Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Обговоримо · “Любов треба віддавати живим, а померлим – пам’ять про них”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Мовно/культурний світ кладовищ Не другорядні роздуми і напутливість нині сущим і прийдешнім поколінням українців

Слово Просвіти, №19 за 2024 рік

Іван ЗАБІЯКА, науковець, історик, лінгвіст, громадський діяч, м. Київ Очевидно, ніхто не заперечуватиме, що кладовища, давні поховання, розташовані на території України, – українські, тобто належать Україні, мають пряму до неї приналежність. Говорити про кладовища в плані національних чи релігійних традицій – швидше за все, це прерогатива науки і церкви. Хоча незаперечною загальною традицією є попри все наведення там порядку. І це в усьому світі так. Але в Україні впорядкованістю навряд чи яке кладовище може похизуватися. І це теж традиція. Центральні алеї великих міських кладовищ ще підтримуються в належному стані, порядку, якщо не родичами померлого, то працівниками відповідних служб. Але віддалені могили переважно занедбані. Працівників не вистачає, щоб навести лад на всій території. Це про міські кладовища. А що вже казати про сільські?.. Позаростали не лише кущами, ай височезними деревами. До деяких могил дістатися або досить складно, або практично неможливо. Свого часу я пропонував колишньому голові сільської ради мати в сільраді штатну одиницю, яка б відповідала за порядки на кладовищах, за розташування нових поховань. На території сільрад є по п’ять і більше лише діючих кладовищ, не кажучи вже про поховання часів німецькосовєтської війни і, можливо, й попередніх воєн, поховання часів хуторного життя України. Адже кожен хутір мав своє кладовище. Зараз мало хто знає про існування таких та знаходження їх. Про будь-який догляд і мови немає. З кожним роком все нижчають і нижчають горбики могил. Заростають бур’янами, чагарниками, деревами. Чи це в ярах, чи в інших місцях. Розорюються могили, які, можливо, мають неоціненне значення для історії краю, держави загалом. Та все це, як на мене, загальновідомі речі. А якщо так, то тим більше прикро, що ми про це знаємо, бачимо, стикаємося на кожному кроці і майже нічого не робимо. Це велика помилка, що людина, помираючи, повністю відходить від нас. Тіло – так. Воно тлінне. Наші покійні родичі, якщо не завжди, то в скрутні, відповідальні моменти разом з нами. Вони знають, що тут робиться. Не раз доводилося пересвідчуватися в цьому. Але це інша тема. У кожному селі є люди, які знають, як навести порядок у тому ж таки селі, в державі; знають, як треба в тій чи іншій ситуації діяти Президентові, Прем’єру, міністрам. І досить часто вони мають рацію. Але взяти сокиру й вирубати, прибрати узбіччя навіть біля чи навпроти свого дворища, своєї землі, на тому ж таки кладовищі, взяти косу й викосити бур’ян, не кажучи вже, щоб організувати кілька чоловік на таку справу, – великий знак питання. Трохи більше року тому померла близька мені людина. Рідні поставили, правда, помірно дорогий пам’ятник, облаштували могилу плиткою. Зроблено красиво, добротно, з любов’ю – руками сина. Адже він будівельник. Хіба шкода коштів для близької, рідної людини? Останні віддаються! Я бачив не лише на київських кладовищах, а й у невеликих містах, де на облаштування могил вкладено величезні кошти. Неймовірно величезні! Для чого, питається? Кому це потрібно? Померлому? Великий сумнів. Що цим хочуть сказати ті, хто це робить? Проявляють таким чином любов до померлого? Любов треба віддавати живим, а померлим – пам’ять про них. Але не десятками квадратних метрів бетону, граніту, мармуру. Можливо б, краще було, якби ці кошти в тій чи іншій формі віддати нужденним, хворим, які не мають можливості придбати ліки, оплатити за операцію, врятувати таким чином комусь життя. Віддати, врешті-решт, на наукові, духовні потреби, на видання книжок талановитих авторів... Непросте питання. Але є питання, яке, на наше переконання, стосується всіх. Питання, яке має абсолютно безпосереднє відношення до духовності. Маю на увазі документування кладовищ (оскільки мова про них). Адже кладовища – це не лише місце поховання померлих. Це місце водночас минулого й майбутнього. Минулого як історії, а майбутнього – як кожного з нас і, як це не парадоксально, держави в цілому. Саме так, кладовище варто розглядати як своєрідний державний архів. Кожним похованням ми створюємо документ, навіть комплекс документів, який складається з надмогильного знака (пам’ятника, хреста) і відповідного надпису на ньому чи зображення якихось знаків, символів, в яких закладено і смислове, і енергетичне навантаження. Кажуть, що кладовища – це своєрідні міста мертвих. Насправді – не таких уже й мертвих. Кладовища живуть своїм життям. Воно відмінне від нашого, воно дещо лякливе, від того й боїмося ходити вночі, бо таки ж там є життя. Могили промовляють до нас своїм місцем поховання, надписами на намогильних плитах, пам’ятниках і самими пам’ятниками і є своєрідними культурологічно-етичними та іншими пластами в житті суспільства. Зовнішній вигляд могили залежить від рівня як загальної культури, так і внутрішньої духовності кожного громадянина чи громадянки. І від того, як і чим облаштована могила (бетоном, мармуром, обсаджена барвінком, іншими квітами тощо), як доглядається, залежить і пам’ять про цю людину, і ставлення до неї збоку рідні, суспільства. Останнє стосується і могил та поховань визначних людей. Є, здається, безкінечна кількість типів пам’ятників, та хоча й рідко, але таки трапляються однакові. Так само є безкінечна кількість і надписів, але є й типові. Кожен надпис виражає глибину душевного болю, спричиненого смертю близької людини, яка була чоловіком, батьком, сином, онуком... (дружиною, матір’ю, дочкою, онукою...). Кожен надпис суто індивідуальний, персональний по факту, але більшість із них глибинні за змістом. У них закладено не лише виражальну функцію, а й філософію життя, його суть. “Забыть нельзя – вернуть невозможно”, – написано на надмогильному пам’ятнику. Четверо слів, а скільки інформації, скільки душевного болю, відчаю, безпорадності! Думаю, що в такому випадку кожне кладовище є своєрідною “книгою” таких і подібних висловлювань. Чомусь раніше звертав увагу лише на зміст написаного. А прочитав оте “Забыть нельзя – вернуть невозможно” – і штриконуло: чому ж викарбовано чужою мовою? Невже, наприклад, на польських кладовищах на пам’ятниках написано не польською, а чужою мовою? В інших країнах таке практично неможливе. В інших країнах чужою мовою може бути надпис про людину, яка мігрувала в цю країну, померла, і рідні фіксують її представником тієї нації, якої вона була. Чому ж українці від діда-прадіда на своїй землі документують своїх предків не українцями? Усе життя, скажімо, він був для оточуючих Михайлом, а помер Міхаілом, був Олександровичем, а став Алєксандровічєм; всі її знали як Одарку, а померла – стала Дарієй, Палажка – Пєлагєєй. І таких прикладів дуже й дуже багато. Чим керуються люди, коли чинять саме так, сказати важко. Тут і елементарна байдужість, і какаяразніца, і он так само на інших і море подібних варіантів. На Куренівському кладовищі можна побачити багато надписів незрозумілою мені мовою. Кажуть, це поховання людей єврейської національності. Так, вони не соромилися на ідиші чи івриті карбувати на надмогильних плитах. Із самоідентифікацією тут все нормально. А от українцям ідентифікувати себе українцями – соромно чи як? Звичайно, це воля й бажання кожного. І саме ці воля й бажання є своєрідним лакмусовим папірцем рівня духовності, культури тих, хто подавав, диктував цей надпис. Факт ніби й незначний, але він здійснений на досить тривалий час. І якщо їх багато, то це вже тенденція і явище, це може стати неприємним, якщо не катастрофічним, прецедентом, коли вивчатимуть за надмогильними надписами, якою мовою говорили в тому чи іншому регіоні, якої національності населення тут поховано. Некрополезнавці чомусь не акцентують на питанні мови надписів. Фактично цими надписами робиться велика ведмежа послуга майбутньому України, практично підрубується чи (якщо вони україномовні) не підрубується національне коріння на території України. Але за будь-яких обставин соціологія тут не утішна для України. А тим більше, якщо це робиться в той час, коли московські чоботи топчуть нашу землю, московські снаряди, кулі вбивають наших захисників, мирних жителів, руйнують їхні будинки, хати, школи, заводи тощо. Через якийсь час сусіди можуть сказати нам, що це їхня територія, мовляв, подивіться на надмогильні пам’ятники, адже там написано переважно їхньою ж мовою. Не дай, Боже, щоб так сталося! Але нам треба не дати, щоб так сталося! Навряд чи варто (а, можливо, й варто) вирішувати мовне питання на надмогильних пам’ят-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин