Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “У своїй творчості не боявся говорити, писати, навіть “волати” про те, що не варто ховати голову у пісок від цієї та й інших проблем буття”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Уповільнюючи стрімководь земного часу, або Що приховано у прозі Олеся Ульяненка?

Слово Просвіти, №19 за 2024 рік

Перед тим, як читач ознайомиться із запропонованим його увазі інтерв’ю, хотілось би згадати твори письменників – Салмана Рушді, Роберто Савіані і Маріо Варгаса Льйоси. Першого засудили заочно до смертної кари в Ірані за роман “Сатанинські вірші”, другого неаполітанська мафія змусила піти у підпілля за викривальний роман “Гоморра”, ну а третій у книзі “Сон кельта” переповів сповнену драматизму біографію колишнього британського консула Роджера Кейсмента, підданого суспільному остракізмові за його нестандартну сексуальну орієнтацію і викривальні звіти, де описувались злочини європейських колонізаторів на африканському континенті. В усіх трьох випадках саме заборона результатів творчості письменників і державного службовця зробила їх суспільними ізгоями, нездатними протистояти грубій силі державної машини, керованої, в одному випадку, ісламськими фундаменталістами, ав іншому – прихованими корупціонерами і расистами. Щось подібне сталось і в Україні, коли на початку 2000-х, з подачі державної інституції, один із районних судів Києва фактично заборонив прозовий твір вже відомого на той час в інтелектуальних колах письменника, повністю вилучивши з книгарень книжковий наклад. Ті, хто наважився на такі кроки, напевне, слабо уявляли, з ким і з чим вони мають справу. Аби в цьому переконатись, варто ознайомитися з фундаментальною працею доктора філологічних наук Фелікса Штейнбука, що стала приводом згадати події 15-річної давнини. – Вже в передньому слові до двотомної монографії “Під “Зна5 ком Саваофа”, або “Там, де…” Ульяненко” ви, звертаючись до чи5 тача, згадували про сумніви, що виникали стосовно того, чи варто взагалі було братися за таку складну справу, як аналіз літера5 турного спадку Олеся Ульяненка. Цікаво, що вас зупиняло і, навпаки, додавало впевненості неодмінно це зробити? – Коли маєш справу із творчістю митця, який не вписується у традиційні рамки фактично чи не усіх суспільних стереотипів, то тоді ти об’єктивно змушений відміряти навіть не сім, а сім раз по сім. Отже, коли я перший раз публічно виступив із доповіддю про роман Олеся Ульяненка “Жінка його мрії” на одній із наукових конференцій у 2017 році, то моя колишня викладачка, а на той момент титулована філологиня, яку я дуже шаную, під час обговорення закинула мені, що я загорнув аналіз цього твору у блискучу (в усіх сенсах!) філософсько-літературознавчу обгортку, але ж насправді ми усі, мовляв, добре розуміємо, що йдеться про ницу та безталанну чорнуху, яка не варта уваги серйозних науковців! Це одна крайність, у якої, до речі, чимало прихильників. До іншої крайності, натомість, належать ті, хто вважає, що Ульяненко – це такий собі сучасний Савонарола, тексти якого слугують наверненню грішників на праведний шлях. Як бачите, попри зовнішню відмінність, творчість письменника з обох позицій розглядається як дуже далека від власне творчості літературної, а тому жодна з них мене не влаштовувала. Однак 2010 року я першим в Україні розробив і захистив як докторську дисертацію тілесно-міметичну методологію аналізу художніх творів і навіть апробував цю методологію у посібнику для студентів “Українська література у контексті тілесно-міметичного методу” (2013), а також поглибив та поширив цю методологію за рахунок топологічного підходу у монографії “Конвергенція тілесних мікротопосів у сучасній світовій літературі” (2014). Цей ґрунтовний методологічний фундамент і надав мені впевненості у тому, аби запропонувати цілком відмінний спосіб на інтерпретацію творчого доробку Олеся Ульяненка. – Напевно, в біографії пись5 менника є три ключові моменти, які позначились не лише на його творчості, а й на самому житті. Це присудження йому у 1997 році Малої Шевченківської премії за роман “Сталінка”, накладання на нього анафеми УПЦ Московського патріархату за роман “Знак Са5 ваофа”, скандал навколо роману “Жінка його мрії” після “порногра5 фічного” вердикту Національної експертної комісії з питань захис5 ту суспільної моралі. Як це все, з вашої точки зору, вплинуло на Оле5 ся Ульяненка, скажімо, внутріш5 ньо зміцнило, чи, навпаки, дезорі5 єнтувало і внесло деструктив? – Звісно, навряд чи знайдеться людина, на яку не справили б враження подібні прикрі події. Зрештою, на думку друзів Олеся Ульяненко, зокрема нашого славетного режисера і водночас його близького друга Мирослава Слабошпицького, дев’ять місяців судового процесу у зв’язку із звинуваченнями у порнографії та забороною роману “Жінка його мрії” дійсно фатально вплинули на стан здоров’я письменника і, можливо, прискорили його смерть у віці, коли для багатьох життя тільки починається, тобто у 48 років. Але парадокс полягає у тому, що, на моє переконання, якби навіть Олесь Ульяненко знав напевно, що за свої романи він буде смажитися у пеклі, то і тоді він все одно писав би і написав все те, що залишив по собі. Справа утому, що для нього писання було не забавкою і не способом заробітку абощо, а формою існування. І тому суспільно значущі скандали могли негативно впливати на нього як на людину, але вони у жоден спосіб не здатні були нічого заподіяти цільності його таланту. Це не означає, що він як письменник не змінювався, – змінювався: порівняти хоча б його романи, наприклад, “Софія” та “Перли і свині”. Але, як на мене, ці зміни зумовлювалися не зовнішніми чинниками, а внутрішньою творчою еволюцією. – У якості епіграфу до книжки ви використовуєте висловлювання Євгена Пашковського, де він зга5 дує, через які випробування дове5 лось пройти Олесю Ульяненку, зок5 рема, “катування по божевіль5 нях”, “капезе”, “дім скорботи”. Мабуть, це не пройшло для нього безслідно, бо коли читаєш його ро5 мани вражаєшся якоюсь достовір5 ністю описаного… – Безперечно, вибачте за трюїзм, але обставини особистого життя тією чи іншою мірою впливають на будь-якого письменника і на автентичність змальовуваного ним життєвого матеріалу. Однак якщо ми говоримо про Олеся Ульяненка, то такий вплив давався взнаки передусім на характері тематики його творів. Натомість, якщо говорити про їхній зміст, то… Я, звісно, не знаю, як і чому люди стають письменниками, але, познайомившись з біографією Олеся, я переконався у тому, що на загал він не повинен був стати письменником. До речі, коли Ульяненко, за його спогадами, приніс свій перший роман Віталію Коротичу, то тодішній метр радянської літератури не повірив, що його написав Олесь, і прямо звинуватив тоді ще молодого чоловіка у плагіаті! Зрештою, Ульяненко був чи не єдиним сучасним українським письменником, хто навіть не отримав вищої освіти. Але коли ти, наприклад, у романі “Вогненне око” читаєш про те, що “пагорби” починають “диха[ти] важкими грудьми”, “небо” виявляється “затягнут[им] чорними хмарами, з вилізлим, зеленкуватим, мов у потопельника, оком місяця”, а “світанковий розпач губи[ть]ся, розсипаючись жужеллю ночі, під ґвалтом бездомної псюрні”, то жодних сумнівів у тому, що цей концентровано-метафоричний світ створено несамовито талановитим майстром слова, вже не залишається. – Аналізуючи такі романи Ульяненка, як “Сталінка”, “Вог5 ненне око”, “Богемна рапсодія”, “Син тіні”, “Під знаком Савао5 фа”, “Дофін Сатани”, “Там, де Південь”, “Хрест на Сатурні”, “Жінка його мрії”, “Квіти содо5 му”, “Серафима” та інші, ви вступаєте в полеміку з іншими лі5 тературознавцями, критикуючи їхні конотації. Наведені вами ар5 гументи звучать дуже переконли5 во, бо “вони мали б стерегтися спрощених інтерпретацій надзви5 чайно складних проблем”. Якщо узагальнити: в чому ви вбачаєте прорахунки вітчизняного літера5 турознавства в оцінці творчого доробку Ульяненка? – Передусім, користуючись нагодою, я б хотів уклінно подякувати усім дослідникам (за винятком анонімів, а серед “критиків” Ульяненка були, на жаль, і такі!), з працями яких у першій частині монографії я полемізую, тому що, по-перше, їх не так вже й багато, а по-друге, заперечення їхніх інтерпретацій дозволило мені ствердити, що сприйняття творчості Олеся Ульяненка або як моралізаторських “трактатів”, або як зразків аморальності має Доктор філологічних наук Фелікс Штейнбук вигляд, щонайменше, непереконливий, а подекуди просто абсурдний. Втім, з іншого боку, це заперечення – заперечення, звісно, діалектичне! – змусило мене запропонувати свій варіант аналізу його художніх здобутків, якому я і присвятив другу частину свого дослідження. І в цій другій частині, крім традиційних аспектів стосовно особливостей жанру, стилю, тієї ж образності або національної проблематики й інших елементів поетики, я зазіхнув на такі аспекти, які до останнього часу фактично не розглядалися українським літературознавством. Я маю на увазі, зокрема, не тільки тілесну чи гендерну проблематику, а й проблематику гомосексуальну чи навіть сексуально-перверсійну. Щобільше, в останньому розділі я спробував використати взагалі інноваційну методологію, оскільки проаналізував окремі топоси, характерні для творів Олеся Ульяненка, використавши ізометричний підхід. Йдеться, наприклад, про взаємодію у творах письменника таких суміжних, але не тотожних топосів, як місто і міст, або топосів маргінальності та абсурдності, або, врешті-решт, топосів відчаю і надії. У результаті відкрилась несподівана, але напрочуд продуктивна перспектива, відповідно до якої твори письменника заграли новими філософсько-естетичними сенсами. – Як дізнається читач з вашої розповіді, Олесь Ульяненко був ві5 руючою людиною, греко5католи5 ком. Описуючи у творах моральне падіння людини, чи вважав він, що лише Бог може зарадити цьому лиху? – Розумієте, коли ми чогось не знаємо або не можемо зрозуміти, то тоді людина за першої ліпшої нагоди звертається до того, хто мав би знати відповіді на усі ці вкрай складні питання. Інакше кажучи, Ульяненко – це письменник, який не міг втямити, як істота, створена за образом і подобою Божою, може бути не лише автором “Іліади” чи “Джоконди”, а й будівничим Освенциму чи ГУЛАГу або ж, наприклад, просто Нікандричем – персонажем із його роману “Сталінка”, який був кримінальним авторитетом, але при цьому зводив хлопчиків-підлітків та ще й заражав їх при цьому сифілісом. Втім, ці маленькі “витівки” “останнього сталінського вурки” не завадили влаштувати на його похоронах справжню тріумфальну ходу і поховати цього покидька не де-небудь, а на Байковому цвинтарі, “на тому самому місті, де хоронять героїв праці і батьківщини”. Тож, зважаючи на ці та інші обставини, покладатися на Бога було б, вочевидь, не зовсім виправданим, а тому Ульяненко вчащав не до церкви, а фанатично присвятив себе писанню романів, у яких і шукав художніх рішень геть карколомних проблем. Та, як на мене, ці рішення лежали аж ніяк не у моральній площині, бо йшлося все ж таки не про недільні казання, а про високу літературу. – Тема смерті превалює у тво5 рах письменника. Багатьох це вво5 дить в оману, оскільки вони у цьо5 му вбачають суцільний негатив, відкидаючи будь5який конструк5 тив. Ви ж цитуєте Монтеня, який стверджував, що “міркуван5 ня про смерть – означає думати про свободу”, бо “хто навчився вмирати, той розлучився бути ра5 бом”. Зараз ці слова дуже багато вартують в умовах війни… – Так, я скажу вам навіть більше! Адже я закінчив писати монографію ще 2021 року, тобто за рік до початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, і тепер, коли військові дії високої інтенсивності тривають вже третій рік поспіль, з усією очевидністю виявляється нагальність художніх та філософських рацій Олеся, який у своїй творчості не боявся говорити, писати, навіть “волати” про те, що не варто ховати голову у пісок від цієї та й інших проблем буття, а необхідно сміливо рушати, за його словами, “на край ночі, щоби дослідити смерть”. І ось тепер нам вже не треба нікуди рушати, бо смерть стала частиною нашого існування, а отже, чи не приречено потребує свого осмислення. І тому я переконаний, що значення літературної спадщини Олеся Ульяненка буде з часом тільки зростати. – Ще одне з багатьох звинува5 чень, висунутих проти творчого методу Ульяненка, це присут5 ність у його романах мізогінності. У зв’язку з цим, чи можна його ок5 ремі твори поставити поруч з та5 кими літературними шедеврами минулого як “Лоліта” Набокова, “Тропік рака” Міллера, “Коханець леді Чаттерлей” Лоуренса та ін.? – Олесь Ульяненко і його твори завдяки так званій Національній експертній комісії України з питань захисту суспільної моралі і її ганебному вердикту, у якому письменника звинувачують у тому, що “художня майстерність, мовна виразність автора може сприяти спонуканню негідних інстинктів у читача” (?!), вже за замовчуванням поставила його в один ряд із Г. Флобером і його “Пані Боварі”, В. Набоковим і – “Лолітою”, Д. Г. Лоуренсом і – “Коханцем леді Чаттерлей”, С. Беллоу (Нобелівська премія) і – “Герцогом”, Дж. Кутзеє (Нобелівська премія) і – “У глибині материка”, Дж. Апдайком і – “Давай одружимося” та “Бразилією”, М. Етвуд і її романом “Ласий шматочок”, Е. Єлінек (Нобелівська премія) і її романами “Хтивість”, “Коханці”, “Заздрість”, а також із маркізом де Садом, Л. фон Захером-Мазохом, А. Нін, Г. Міллером, Ж. Жене, Ч. Буковські тощо. А якщо повернутися до питання про мізогінію, то, навіть не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин