе до втрати здатності боротися за свою незалежність. На жаль, затягувати цей імперсько-шовіністичний зашморг, генеалогія якого сягає періоду з’яви ідеологеми “Третій Рим” і трансформованої в політичну доктрину “русский мир”, ревно допомагають новочасні яничари, які українською мовою обпльовують гадючою їддю українських патріотів, національно-визвольні змагання, Українську грекокатолицьку церкву. Вони вивергали злостиво, із зневагою і люттю та ще й українською мовою хитру і підступну україновбивчу ідеологічну іржу, яка роз’їдала незрілі українські душі, притлумлювала відчуття національної гідності, деформувала історичну пам’ять і поривання до національної єдності та солідарності. Святослав Праск згадує в романі “Столочене жито” зрадливу письменницьку службу режимові Ярослава Галана, Юрія Мельничука, осмислює наслідки домінування в університетському освітньому процесі не фахових дисциплін, а історії КПРС та політекономії, згасання, вивітрювання з університету національного духу і замислюється над актуальною і тоді, в 60-70 рр. минулого століття, і в наші дні проблемою: “Чи є в нас нині в Україні ота істинно українська (хоча б наукова, якщо не політична) еліта нації?” Бо тоді, в часи навчання майбутнього письменника в Львівському університеті, йому не випало зустріти хоча б одного університетського викладача, який би відповідав критеріям української національної еліти. Автор трилогії подає своє визначення національної еліти: “Адже українськими елітарними ученими можна іменувати оті інтелектуальні вершки суспільства, які у свою пошуково-творчу основу беруть українську національну ідею, сформовану на найвищих зразках національної ментальності, що випродукувана на рідній культурі, духовності та моралі”. Справді, після закінчення Другої світової, після вимушеного, внаслідок тривалої війни сталінського режиму та жорстоких репре­

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин